Українська мова та читання 3 клас Частина 2 - Чумарна М. І. 2020

Різдвяні візерунки

НІЖНА-БІЛОСНІЖНА

Ніжна-білосніжна — Зима-Королева:

має крила ангела й горде серце лева.

Закувала ріки гострими льодами,

землю всю окутала снігом-холодами.

Хто ж її любитиме — хоч вона й красива?

Тільки милі дітоньки, що чекають дива.

Хоч мороз, хоч віхола, хоч сніги лапаті —

скоро в нас канікули, не сидіти ж в хаті!

Бо в зими, як в ангела, є красиві свята,

на які давно уже ждуть усі малята.

Бо зима, хоч сніжна, — носить подарунки:

під подушки діточкам покладе пакунки.

Ходить з Миколаєм, ходить з колядою,

гурт веселих ангелів водить за собою.

Ми вітаєм зимоньку — нашу Білосніжку,

що дарує кожному свято і потішку.

Марія Іваненко

Прочитай вірш і спробуй своїми словами змалювати портрет зими.

За що ти любиш зиму? Як минули твої зимові канікули?

Чи святкують у твоїй сім’ї Різдво? Як саме? Що ти знаєш про традиції українського Різдва?

Прослухай пісню про зиму. Який настрій вона в тебе викликає? Опиши словами, що відчуваєш, приспівуючи і пританцьовуючи.

КОЛЯДКА

Ой, колядо-колядине!

Ішла полем господиня,

з торби жито брала,

ниви засівала:

вроди, Боже, жито

на довгії літа,

на щастя родині

і всій Україні.

Катерина Перелісна

Іван Сколоздра. Коляда

Прочитай уважно вірша і поміркуй, ким є та господиня, що засіває землю. Чим вона її засіває?

Придумай слова з коренем «жит» і склади усну розповідь про те, чому саме жито в колядках є таким важливим словом-символом.

Послухай колядки. Вивчи одну з них напам’ять.

Розділіться на три групи: перша буде виготовляти пальчикових персонажів вертепної гри з паперу чи пластиліну, друга — придумувати тексти для учасників та учасниць гри, а третя — підготує короткі віншування з Новим роком та Різдвом.

Оскільки колись колядували з танцями, всі учасники та учасниці гри стають у коло. Ті, хто бере участь у рольовій грі, виконують свої ролі, а решта («колядники») — приплескують у долоні, притупують ніжками і співають разом колядки та виголошують свої віншування.

ЗИМОВІ РОЗВАГИ

Для дітей зима — пора щасливих розваг. Особливо якщо вона — зі снігом і морозами. Взимку діти здавна придумують собі щасливі ігри — то ліплять сніговиків, то катаються на санях, лижах і ковзанах.

А зимовими вечорами колись дітям розповідали казки. І залучали їх до участі в забавах дорослої молоді.

А які дивовижні історії траплялись із тобою? Можливо, щось доводилося чути від дідуся чи бабусі?

РІЗДВО НА ХУТОРІ

Було зимно, бо зима. Було вітряно, бо хтось забув зачинити прохід між двома горами. Було сніжно, бо землі треба чимось укритись.

У маленькій хатинці двоє стареньких готувалися до Святвечора і стиха між собою говорили.

— Ти, чоловіче, — каже старенька, — засвіти ліхтар надворі й не замикай дверей. Бо нині хтось прийде до нас на вечерю.

— Ти так кажеш щороку, а ніхто не приходить.

— А цього року прийде!

— І це ти кажеш щороку.

— І доки живу — буду так казати. Заклич пса до хати, щоб не загавкав і не відігнав гостей. І візьми шапку!

Старий натягнув на голову вухату шапку з витертим хутром, яку носив ще парубком, і вийшов. Його не було досить довго. Видно, вів перемовини з псом, який не хотів покидати теплої буди і чувся у хаті зле. Пес був величенький, кудлатий, з вухами, як у дідової шапки, тільки не витертими, а м’якими й новенькими. Він неохоче зайшов до хати й прогарчав:

— Я не буду тут ночувати, так і знайте! І бліх вам напущу!

— Дивись на нього, — розсердилася старенька. — Блохами лякає! Звісно, куди нашій хаті до твоєї буди! Лягай на соломі, скоро вечеря буде готова.

— Знаю, як скоро! — не вгавав пес. — Як минулого Різдва. Чекали-чекали, а ніхто не прийшов! Ох, який я був голодний і злий!

— Він правду каже, — мовив старий. — Я сам добряче зголоднів.

— А зірку на небі бачив?

— Які там зірки? Мете. Сніг свіжий, світу Божого не видно.

— Ну то сидіть обидва тихо. Нема зірки — нема чого мене підганяти, — наче відрізала старенька.

Старий із псом принишкли, бо знали: буде так, як скаже господиня. Пес улігся на хіднику, одне око у нього позирало в бік дверей, а інше — на стіл, де потрохи ставилися миски зі стравами.

Вода на вареники ніяк не хотіла закипати. Вона теж сподівалася, що гості прийдуть. А вирізані склянкою пампухи не підростали. Ніби навмисне.

Правда, нічого страшного, як будуть гості. З’їдять те, що наготоване, за два дні, і не доведеться дідові і псові обідати та снідати різдвяними варениками, голубцями і капустою цілий тиждень, коли душа просить овочевої легкої зупки.

Пес заплющив очі, щоб не дивились в різні боки. Дід задрімав під гул полум’я в грубці й посвист вітру, тільки бабуся думала, скільки ж ото зараз людей і звірини не мають де голови прихилити, і мріяла, що побачать вони вогник крізь заметіль і прийдуть до їхньої хати. І серце їй заспокоїться.

А стояла хатка самотньо-самотньо, і називалось це місце — хутір. Село і решта світу були за лісом. Влітку ще нічого, але взимку й дороги не було видно. Та і яка дорога — стежечка. Вже й бабуся почала дрімати, бо втомилась.

Прочитай і перекажи коротко зміст прочитаного.

Що в тексті видалося тобі дивним? Які події є реальними, а які — чарівними?

Чи віриш ти, що в Різдвяну ніч люди можуть спілкуватися і з тваринами, і навіть з рослинами? Які історії про це ти знаєш?

Аж тут чи не приснився їй стук у двері — й вона стрепенулась, поправила хустку, що сповзла на чоло. Ні, не приснилося, не причулося.

— Чуєш, старий?

Пес наставив вуха й підняв голову. Не дуже йому подобалось, коли хтось по ночах шастає попід хату, але навіть він розумів, що у Святий вечір лихе не приступить. Дід уже встиг усе покропити свяченою водою: і знадвору, і всередині.

Знову постукало, і якось невлад, несміло чи невміло. Старенька забула, що то дідова честь питати «хто там», і крикнула:

— Заходьте!

Тим більше, що в сінях світилося і надворі також. Досить було натиснути клямку.

Але гість, видно, недочував. Тоді бабуся підійшла і штовхнула двері.

— Ме-е!

Через поріг заглядала біла коза з чорними плямками.

— Тьху! — сказав дід, що вже прокинувся. — Коза!

— А як коза, то вже й не гостя? — розсердилась бабуся. — Заходь, голубонько!

Коза сахнулася від пса, а пес від неї.

— Ходи, бідолашко, до печі. Певно, змерзла!

— Ой, зме-мерзла! — затрясла головою коза.

Бабця вхопила з ліжка коцик, яким вкривала собі ноги, коли сиділа довгими вечорами і вишивала, й закутала ним козу, ще й обняла.

— Нічого, нічого, зараз зігрієшся!

Дід встав.

Он чого вода не кипить! Стара скраю баняк поставила, і в плиті пригасло. Він посунув, поки бабуся обіймалася з козою, баняк на середину й підкинув дров.

— Хотів би я знати, що ти, кізонько, робиш в наших краях. Заблукала чи як?

— Чи як, — відповіла коза. — Янгол мене до вас привів. Позамітало так, що якби знала, то не пішла б. Та вогник світився і янгол так гарно рукою мені махав, що я не заблукала.

— Янгол? Який ще янгол? — стрепенувся дід.

— Різдвяний, який ще.

«Гм, — подумав дід. — Відколи це ангели посилають козу людям?»

— Янгол, то й янгол. Дай, Боже, йому здоров’я! — мовила бабуся. — Ми кожному раді!

— Що так, то так! — погодився дід. — Значить, вечеряти скоро будемо. А янгол щось казав тобі?

— Не можна мені розповідати, — поважно мовила коза. — Скоро самі взнаєте.

— Ох, — зітхнула бабуся, і серце їй радісно тенькнуло. — Може, сінця тобі трохи дати підкріпитись?

— Дякую, потім.

Коза прилягла на солому, бо яке ж Різдво без соломи, і заплющила золотаві очі. Страшно їй було йти через ліс, але тепер усе найважче було позаду.

Не знати, скільки часу минуло, як раптом пес зірвався на ноги і закричав-загавкав, кинувся до дверей.

— Лихо! Рятуйте! Біда!

Він навіть забув, як відчиняти двері. Метушився по хаті, наступив на козу, яка, втім, залишалась спокійною. Все йшло за планом, у який була втаємничена тільки вона. Бабуся схопилась за серце. Дід згадав, як він був колись повстанцем і партизанив у карпатських лісах, очі його спалахнули бойовим завзяттям.

Але наразі ніхто не рушився з місця, тільки коли пес відчинив двері навстіж, одні й другі, й до хати увірвався вітер, дід схопив коцюбу, баба помитий макогін — і кинулись надвір.

Коза дійшла лише до першого порогу. Бо вона знала УСЕ.

Невдовзі у хату вкотились дві закутані постаті, велика й маленька, і стало холодно-холодно від снігу, що вони нанесли, але пампушки враз зробились великі й пишні, готові стрибнути в киплячий смалець, а окріп забулькав.

— Майко, Майко, як же ти нас налякала! — докірливо похитала головою молода жінка. — Ми думали, ти замерзла! А ти втекла від нас, недобра кізонька!

— Та ви самі могли замерзнути! — обурився пес. — Я б цю козу...

— Спершу вітру не було, правда, мамо? — сказала маленька дівчинка, обіймаючи козу. — Майко, як ти тут опинилась?

— Мене янгол привів, — сказала коза.

Дівчинка нахилилась і прошепотіла щось козі на вушко. Та кивнула:

— Знаю.

Гостей роздягнули — і ніхто в хаті не помітив, що вітер стих, і зійшла Зоря, і по всій землі настала тиша.

Молода жінка заходилась кидати вареники в окріп, бабуся — пекти пампухи. А дівчинка з козою все шепотілись, не могли наговоритись.

— Пам’ятаю, у 47-му році... — розповідав дід про свій Святвечір у криївці. — Ото снігу намело.

Пес уважно слухав, поклавши голову йому на коліна.

— Перше Різдво, що ми не разом. — зітхала молода жінка.

Нарешті всі сіли за стіл, а коза і пес біля столу, на соломі. Помолились і покуштували кутю.

— То тарілка для тата? — спитала дівчинка. — Не їжте, будь ласка, так швидко, бо тато вже йде сюди.

— Не прийде, доню, його з війни не відпустять, — пояснила мама. — Він сам казав.

— Прийде! Прийде! Янгол його приведе! Як нас і нашу Майку!

І тут у двері хтось постукав. А тоді заколядував:

— Нова радість стала, яка не бувала...

Двері відчинились — на порозі став вояк з пораненою рукою на перев’язі.

— Татку, і тебе янгол привів?!

— Янгол? Сліди ваші побачив: твої, мами й нашої кізки. Я ж розвідник, доню!

— А ми янгола над хатою бачили — я і Майка. Він нам рукою махав.

…Цілу ніч бабуся думала про янгола, а коли вранці проводжали гостей, щось кольнуло їй у серце. Вона побачила свою вишиту сорочку, яка сушилась надворі і яку вона вчора забула зняти. Але не сказала нікому нічого. Та й не була певна, що звичайна стара сорочка може подарувати таке диво.

Шкода, що не розпитала в кози. Тепер треба рік чекати, поки звірі знову заговорять по-людському.

Галина Пагутяк

Баняк — чавунний або металевий горщик; казан.

Зýпка — суп, юшка.

Клямка — пластинка з важільцем, якою зачиняють і відчиняють двері, хвіртку тощо.

Кóцик — ковдра.

Коцюбá — металеве знаряддя для вигрібання жару з печі.

Криївка — військово-оборонна та господарська споруда, розташована під землею.

Макогíн — дерев’яний товкачик для розтирання маку, пшона.

Прочитай уважно оповідання. Що найбільше схвилювало тебе в цій історії? Який момент найбільше вразив? Зверни увагу на виділений текст. Чому бабуся згадала про вишиту сорочку? Що ти знаєш про силу вишиванки?