Нова українська школа: організація взаємодії з батьками учнів початкової школи - Т. М. Бабко, О. В. Банах, А. В. Вознюк, Г. А. Коломоєць, Л. Г. Кудрик, О. М. Мельник 2020

4.1. Особливості виховання сучасних «нестандартних» дітей
Розділ 4. Просвіта батьків: методи позитивного виховання і налагодження ефективного співробітництва з дітьми

«Сини — мої, багатство — моє», — так мучиться дурень.

Адже він сам не належить собі.

Звідки ж сини? Звідки багатство?

Дхаммапада

Чимало батьків сьогодні відчувають труднощі у вихованні своїх дітей. Зараз діти складні, незвичайні, цікаві, надміру чут­ливі, прагнуть усе пізнати, усе пережити. Вони нерідко є і вели­ким благословенням у житті і найбільшим викликом одночасно. Відчуваючи себе особистостями, діти часто змушені боротися з до­вколишнім світом дорослих, який не розуміє їх. Діти обстоюють своє право бути самими собою і діяти так, як вважають за необ­хідне. їх вроджені знання, особливе світовідчуття вимагають вільного самовираження. Дорослі часто не розуміють ані мотивів учинків, ані дій цих дітей, оскільки самі забули доступ до своїх внутрішніх резервів. Звідси — безуспішні спроби контролювати дітей, які ведуть до бунту і протесту останніх, а також провокують психосоматичні хвороби, яких могло би зовсім не бути.

До того ж діти володіють підвищеною чутливістю до колек­тивного середовища, у якому живуть (сім’я, школа, суспільство). Ця сприйнятливість може завдати шкоди дитині, коли вона по­трапляє у негативну атмосферу. Дитина, як дзеркало, приймає на себе і відбиває неблагополуччя середовища через свою поведін­ку (зокрема, через гіперактивність і некерованість), даючи дорос­лим привід замислитися.

У багатьох випадках таку «дзеркальну» поведінку починають лікувати медикаментозно, що може пригнічувати природні пси­хічні особливості дитини. Рекомендують спочатку знайти при­чину неадекватної поведінки дитини (у разі ускладнень ліпше звернутися до фахівця), і тільки потім уживати якихось заходів. Часто достатньо роботи матері чи батька над собою.

Кожна дитина народжується надзвичайно розумною, але сім’я зазвичай робить із неї посередність, бо жити з розумною дитиною клопітно. Вона сумнівається, вона повна скептицизму, вона ставить запитання, вона не слухається, бунтує. А для сім’ї зручно, коли дитина слухняна, яка буде з готовністю йти за стар­шими, імітувати.

Реальною життєвою загрозою для сучасних дітей є криза інте­грації у суспільство. Батьки часто звертаються до психолога з проб­лемою, що їхні діти здаються їм не такими, як інші, не такими, якими вони самі були в дитинстві. Проте дитина не може і не пови­нна бути копією своїх батьків. У сучасному інформаційному сус­пільстві глибший, ніж раніше, конфлікт поколінь. Батькам варто подивитися на свою дитину як на представника нової генерації...

Нерідко проблеми виникають, коли дитина потрапляє в дитя­чий колектив (садок, школу), вчиться будувати стосунки з одно­літками та дорослими. Якщо дитина була улюбленцем у сім’ї, їй все дозволяли, для неї адаптація в соціумі може стати справжнім випробуванням. Перші кроки соціалізації можуть бути болючими і для дитини, і для батьків. Головне — не вдаватися у крайнощі: або «усі погані, тільки моя особлива дитина має рацію», або про­тилежне — «у всіх діти як діти, а в мене...».

Батькам важко бути об’єктивними щодо власної дитини. Часто ми лукавимо самі із собою. Міркуючи про те, що дитина рос­те «не така», варто доводити думку до кінця: може, так зручно вчителеві або вам? Непросто відмовитися від виплеканого образу «гідного» спадкоємця. Проте дитина не лише плід сімейного вихо­вання. Це не «чиста дошка» (tabula rasa), на якій різні соціальні інститути (сім’я, школа, соціум) малюють свої візерунки, створю­ючи гвинтик соціальної машини. Це вже від народження певного мірою сформована особистість зі своїми здібностями, задатками, талантами, місією і призначенням. Кожна дитина має свій уні­кальний набір генів; різноманітні здібності і нахили. Найкраще ставитися до своєї дитини як до істоти, з котрою ще потрібно буде детально познайомитися і постаратися зрозуміти й прийняти її саме такою, якою вона є. Ми ж часто є загадкою самі для себе, тому непросто зрозуміти своїх дітей.

Дізнаючись про довірене нам юне створіння, ми зробимо багато відкриттів — приємних і не дуже. Ми будемо дивуватися, захо­плюватися і впадати у відчай, радіти, сумувати й гніватися; шу­кати у своєму родоводі предків із такими ж рисами, «вираховува­ти» згубні впливи поза родиною. Прийнявши дитину такою, якою вона є, ми зможемо м’яко коригувати її характер і поведінку: за­охочувати і розвивати позитивні риси, а негативні — згладжувати і, якщо можна, трансформувати у чесноти. Але буває, що батькам подобається, що їхня дитина не така, як усі, вони свідомо нехту­ють реальними проблемами соціалізації дитини, навіть не робля­чи спроб вводити свою дитину у прийнятні для суспільства межі. У такому разі необхідна робота з батьками психологів, соціальних педагогів, учителів.

Досить часто батьки самі культивують у своїх дітях «манію від­мінності», роблять зі своєї дитини «білу ворону». Дитина перебу­ває у своєрідній групі ризику, якщо:

✵ у родині заведено протиставляти себе іншим людям: ми кращі, гірші, бідніші, багатші, розумніші; ми — аборигени чи люди приїжджі тощо;

✵ сім’я живе замкнуто, і в ній до стороннього ставляться завжди з підозрою, як до джерела можливих неприємностей і навіть небезпек;

✵ критикувати інших — це звичний спосіб спілкування між дорослими;

✵ дитину постійно порівнювати з однолітками і повторювати, що вона не така, як усі: дужча, слабша, розумніша, дурніша;

✵ дитина звикла, що вона завжди має рацію, а в усіх конфліктах і негараздах винні інші;

✵ її виховують у неповній сім’ї, і батько чи мати свідомо чи не­свідомо прагне «зациклити» сина або доньку на собі;

✵ дитина стає для батьків (чи одного з них) засобом само­ствердження;

✵ малюка виховує мама (бабуся), яка зводить свою життєву місію лише до виховання;

✵ літні батьки роблять із дитини «маленького старого»;

✵ у сім’ї переважають крайнощі у методах виховання. Однаково небезпечні як вседозволеність і потурання, так і жорсткий ав­торитарний стиль, постійна критика дитини;

✵ малюк обмежений у спілкуванні з однолітками і переважно за­довольняється компанією дорослих;

✵ у родині існують серйозні психологічні проблеми між дорослими;

✵ батьки у грубій формі намагаються «переламати» деякі вро­джені риси дитини замість того, щоб м’яко їх коригувати і ство­рювати умови для розвитку альтернативних якостей.

У батьків немає приводу серйозно непокоїтися, якщо:

✵ дитина задоволена життям і не стурбована тим, що вона «не така»;

✵ вона не пригнічена і не агресивна;

✵ у неї нормальні стосунки з однолітками, а її особливості не від­штовхують від неї інших дітей;

✵ вона вміє спілкуватися з дорослими, підпорядковуватися і слухатися;

✵ дитина не протиставляє себе іншим, не бачить довкола ворогів, доброзичлива до людей і ставиться до них із повагою;

✵ думки, що вона в чомусь не така, з’явилися у неї в перехідному віці, що трапляється часто.

У батьків є серйозний привід підозрювати, що їхня дитина — «біла ворона» (у гіршому розумінні), якщо:

✵ вона відчуває відчуженість і усуненість, стала ізгоєм у дитячо­му колективі;

✵ є підозра, що у неї розвинувся синдром жертви, яким вона про­вокує однолітків на те, щоб її кривдили;

✵ вона звикла привертати увагу до себе у нездоровий спосіб (ро­бить гримаси, дражниться, зачіпає сильніших за себе);

✵ дитина не має друзів серед однолітків, завжди про всіх відгуку­ється погано.

Якщо батьків крають сумніви, що їхня дитина не така, як усі, психологи дають такі поради.

✵ Постарайтеся якнайчіткіше сформулювати, у чому саме ви бачите відхилення від норми у розвитку і поведінці вашо­го малюка.

✵ Запитайте у психолога чи пошукайте в будь-якому посібнику з вікової психології, чи не підпадає «особлива» поведінка ва­шої дитини під норму для її віку.

✵ Задумайтеся над тим, що саме є для вас приводом для зане­покоєння: те, що вашу дитину критикують; вона має погані оцінки; складні стосунки з однолітками, чи ж вона просто ство­рює певні незручності дорослим; не виправдовує ваших надій і не тішить ваше самолюбство.

✵ Проаналізуйте, чи не культивує хтось у родині ідеї «особливос­ті» дитини.

✵ Постарайтеся помістити дитину в адекватне її запитам сере­довище: «занадто розумну» — у спецшколу для обдарованих дітей; дитину, яка «не тягне» точні науки, — у гуманітарний клас; непосидючу — у спортивну секцію; тишка — у гурток малювання тощо. Важливо, щоб дитина обов’язково мала мож­ливість спілкуватися з дітьми зі схожими інтересами і звикла відчувати себе на висоті.

Водночас потрібно піклуватися про те, щоб дитина розвивала і ті риси, яких їй бракує (терплячість, уміння гратися з іншими дітьми, готовність ділитися, здатність зважати на інтереси ін­ших тощо).

Якщо ви відчуваєте, що не впораєтесь із ситуацією, прокон­сультуйтеся з неврологом і психологом стосовно вашої дити­ни. Проте слід довіряти не тільки фахівцям, а й своїй інтуїції. По-перше, варто ретельно вибирати досвідченого фахівця. По-друге, ніхто краще за вас не знає вашої дитини і тієї атмосфери, в якій вона виховується, і ніхто не візьме на себе відповідальність за вашу дитину.