#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 4 клас - Лиженко В. І. 2017
2 місяць. Машина часу
Із журналу
Справжня «Поштова станція» розташована в Ніжині Чернігівської області. Музей під такою назвою присвячений розвитку поштової справи в Україні від середини XVII до початку XX століття. У вітринах закладу представлено декілька сотень предметів, причетних до поштової справи минулих часів. Експозиція розташована в оригінальній будівлі, де протягом декількох століть розміщувалася міська станція зв'язку.
Оригінальний музей писанки розташований у Коломиї. Творча форма будівлі (велика скляна писанка) вабить зазирнути в середину. Музей представляє відвідувачу близько 6000 писанок із різних куточків світу. Серед експонатів є навіть писанки з автографами відомих осіб. Свого часу музейний осередок брав участь у масштабній акції «Сім чудес України».
Музей мініатюр Миколи Сядристого розташований на території Києво-Печерської лаври.
У світі всього два музеї мікромініатюр — у Києві та в карликовому гірському князівстві Андорра. Ці роботи розширюють усталені уявлення про межі людських можливостей. Один із найвідоміших експонатів — найменший у світі електромотор, що працює, — майже в 20 разів менший за макове зернятко. Що цікаво, усі експонати — це робота рук однієї людини, Миколи Сядристого. З-поміж відомих на весь світ творів Миколи — троянда у людській волосині, наймініатюрніша книга у світі — ілюстрований Кобзар і ціла композиція «Ластівки», розміщена у вушку звичайної голки.
? Про які музеї ви дізналися з тексту?
? Які ще незвичайні музеї ви знаєте?
Ганна Володимирська
Музей просто неба
Яких тільки музеїв немає в світі!
В одних зібрані картини, в інших — старовинні годинники, є навіть музей-аптека... Але, напевно, найцікавіший серед них — музей просто неба. Тому що в ньому є і картини, і годинники, і навіть цілі будинки.
У Київському музеї народної архітектури й побуту можна побачити не лише минуле нашого народу і його сучасне, а й зазирнути в майбутнє. Україною в мініатюрі називають цей музей. І це правда: всього за дві години ви зможете обійти цілу країну.
Отже, екскурсія почалася. Давайте зайдемо до музею в тому місці, де стоять вітряки, і вийдемо повз поля стиглої пшениці на Співоче поле. З різних міст і сіл України приїжджають сюди люди, щоб показати, як вони вміють співати народні пісні. Вони співають з естради, а їм підспівують глядачі... І тоді стає зрозуміло, чому так названо це поле — Співоче.
А потім усіх раптом закружляє український гопак — та такий запальний, що ніяк не встояти на місці.
І так тут весело та цікаво, що навіть йти звідси не хочеться. Але нам треба поспішати.
Попереду ще багато несподіваного і незвичайного.
Ондечки біліє селянська хатина-мазанка. А на тину біля неї вигрівають боки гладущики, горнята, макітри.
У дворі сидить гончар і обертає ногами гончарний круг.
— Ну, хто хоче спробувати? — припрошує він глядачів.
Здавалося б, ну що тут особливого? Роби все так, як майстер, — і глечик готовий. Однак — ні! Виявляється, що глина чомусь не слухається тебе і розлазиться в усі боки. Але, як то кажуть, не святі горшки ліплять: дивись, і у твоїх руках оживає матеріал. А з кузні, що навпроти хати гончаря, лунає перестук молотків по ковадлу, і час від часу тяжко зітхає міх. Він подає повітря у піч, щоб вогонь горів сильніше й краще нагрівалося залізо.
Так працювали в селах ковалі з давніх-давен.
Хочете допомогти ковалеві? Тоді візьміть обценьками заготовку, розжарену в печі, і тримайте її міцніше, доки коваль надаватиме їй потрібної форми.
Втомилися трохи? Ну, нічого. Зараз ми вийдемо на свіже повітря і відпочинемо.
А нас уже, бачите, запрошують до іншої хати:
— Заходьте до світлиці, сідайте, — посміхається нам бабуся-доглядачка. Голос у неї лагідний, співучий — неначе струмочок бринить.
Ми влаштовуємося на лавах і одразу ж, ніби в чарівній казці, з'являються перед нами навдивовижу гарні рушники. Чого лишень на них не вишито — і коні, і червоно-чорні півні, які, здається, от-от заходяться дзьобати зерно, а потім заголосять: «Ку-ку-рі-ку!», і надзвичайної краси квіти...
Є в музеї і школа, але вона аж ніяк не схожа на ту, в якій ви вчитеся сьогодні. У ній лише один клас, де за партами сиділи колись одночасно і старші, й молодші учні. Писали вони не в зошитах, а на спеціальних грифельних табличках крейдою (як на дошці!). А в кутку стояли різки для тих школярів, хто не вивчив уроку або пустував.
Важко вам сьогодні уявити таку школу?
Важко, але так було.
Однак нам вже час повертатися додому. Екскурсія закінчилася. Якщо вам сподобалася наша подорож — приїздіть до нас у музей разом із друзями, батьками, зі своїми однокласниками.
Ласкаво просимо!
? Про який музей ідеться у творі?
? Які цікаві експонати зберігаються в Київському музеї народної архітектури й побуту?
За Наталією Шелепець
Казка про монетку
Жила якось у кишені у хлопчика одна монетка. Одного разу хлопчик подарував її своїй мамі. Монетці подобалося жити в кишені у хлопчика, тому що там було тепло. А мама віднесла монетку на базар, натомість отримавши свіже молоко.
Монетка спочатку засмутилася, що її передали. Але потім зрозуміла, що це навіть цікаво, і з нетерпінням чекала, коли її знову комусь передадуть. Так вона подорожувала країною. Монетка побувала на всіх великих базарах, у магазинах, побачила на своєму шляху різних людей та багато інших монет.
Але одного разу вона потрапила до рук одного відомого колекціонера. Це був дуже розумний чоловік, у нього була велика колекція монет з усієї планети.
Монетка спочатку злякалася, адже тепер їй було не вибратися, тож про подорожі доведеться забути. Колекціонер відмив її, вона стала чистою та блищала, як новенька. Монетка навіть зраділа. Ніхто раніше так дбайливо до неї не ставився. Вона більше не поневірялася по брудних гаманцях, її більше не впускали в бруд на базарі.
Монетці сподобалося жити в окремій оксамитовій коробочці. По сусідству з нею жили так само й інші монети, якими колекціонер дуже пишався. Він беріг їх від тертя, протирав пил, а найголовніше — нікому не віддавав. Він став для них справжнім господарем. Так монетка знайшла свій дім, де тихо та спокійно, і так само добре, як колись у хлопчика в кишені.
? Як монетка потрапила до колекціонера?
? Які ще колекції можна збирати?
? Чи є у вас колекція?
Тетяна Винник
Покрова
Угорі росте підкова,
По зірках іде Покрова.
Вкриє землю оберігом —
Або листям, або снігом.
Йди, Покровонько, до нас,
Хай настане добрий час —
Козакам і воякам,
Й всім на світі діточкам!
Надія Гуменюк
Покрова
Пречиста Свята Покрово —
Козаків покровителько!
І наших звичаїв хранителько!
Молюся тобі, Богородице мила,
Щоб славою ти Україну покрила,
Як землю багрянцем дібров,
Щоб ворог її не зборов.
Даруй доброту і любов.
Візьми нас під свій
Материнський Покров!
? Коли ми святкуємо День захисника України?
Українська Покрова
Із журналу
В Україні її особливо відзначали. Мабуть, тому, що в нас ніколи не бракувало напасників і не раз людям доводилося покладати надію на Божий захист та ще на козаків — захисників земних. Поступово Покрову стали вважати заступницею козаків. Церква на Січі завжди була присвячена Покрові. Відтоді Покрова — свято українського війська.
В Україні збудовано багато покровських церков. У Києві їх аж три, ще й великий Покровський жіночий монастир. Найстаровинніша з-поміж них — і найгарніша! — Покровська церква на Подолі, яку збудував 1766 року Іван Григорович-Барський — знаменитий український архітектор. Його Покровська церква належить до найкращих будівель України. Вона схожа на давні українські дерев'яні церкви: прикрашена трьома стрункими банями, в основі хрещата. На стінах витончені оздоби в стилі українського бароко. Церква чудова! А проте вона зазнала чимало втрат. її пошкодила величезна пожежа на Подолі 1811 року, знищивши частину прикрас на стінах. У радянський час у церкві забілили розписи стін, знищили іконостас. Тільки й збереглася велика ікона Покрови.
Покрова — суто українська ікона, що виникла в наших краях ще в княжі часи: Богоматір з покровом, який тримають над нею ангели або який тримає Вона сама. Часто покров зображали як народний вишитий рушник, а під ним, під захистом Божої Матері, малювали гетьманів, козацьких полковників. На одній з таких ікон до нас дійшов портрет Богдана Хмельницького. Подібні ікони прозвали Козацькою Покровою.
У незалежній Україні церква Покрови на Подолі знову відчинилася для вірян, у ній почали відновлювати іконостас. Ікони для нього створив один із найкращих сучасних художників Феодосій Гуменюк. За звичаєм, в іконостасі обов'язково зображають святих або події, яким присвячена церква. Причому ікону малюють не як заманеться, а тільки за певними правилами.
Та якщо під покровом Богоматері малювали козаків, то чому тепер не зобразити новітніх українських лицарів, що віддали життя за Вітчизну? І Феодосій Гуменюк намалював Божу Матір в оточенні ангелів. Вона простягає свій покров над героями визвольної боротьби, над могилою студентів, які полягли на станції Крути в січні 1918-го, захищаючи Київ від московської орди. Так у старовинній церкві з'явилася Крутянська Покрова. Вона дивиться на нас, готова взяти під свій святий покров і нашу любов та жертовність.
? Що ви дізналися про церкву Покрови на Подолі?
Козаки
Зі збірки «Дванадцять місяців»
Безмежний степ у високих травах. Ревіння Дніпрових порогів. І тупіт копит, що відлунює аж у високих небесах. І плач дітей, жінок, і рев худоби. Вершники в острішкуватих шапках, на низеньких прудких конях женуть натовп людей і стадо корів. Вони нікого не бояться, вони тут господарі. Виловлюють на Україні все живе й женуть на Крим.
І раптом ніби із самого неба падає на степ могутній, мов грім, свист, — аж трави обізвалися сухим шелестом і сполохано побігли в усі боки. І загула, задвигтіла від бухкання копит земля.
Виринули з-за далекого обрію вершники й швидко наближаються.
Озирнулися розгублено татари. Хто посмів їх переслідувати? Литвини чи поляки? А погоня вже зовсім близько.
І татарам уже добре видно вусатих людей, у яких на майже виголених головах в'юняться від вітру жмути волосся. Пізніше татари взнають, що то — оселедці, неодмінна ознака особливого стану людей, званих українськими козаками.
Отже, і не литвини, і не поляки. Козаки. Гостро зблиснули їхні шаблі, почалася січа. Покидають здобич і безладно втікають ординці. Татарські бранці ніяк не можуть повірити, що їх врятовано. Обливаючись сльозами, дякують козакам. А ті спішилися, відпустили коней пастися. Позапалювали люльки і вже правлять раду, як ударити на Крим, щоб провчити ординців, аби знали, як на Україну ходити та людей ловити.
Сталося це наприкінці XV століття. Литовське князівство, до складу якого входили українські землі, анітрохи не клопоталося їхньою обороною від орди, а навіть навпаки — запобігало перед нею і задобрювало її. Біда змусила людність цього краю взятися за зброю.
Так у степах біля Дніпра-Славути і виникли перші загони козаків для відсічі ворогові.
В історичній літературі існує чимало версій походження слова «козак». Один із польських авторів виводив це найменування од якогось легендарного ватажка, що в давні часи успішно боровся з татарами; звати його буцімто було Козак. Інший — теж польський — учений пояснював походження цього слова від «коза»; козаки, мовляв, були прудкими і витривалими, як кози. Були версії, згідно з якими козаки — не українці, а нащадки відомих у часи Київської Русі войовничих племен хозарів. Турецькою мовою слово «козак» означає волоцюга, забіяка, розбійник. Очевидно, саме звідти воно й прийшло в Україну. Певно, не самі собі придумали наймення захисники нашого краю, а одержали його від ворога, і воно тут прижилося, зовсім утративши негативний відтінок.
Бо козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й високого благородства.
Відомий український історик Дмитро Яворницький писав: «Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорозькі козаки загалом були характерними типами свого народу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно; вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором... Запорожець не знав ані «соб», ані «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж вдома».
Сміливі й волелюбні козаки стали гордістю України. Не випадково всі відомі повстання проти соціальної несправедливості пов'язані саме з козацтвом, яке стало захисником і оборонцем усього народу.
Наприкінці XV століття біля дніпровських порогів зібралося з усіх усюд України чимало козацького люду, який почав нести прикордонну службу. Більшість їхнього часу минала в походах і боях. Тому воєнне мистецтво козаків завжди було на високому рівні. Окрім блискучої виучки, їхніми постійними супутниками на ратних дорогах були дотепні вигадки. Скажімо, вони вміли перебувати по кілька годин під водою, дихаючи крізь очеретини. На березі річки міг стояти ворожий табір, а в річці сиділи, чекаючи темряви, козаки. Наступала ніч, вони виходили з води й кидалися на ворога...
Багато уваги віддавали козаки сторожовим службам. На високому кургані в степу стояли на чатах, пильно вдивляючись удалину, молоді зіркоокі вартові. Забачивши десь ворога, вони швидко запалювали в котлі смолу. Стовп чорного диму здіймався до неба. Помітивши його, запалювала смолу сторожа з іншого кургану. І коли в українських степах з'являлася орда, чорні димові стовпи застеляли увесь простір, аж до самих Дніпрових порогів. Важко було заскочити козаків зненацька.
За лічені хвилини вміли вони вибудувати неприступну фортецю зі свого табору. Місце, де вони зупинялися, оточували возами й міцно зв'язували їх між собою. Далі викопувався глибокий рів і насипався вал. Ворожа кіннота вже не могла ніяким способом увірватися в табір. Ховаючись за прикриттям, козаки вели прицільний вогонь по нападниках. Відомо багато випадків, коли вони тижнями висиджували у цих своєрідних фортецях і ворог не міг нічого з ними вдіяти.
Багато іноземців залишили свої захоплені спогади про ратне мистецтво запорожців. Є там чимало схвильованих слів і про козацьких гармашів, що просто вражали влучністю пострілів, і про інженерів-фортифікаторів, які значно випередили свій час у будівництві споруд, і про мореплавців, котрі на своїх легких човнах, званих чайками, діставалися берегів Туреччини, вступали в бій з великими галерами і брали їх на абордаж...
Козацтво — дивовижне явище у всій світовій історії. Народ, який не мав своєї державності, створив регулярні збройні сили, які є неодмінною її ознакою.
? Коли виникли перші загони козаків?
? Яке походження слова «козак»?
? Який вигляд мали козаки?
? Що ви дізналися про воєнне мистецтво козаків?
«Смачні» музеї
Із журналу
МУЗЕЙ ХЛІБА
Недарма кажуть: «Хліб — усьому голова». З метою прищепити до нього повагу при еколого-натуралістичному центрі для молоді в Києві був створений музей хліба. Тут можна побачити знаряддя праці, за допомогою яких вирощували злаки наші предки, дізнатися, як робилося перше тісто, взяти участь у майстер-класі: навчитися робити прикраси для короваю.
МУЗЕЙ ШОКОЛАДУ
«Країна Шоколандія» — так називається музей шоколаду у Львові. І це дійсно казкова країна з архітектурними шедеврами різних країн світу. Тут є свій Колізей, Біг-Бен, Ейфелева вежа, Андріївська церква. Усі ці мініатюри втілені в шоколаді. Ба більше, ви побачите різні упаковки шоколадних плиток минулого століття, шоколадні квіти, туфельку та інші цікаві фігури.
В Одесі теж є музей шоколаду. Тут можна побачити не тільки фігурки, скульптури, але й унікальні картини. Створюється цей шедевр так: на дошку з бортиками спочатку наноситься основа з білого шоколаду. А зверху художник малює темним, молочним шоколадом або білим із різними домішками.
ПАМ'ЯТНИК ГАЛУШЦІ
У Полтаві настільки шанують традиційну страву свого краю, що увічнили галушки в камені. Величезна миска з полтавськими галушками і велика ложка стали одним із туристичних символів міста.
? Про які цікаві музеї ви дізналися?
? Які ще незвичні музеї існують?
Галина Володимирська
Усе починалось із простої бурульки
Як угамувати спрагу, коли немає води? Древні люди в такому випадку... смоктали бурульки. Іншого виходу в них не було. Навіть суворі римські воїни, легіонери, і ті смоктали крижинки, коли було дуже жарко і хотілося пити.
Але де взяти кригу влітку? Римляни залазили на вершину високої гори, де лежали снігові шапки, сколювали там лід і спускали його вниз. Інколи до льоду вони додавали трохи фруктового соку чи ягід. Було дуже смачно. Майже як морозиво.
Майже, але не морозиво!
Є в Італії місто Венеція. Тут замість вулиць прокладено канали, а венеціанці їздять по вулицях не на машинах, а на спеціальних вузьких і довгих човнах — гондолах. Давним-давно, у XIII столітті, в цьому містечку жив мандрівний чоловік на ім'я Марко Поло. Де він тільки не побував! Чого тільки не побачив під час своїх мандрів! А коли повернувся додому, багато чого зміг навчити своїх земляків. Зі Сходу він привіз і секрет невідомого досі європейцям вершкового морозива.
Для того щоб зробити морозиво, не потрібно було вибиратися на високу гору й рубати там лід. Досить було взяти трохи молока, яєць, цукру, масла, все перемішати, зварити, а потім заморозити. В морозиво можна додавати не лише цукор, а й шоколад, горіхи, фрукти... Секрет справді дуже простий, коли його знаєш.
Тепер морозиво роблять на спеціальних фабриках — холодокомбінатах. Тут усе нагадує справжню зиму, навіть якщо за вікнами немилосердно пече сонце. Стіни в цехах комбінату білі мов сніг. Підлога викладена світлими кахлями. І жінки тут одягнуті, ніби снігуроньки, — вони в білих халатах, на головах — білі шапочки.
Молоко йде по трубах, покритих інеєм, у спеціальні машини, які виготовляють ескімо, пломбір і навіть цілі торти з морозива. Далі морозиво по конвеєру їде на склад, де завжди панує холод. Люди там працюють у шубах, шапках і валянках. Зі складу машини розвозять готове морозиво в кіоски та кафе.
? Хто привіз до Європи секрет морозива?
? Як виготовляють морозиво?
Марія Солтис-Смирнова
Як овочі головного обирали
На багатому городі в однієї господині чого тільки не росло.
Були там і цибулька з часничком, і соковиті помідори з зеленими огірочками, і жовтогаряча морква з солодким буряком, редиска з редькою, гарбуз та диня, лежебоки-кабачки, капустинка в ста кофтинках та пишна картопелька.
Якось городним жителям захотілось вибрати поміж себе головний овоч.
— Я повинен бути головним, адже я найбільший, — сказав гарбуз.
— Я теж хочу бути головною, бо серед вас найкрасивіша: в мене чубчик зелений, а вся я жовтенька, — відізвалась морква.
— Чого б мені не бути головним, я серед вас найяскравіший, — обізвався помідор.
— А я найкорисніший, — промовив буряк.
— Може, тоді я буду головною, бо у мене найбільше одягу, — тихо мовила капуста.
Поки овочі сперечались, картопля сиділа осторонь.
— А як тоді нас розсудити? — стривожились усі через певний час.
— Давайте так, — вигукнув гарбуз, — поєднаємо нашу користь і нашу здатність до виживання. Ще треба звернути увагу на те, як нас вживають.
З ним погодились усі.
Так трохи-потрохи серед кандидатів залишились картопля, капуста, цибуля і часник.
Овочі почали голосувати.
І тут підвелась капуста:
— Я відмовляюсь від подальшої участі, адже, незважаючи на мою користь, люди не їдять мене постійно і з часом я втрачаю свій смак.
— Я теж відмовляюсь, бо у мене взагалі гіркий смак,— відповіла цибуля.
— Тоді й мені не бути головним, — промовив часник.
— Хай головним овочем буде картопля, бо її найчастіше вживають. Перелік страв, до яких вона входить, збільшується постійно. Вона дуже поживна і гарно зберігається, — сказав гарбуз.
Йому ніхто не заперечив.
Так картопля стала головним овочем.
? Чому овочі обрали головним овочем картоплю?
? Що ви знаєте про картоплю?
? Звідки вона у нас з'явилася?
? Чому народ називає картоплю «другим хлібом»?
? Що у неї їстівне?
? Чим вона корисна?
? Що можна приготувати з картоплі?
Світлана Приходько
Картопелька
Давним-давно у кам'янистих долинах далекої країни Перу, що розташована в Північній Америці, жили індіанці — працьовитий народ. Вони вирощували різні культурні рослини, серед яких були овочі, що називались «папа», або «папас».
У високогірних районах Анд — так звуться гори в країні Перу — вдень буває жарко, а вночі — дуже холодно. Холодні роси спадають тоді на землю. А земля у горах тверда, неродюча. Погано ростуть на таких ґрунтах рослини. Так і папа — бульбочки її, жовтуваті, трохи схожі на волоські горішки, були дрібні, гіркуваті на смак. Щоб зробити бульби смачнішими, індіанці, викопавши, залишали їх на ніч на поверхні ґрунту — підморожували. Після цього їх розчавлювали, сушили на сонці. Висушену папу варили. Страва ця називалась «чуньо». Усі індіанці любили чуньо, але найбільше — діти.
Не дуже ситно жили індіанці, тому бульби ці були їм великою підмогою. В них навіть приказка була: «Немає радості без чуньо».
Та ось одного разу в індіанські поселення прийшла велика біда. На Перу напали вороги. Це були безжальні завойовники — іспанські конкістадори. Вони прибули сюди, сподіваючись збагатитися, і не помилилися. У чудових храмах, збудованих на честь Сонця й Місяця, яких індіанці — інки, кечуа — вважали божествами, було багато золота і срібла. Щоправда, для індіанців це були звичайнісінькі метали, такі самі, як для прийшлих залізо, і вони не могли зрозуміти, чого хочуть від них ці люди, чому нищать молільні, палять хижки, заради чого катують і вбивають їхніх одноплеменців.
Сталося так, що в одному з загонів, який очолював сам проводир завойовників, найжорстокіший із конкістадорів Франсіско Пісарро, опинився іспанський хлопчик Педро. Педро Чьєза де Леон — таке було його повне ім'я. З раннього дитинства Педро мріяв про мандри, а бажання побачити далекі землі було просто нестерпним. Тому, дізнавшись, що один з кораблів пливе за океан, хлопчик пробрався туди і заховався серед вантажу. Коли матроси виявили його, каравела — великий вітрильник, на якому був хлопчик, — уже вийшла в море. Так тринадцятирічний Педро потрапив до Південної Америки, країни індіанців.
Крокуючи разом із загоном, Педро захоплено розглядав дивовижні будови, що височіли червоними громаддями серед суворих гір. То були храми, які ніби запрошували людей наблизитись до Сонця й Місяця, і водночас приголомшували їх своєю величчю і загадковістю.
Він дивувався майстерності бронзовошкірих перуанців, які вміли робити безліч цікавих речей з кістки, шкіри, вовни й каміння. Хлопчик не лише споглядав, а й старанно все занотовував, щоб згодом розповісти про свою подорож друзям, які лишилися вдома, в далекій Іспанії.
Одного разу взимку, в люту холоднечу, загін конкістадорів удерся у спалене індіанське поселення. Вояки були люті й голодні. Як вовки, нишпорили вони по згарищах. А Педро, який страшенно зголоднів, усе шукав чого-небудь попоїсти. Йому пощастило. В одній із халуп він натрапив на якісь жовті горішки.
Скуштував — смачно. Педро був добрий хлопчина, і невдовзі весь загін ласував смачним овочем.
Це й була папа, з якої перуанці робили чуньо.
Відтоді іспанцям голод був не страшний. Вони завжди брали з собою в похід тартуфолі — так назвали вони жовті бульбочки. Чому тартуфолі? Хтозна. Може, тому, що зовні вони нагадували їм рідні тартуфолі — підземні гриби.
Одного разу серед речей, кинутих індіанцями, Педро знайшов ляльку, вирізьблену з каменя. Вона була схожа на тартуфолинку, вбрану у яскравий плащ. Голову її прикрашав головний убір з пір'я. Пізніше він довідався, що це був картопляний божок — «папа». На честь цього божка індіанці раз на рік улаштовували пишне свято. Ось як воно проходило.
У певний день усі мешканці поселення збиралися на просторій галявині. У центрі, на спеціальному підвищенні, сідав вождь племені у гаптованому плащі та головному уборі з розкішного пір'я. Він робив знак, і під гуркіт барабанів на галявину виходила урочиста процесія. Попереду йшли юнаки, озброєні бойовими топірцями, луками, стрілами. За ними — дівчата у святковому вбранні. Кожна несла злиток срібла чи золота. Слідом за дівчатами виступали дорослі індіанці — орачі. Замикали процесію юнаки з мішками папи. Після урочистого ходу починались танці, змагання у спритності та силі, співи, жертвоприношення, якими індіанці намагались улестити божка папу, випрохати в нього багатого врожаю. Минув час. Зазнавши незвичайних пригод, Педро повернувся на батьківщину, в своє рідне місто Севілью. 1553 року він написав книжку про казкову захмарну країну — Перу. Називалась вона «Хроніка Перу». В ній Педро Чьєза де Леон розповів і про чудові горішки — славнозвісну папу, історія якої мала своє цікаве продовження.
? Якою була улюблена страва в індіанців із Перу?
? Яка біда прийшла в індіанські поселення?
? Як Педро потрапив на корабель?
? Чим він нагодував увесь загін?
Світлана Приходько
Картопелька {продовження)
Хто перший привіз картоплю до Іспанії, невідомо. Може, Педро, а може, ні. Але минуло багато часу, і перуанська папа з Іспанії помандрувала далі — в Італію та інші країни.
Та от біда — ніхто не пояснив людям, як саме слід її споживати. Вони й почали їсти «вершки» — зелені плоди й листя, їли і, звісно, хворіли. Так було і в Італії, де невдовзі було видано суворий указ, який забороняв людям споживати картоплю — «чортові яблука».
Відтоді минуло років сто. І от одного разу придворний аптекар французького короля Людовіка XVI Антуан Пермантьє потай привіз із Італії кілька кущів якоїсь таємничої рослини і посадив їх у своєму саду. Він дуже пильнував свої кущики — і не випадково. Хитрун аптекар мав свій план: йому дуже хотілося розбагатіти. Знаючи, що пихатий Людовік XVI полюбляє різні незвичайні прикраси, Пермантьє надумав подарувати йому невеличкий букетик — бутоньєрку — з не відомих нікому квітів. Дочекавшись слушного моменту, Пермантьє вручив своєму королю вишуканий букетик. Людовіку дуже сподобались екзотичні квіти, і він одразу ж пришпилив до камзола чудову бутоньєрку. А завбачливий аптекар одержав, що хотів,— король нагородив його великою сумою грошей і маєтком.
Так збагатився завдяки картоплі хитрун Пермантьє!
Придворні, які намагались в усьому наслідувати свого короля, за будь-яку ціну купували в аптекаря квітки картоплі. Вони носили їх у петельках камзолів, пришпилювали до капелюхів замість коштовного пір'я. Це була справжня картоплеманія. Паризькі чепуруни не шкодували грошей на чудові бутоньєрки, й гадки не маючи про те, що це квітки суворо заборонених «чортових яблук».
Важко було придумати кращий спосіб поширення картоплі!
І, хоч почали її вирощувати заради модних квітів, настав час, коли люди дізнались, які смачні й поживні бульби цієї рослини. Відтоді картопля назавжди полонила їхні серця.
Вдячні французи спорудили розумному й спритному аптекарю Антуану Пермантьє пам'ятник, який і досі прикрашає одну з площ міста Мондідьє.
А от у німецькому місті Оффенбурзі посеред площі височить пам'ятник кремезному моряку*. Він простягає перехожим бронзовий кущик. «Хто він, цей моряк? — цікавляться туристи. — І що за кущик тримає в руках?». «Це гроза морів, пірат Френсіс Дрейк, — пояснюють їм. — Колись його кораблі наводили на мореплавців жах. Особливо потерпали від нього каравели, що прямували з Америки до Європи. Він нещадно грабував їх. Але уславився Дрейк, певна річ, не розбоєм.
Він — перший, хто привіз у Європу картоплю. Онде, бачите, й напис: "Френсісу Дрейку, який поширив картоплю в Європі. Мільйони землеробів благословляють його безсмертну пам'ять"».
Якщо серед туристів трапиться ірландець, він, безперечно, обуриться: «Яка нісенітниця! Хіба то Дрейк привіз картоплю з Південної Америки? То ж наш земляк, ірландець Уолтер Релей». І розповість таку історію. Одного разу, повернувшись із подорожі, Релей передав своєму садівникові бульби якоїсь рослини, наказавши пильнувати їх. Садівник старанно підготував ґрунт, посадив і став терпляче ждати врожаю. Погода того року була сльотава, і плоди ніяк не зав'язувалися. Нарешті садівник не витримав, зірвав пагони, зварив їх і спробував їсти. Ледь скуштувавши, почав плюватись і побіг до хазяїна. «Що за гидоту привезли ви, пане! — обурювався він. — Краще б я посадив на тій грядці троянди». «А що ти куштував, — спитав Релей, — вершки чи корінці?» «Вершки», — відповів знічений садівник.
«Ну, то піди і скуштуй корінці», — засміявся Релей.
«Корінці», вірніше бульби, справді виявились дуже смачними, і скоро всі ірландці по заслугах оцінили чудовий овоч.
Так помалу картопля завойовувала симпатії різних народів.
? Чому в Італії заборонили вживати картоплю?
? Навіщо вирощували картоплю у Франції?
? Чому у Франції спорудили пам'ятник аптекареві Антуану Пермантьє?
? Хто ще посприяв поширенню картоплі в Європі?
* Пам'ятник Френсісу Дрейку був зруйнований 1939 року. Збереглися тільки руки, які перебувають у місцевому музеї.
Загадки про овочі
Печуть мене, смажать і варять,
Їдять мене і дуже хвалять. (Картопля.)
В земляній сиджу коморі,
А коса моя надворі. (Морква.)
На городі в нас грядки,
На грядках — рясні листки:
Там зростають малюки,
Зелененькі... (огірки).
В полі хороше мені
Зеленіти навесні.
Чим же я — не молодець?
Маю диво-корінець,
Все про нього дбаю,
Цукор відкладаю. (Буряк.)
Хто хустиночку свою
Влітку покриває?
І по двадцять хустин
На голівці має? (Капуста.)
Був зеленим і маленьким,
Став великим, червоненьким. (Помідор.)
? Як одним словом назвати ці предмети? Які ще овочі ви можете назвати?
? Що ви знаєте про овочі?
? Чим людям корисні овочі? Чому їх треба обов'язково вживати?
Із журналу
Навряд чи в цивілізованому світі існує людина, яка не чула про знаменитого детектива Шерлока Голмса. Уже багато років читачі та кіноглядачі спостерігають за тим, як він, завдяки своїм здібностям, з легкістю розкриває найскладніші злочини.
Шерлок Голмс — особистість незвичайна. Мав глибокі пізнання з хімії, фармацевтики, геології, анатомії, криміналістики, юриспруденції. Любив музику, адже вона налаштовує на робочий лад, творчість, упорядковує душу.
В одному з Единбурзьких університетів працював професор Джозеф Белл, у якого навчався Артур Конан Дойл. Завдяки своєму гострому розуму й тим самим методам дедукції Белл і став прототипом Шерлока Голмса. А доктор Ватсон схожий на лікаря, який регулярно лікував письменникові зуби. Прізвище автор вирішив залишити таке саме, як у людини, що існувала насправді.
Усім нам дуже добре відома адреса будинку, в якому мешкав Голмс, — Бейкер-стріт, 221b. Однак тут автор застосував свою фантазію, оскільки такого будинку просто не існувало і не існує досі. Сам же Голмс запевняв, що на всі гроші, витрачені на оренду кімнат, уже можна було купити цей будинок повністю.
У будинку-музеї Шерлока Голмса, розташованому у Лондоні, є чотири поверхи. На першому розміщений сувенірний магазин і невеликий передпокій. На другому — вітальня і спальня Голмса. На третьому — кімнати Ватсона і місіс Хадсон, власниці будинку. На четвертому поверсі — воскові фігури різних персонажів твору.
У вітальні можна знайти багато предметів, пов'язаних із персонажами оповідань: капелюх Голмса і котелок доктора Ватсона, люльку, скрипку, збільшувальне скло, записну книжку, хімічні реактиви та обладнання, перські туфлі (у яких Голмс іноді зберігав тютюн) і т. ін. На стіні красується монограма VR, яку «написав» кулями Шерлок Голмс в одному з оповідань.
Крім героїв, у музеї представлено безліч люльок, незвичайних статуеток, а також книги з медицини, що належали Ватсону; на стіні висить голова легендарної примарної собаки Баскервілів.
? Що визнаєте про Шерлока Голмса?
? Чи читали ви оповідання Артура Конан-Дойла про цього детектива?
Надія Красоткіна
Я вишию сорочку
Я вишию сорочку кольорову
Й по білім світі гордо в ній піду.
У ній зустріну пору світанкову
І щастя світле я у ній знайду.
Я — українець! Дуже гордий з цього.
Несу у світ традиції свої.
Для себе в Бога не прошу нічого,
Все в мене є: і гори, і гаї,
Поля родючі, повноводні ріки,
Озера сині, чисті небеса...
Я син землі від роду і навіки,
В краю, де поруч казка і краса.
Я — українець з щедрою душею,
На вишитому рушникові хліб несу.
Горджуся Україною своєю
І в серці бережу її красу,
Історію, традицію і пісню,
Й правдиве слово-думу Кобзаря...
Тож вишиванку я до серця тисну
І вірю, що зійде моя зоря.
? За що відчуває гордість герой вірша?
? Чому важливо зберігати традиції свого народу?
? Які традиції та звичаї українців визнаєте?
Надія Красоткіна
Матусині вишиванки
Мене матуся вчила вишивати
Узори й квіточки на полотні.
Традиції навчала пам'ятати
Й пісні народні — світлі і ясні.
І рідну мову ніжну, солов'їну,
І жарти, й думи, чарівні казки.
Любити вчила рідну Україну,
Її ліси, поля, красу, стежки.
Любов до всього дітям закладала,
В красу довкілля змалечку вела.
Й мені рушник на щастя вишивала,
Й на добру долю у житті дала.
Подарувала ще сорочку-вишиванку,
Щоб оберегом стала на путі.
І це зі мною буде до останку,
Це найдорожче у моїм житті.
? Чого навчала матуся свою дитину?
? Розкажіть, чого навчають вас ваші батьки.
? Пригадайте, які традиції зберігає ваша родина.
Із журналу
З історії створення комп'ютерів
Першим «пристосуванням» для лічби були пальці. Також люди використовували камінчики, мушлі тощо.
Згодом з'явилися перші пристрої для лічби — стародавні рахівниці. Давні греки і римляни для обчислень використовували рахункову дошку — абак.
Пізніше «родичі» абака з'явилися в Китаї (суань-пань), ще пізніше — у Японії (соробан) і на Русі («щоти», або рахівниця).
Перша механічна обчислювальна машина була створена близько 400 років тому французьким винахідником Блезом Паскалем. Вона виконувала тільки операції додавання.
Трохи пізніше німцем Готфрідом Лейбніцем був винайдений арифмометр, який міг виконувати вже чотири арифметичні дії.
Механічні машини виконували обчислення дуже повільно. Але це був крок до створення першої електронної обчислювальної машини. Така машина була створена в Америці близько 70 років тому. Це був величезний пристрій, який зайняв би площу шкільної спортзали та зміг би переважити шістьох дорослих слонів.
Перша електронна обчислювальна машина в Європі була розроблена в Києві під керівництвом академіка Сергія Олексійовича Лебедева.
Згодом електронні обчислювальні машини почали називати комп'ютерами, що в перекладі з англійської мови означає «обчислювач».
Найбільший музей історії комп'ютерів розташований у місті Маунтін-В'ю, що у штаті Каліфорнія (США).
В Україні перші музеї комп'ютерів створені 2017 року у Харкові та Києві.
? Що використовували люди для лічби в давні часи?
? Хто створив першу механічну обчислювальну машину?
? Де була розроблена перша електронна обчислювальна машина?
Олена Кукуєвицька
Тім в комп'ютерній країні
Хлопчик Тім дуже любив гратися в комп'ютерні ігри. Буває, так захопиться полюванням за монстриками або перегонами, що нічого навколо не помічає.
— Тіме, пішли на озеро! — кличуть хлопчика його друзі.
— Зараз-зараз, ось тільки гру закінчу, — відповідає Тім.
Але, пройшовши гру, він непомітно захопиться іншою, потім іншою, і друзі так і не дочекаються його на озері.
— Синку, йди вечеряти! — кличе Тіма матуся.
— Скоро, скоро йду, — відповідає Тім. Та насправді за стіл він сідає, коли вечеря вже охолола, а мама ледь за руки не тягне сина на кухню.
Словом, весь свій час Тім намагався проводити за комп'ютером, граючи в ігри.
Якось увечері Тім сів за комп'ютер, щоб знайти дещо для домашнього завдання, але не втримався й увімкнув одну з улюблених ігор. Він захопився і зовсім забув про уроки — вся увага Тіма була зосереджена на новій грі.
Якоїсь миті Тім повернув голову та побачив, що навколо нього зовсім не його кімната, не його стіл, не його комп'ютер, а якісь намальовані чоловічки, намальовані доріжки та будинки! Зовсім, як у його грі!
Тім з подивом зупинився.
— Що це таке? Де я? — спитав Тім чи то сам у себе, чи то в намальованих чоловічків, не сподіваючись на їх відповідь.
— Ти в нашій комп'ютерній країні, Тіме! — несподівано хором відповіли два різнокольорові чоловічки. Вони виглядали, наче вийшли з мультиків.
— Хто ви і звідки знаєте, як мене звуть?
— Ми — комп'ютерні чоловічки. Живемо в твоїх іграх. Хіба ти нас не впізнаєш? Адже ти так багато часу проводиш у нашій комп'ютерній країні, ми навіть ім'я твоє вивчили.
— А де ж мій дім? — спитав Тім.
Чоловічки відповіли, знову хором:
— А навіщо тобі додому? Ти ж однаково цілими днями з нами! Тобі ж це так подобається, то лишайся — будемо гратися разом з ранку до ночі. До школи ходити не треба, уроки вчити не треба, маму слухатися не треба! Хіба не добре?
— Ні, ні, хочу додому! Я ж справжній хлопчик, а не намальований! Як же я буду без батьків, без школи, без своїх друзів... — перелякався Тім.
Цієї миті перед його очима все закрутилося, і раптом Тім зрозумів, що він знов у своїй кімнаті, перед комп'ютером. А на екрані комп'ютера бігають один за одним намальовані чоловічки, з якими він щойно спілкувався.
«От диво зі мною сталося!» — подумав Тім. — А може, це мені наснилося?»
Тім вирішив нікому не розповідати про цей випадок. Щоб відволікти- ся від дивних спогадів, він підійшов до тата та став дивитися, як той лагодить настільну лампу. Він навіть допоміг татові знайти потрібний інструмент. Потім Тім зателефонував своєму другу і вони домовились у суботу разом піти в зоопарк.
Тепер Тім дедалі частіше проводив час із родиною та друзями, і це йому подобалося. А ще він став більш уважним у школі, почав гарно вчитися, його хвалили вчителі.
Звичайно, він і зараз іноді грав у комп'ютерні ігри, але це вже не забирало в нього так багато часу, як раніше. «Скільки цікавого навколо мене було, поки я грав у комп'ютер», — думав Тім.
? Яке захоплення було у Тіма?
? До якої країни потрапив хлопчик, граючи в комп'ютерну гру?
? Як змінився Тім, коли знову опинився вдома?
? Назвіть правила користування комп'ютером.
Леся Вознюк
Толик — сонний кролик
Сльозяться очі в Толика,
червоні, як у кролика.
Він крадькома від тата
не ліг у пору спати,
а грою захопився,
і час немов спинився.
Комп'ютерні герої
вели з малим двобої:
стріляли, наступали
і спати не пускали.
Сьогодні в класі Толик
розгублений, як кролик:
дрімає, позіхає
і очі потирає.
? Чому в Толика червоні очі?
? Чи шкодить здоров'ю надмірне захоплення комп'ютерними іграми? Як саме?
Надія Красоткіна
Традиції народу
Традиції народу — це велике диво,
Яке струмить з глибин у майбуття,
Їх знаючи, народ іде щасливо
І впевнено у непросте життя.
В традиціях живе душа народу,
Великий зміст закладений у них.
Народ наш любить й береже природу
Та рідну пісню і веселий сміх.
І щире слово, й жарти іскрометні,
Легенду й казку, що в душі пливе.
І пам'ятає подвиги безсмертні,
А добра слава у віках живе.
Традицій у народу є багато,
Бо довго ми живемо на землі.
І нам їх треба добре пам'ятати,
Запам'ятати, поки ми малі.
Й нести з глибин віків у день прийдешній,
Бо без минулого немає майбуття.
Щоб в правді й вірі, в доброті сердечній
Творити нам історію життя.
Щоб й далі рідну землю нам любити,
Поля і гори та вишневий цвіт.
У волі й славі на землі цій жити
І українцями іти у світ.
? Які традиції українського народу ви знаєте?
? Як ви вважаєте, чому треба берегти традиції?
? Чи завжди треба дотримуватися традицій?
За Василем Скуратівським
Бабусина скриня
Якось я відвідав одну бабусю в селі, щоб записати з вуст старенької пісні, прислів'я та приказки. Господиня саме мастила призьбу. Вони розговорилися.
«Оце чепурю оселю, — завтра має навідатися внучка, — сказала старенька. — Коли починаються канікули, то вона од разу їде в село. Я її навчила вишивати хрестиком і гладдю, а це хочу показати найдавнішу поліську штуку — занизування білим по сірому і сірим по білому. Про неї вже мало хто знає навіть із старших людей».
Як згустилися перші сутінки, ми увійшли до хати. У світлиці пахне чебрецем, м'ятою і материнкою. Гомонимо про те, про се. І враз погляд припав до парадної стінки скрині, де був зображений козак Мамай. На сьогодні це справді було рідкістю, адже такі давні вироби — неабияка цінність.
Бабуся повагом підійшла до скрині, мовила: «Це мій найдорожчий скарб. Його подарувала мені мати, а матері її мати, котрій у спадок привіз батько з Полтавщини. У нас здавна існував звичай: дівчина, перш ніж вийти заміж, має розжитися на скриню, наготувати рушників для сватів, сорочок, блуз, пошиванок*, словом, обзавестися посагом. За ним судили й оцінювали рід, здібності нареченої. Дівчина, яка не спромоглася наготувати приданого, вважалася ледащицею, а тому матері й бабусі привчали дітей до праці, до рукоділля...»
Скрегнуло вікно скрині, і зсередини донісся запах полину й чебрецю. У прискринку лежали дбайливо загорнуті пакуночки з усілякими паперами, фотокартками, а серед них і традиційні жіночі речі — коралі, брошки, навіть ґудзики.
«А знаєш,— перекладаючи припаси, мовила бабуся,— тільки-но приїздить у гості онука, для неї нема кращої забави, між передивлятися скриню. Усе її цікавить, і я залюбки розповідаю, як ми колись жили, що навіщо призначалося. Буває, коли тоскно стає на душі, то й сама сяду біля неї і наче перебираю свою історію; кожна річ таїть у собі спогад. Ось, скажімо, мій весільний вінок нагадує молодість, а ця запаска — подарунок матері, ясеневу ложку вистругали мені на спомин батько...»
Уважно роздивляюся цю своєрідну колекцію й сам проймаюся цікавістю, бо кожен предмет — частка людського життя, сімейного родоводу.
На самісінькому дні ретельно складені рябчуни** та рядюжки, колись ткані господинею, поруч святкові й буденні фартухи, сорочки, у прикутку вузлик «з одягом на смерть». Серед різноманітних рукодільних виробів згорток прозорої, чимось схожої на марлю тканини. То був серпанок. Тоненьке й прозоре полотно лягло на лаву. Господиня розправила його, просвічувала на вікно, припасовувала на свою ще досить статечну фігуру.
«Як ти думаєш, сподобається онучці?» — допитувалась бабуся.
«Ще б пак, — підтримав я добрий бабусин настрій. — Очевидно, ні в кого такої блузи не буде».
«А я ще вишию отаким узором, — вона витягла зі скрині розмережаний барвистим шитвом рукав. — Хай згадує, що була в неї бабуся...»
Багато чого цікавого зберігалося в бабусиній скрині, і всім цим дуже дорожили в кожній сім'ї, в кожній оселі.
? Що зберігала у своїй скрині бабуся?
? Що подобалося робити онучці, коли вона гостювала у бабусі?
? Які старовинні речі зберігаються у вашій родині?
* Пошиванка — те саме, що наволочка.
** Рябчун — різнобарвний домотканий килим.