#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 2 клас - Лиженко В. І. 2020

6 місяць. Хочу - можу - потрібно

Василь Сухомлинський

Пурпурова квітка

Посеред ночі розтулився пуп'янок троянди. Розправив ніжні пурпурові пелюстки.

Народилася нова Квітка. Вона була ще не дуже красива, пелюстки ще не зовсім випрямились, а одна була й зім'ята.

Квітка подивилася на зорі, що мерехтіли в небі, тихо здригнулась і прошепотіла: — Уже світає.

Треба явитися сонцю в усій красі.

На нас, на пурпурові наші пелюстки, задивиться весь світ. Пелюстки скинулися. Зім'ята пелюстка випрямилася. На пурпурову тканину впала крапля роси, затремтіла і теж стала пурпуровою.

Квітка випросталася, пелюстки затремтіли, крапля здригнулась і заграла переливами пурпурового світла.

— Дивіться, — сказала Квітка пелюсткам,— навіть небо на сході стає пурпуровим. Це від нашої краси. Увесь світ буде пурпуровий.

Сказала це Квітка й завмерла в чеканні. Але пурпурове небо блідло, ставало рожевим, а потім рожево-блакитним. І Квітка троянди здивовано подивилася навколо. Аж тут бачить зелене дерево і на ньому — білу свічку.

— Хто ти? — спитала Квітка.

— Я каштан. Каштанова Квітка.

— А чого ж ти не пурпурова? Чого ти біла, небо — блакитне, а дерево — зелене? — Якби все в світі було однакове, то не було б і краси, — відповіла Каштанова Квітка.

— Яка мрія була у квітки?

— Чи згодні ви зі словами Каштанової Квітки?

Василь Сухомлинський

Кожна людина повинна

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати.

Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові.

Хлопчик з'їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко.

Ліг на м'яку подушку й питає матір:

— Мамо, ви казали, що поїзда веде машиніст. А вночі хто?

— І вночі — машиніст, — каже мати.

— Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить?

— Не спить, синку.

— Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик.

— Ні...

— Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати.

— Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна.

— І я повинен? — питає Петрик.

— І ти повинен.

— Що ж я повинен?

— Бути людиною, — каже мати. — Це найголовніше.

— Що здивувало Петрика у поїзді?

— Які обов'язки маєте ви?

Три бажання

(Українська народна казка)

Були собі дід і баба й дуже бідно жили. Ні з'їсти, ні пити, як люди, — завжди голодні й холодні, а до праці сили не мали. Сиділи та сумували, та у віконце позирали, що їм принесе людська ласка. А як світ не без добрих людей, то вони хоч і сиділи весь тиждень напівголодні, але ж у неділю не було ще кого ховати... Бо ще не було того дива, щоб на селі вмер хто з голоду. То вже хіба в місті таке часом трапляється...

Ото прийшла до них раз хитрюща баба, а вона була чарівниця. Вони, чим мали, поділилися з нею, та ще й добрим словом прийняли й переночувати запропонували.

— За те, що ви мене не вигнали серед ночі з хати й останнім шматком поділилися, я вам хочу подякувати, — каже вона на прощання. — Я собі піду, а ви загадуйте бажання, і кожне з них збудеться. Будете ви до кінця життя свого мене згадувати!

Та й пішла. Сіли старі за столом і почали думати, що б їм таке загадати, щоб їхнє життя, таке злиденне та убоге, зробилося враз сите й розкішне? Поки баба сиділа та міркувала, чого б їй забажати в першу чергу, якого чуда, дід, дуже голодний, сказав, приказуючи:

— Перш за все хочу печеної ковбаси величезний шматок! Аж ось дивиться, з комина спускається кільце ковбаси завбільшки з мотовило... Та такої рум'яної, аж дух приємний пішов по хаті... Баба глянула й позеленіла від злості на таке мізерне, нікчемне дідове бажання. У неї-бо в голові вже склалося інше: щоб вернути собі молодість, здобути багатства, великі скарби!.. А тут дід вихопився зі своєю ковбасою, як циган на торг із козою або як дурень зі ступою, і запропастив нанівець одне бажання! Не змогла бабина душа цього стерпіти.

— А бодай же тобі, йолопе, та ковбаса та до носа приросла! — вибухнула вона, запалившись гнівом до дідової необачності.

І що ж? В одну мить та ковбаса з комина та до дідового носа — цап! — і приросла, мов там і вікувала.

Дивляться тоді вони одне на одного. Що за оказія? Що сталося?

Дід, що такий завжди пристойний здавався бабі, неначе й не старий ще, хоч і з сивою бородою, тепер з ковбасою біля носа —то ж чиста мавпа, страхопуд якийсь, що й дивитися гидко, не те що! Сидять обоє і плачуть, що їм тепер робить? — Ще тільки одне маємо бажання, — каже дід крізь сльози.

— Тільки одне! — каже баба.

— Будемо вже тепер загадувати обоє разом.

— А будемо, — каже дід.

— Так, щоб же ота ковбаса та від носа відпала!

Сказала, а та ковбаса хто знає, де й ділась, неначе її язиком злизало!

Отут-то вони з тієї досади почали сваритись та докоряти одне одному, хто винен, чого раніш між ними ніколи не траплялося...

— Які бажання загадали дід і баба?

— Чому вони посварилися?

— Яке бажання загадали б ви?

— Чи завжди варто здійснювати свої бажання?

Слабошпицький Михайло

Хата, де жили страхи

Вона стояла на самісінькім краю села. Стара-стара, перехняблена, а вікна майже в землю повростали. Люди в ній давно не жили.

Під зогнилим тином в усі боки розрослася дереза. А в дворі були лопухові джунглі. Я ще ніколи не бачив таких гігантських лопухів. Верхівками вони здіймалися аж над дерезою, а величезними листками встелили весь двір. Навіть нікуди нозі ступити. Та ми й не ступали туди. Ми обминали страшну хату десятою дорогою. Навіть удень.

Ми з Васьком живемо недалеко і не раз чули, як увечері жахливими голосами кричать біля хати коти, як гримить, ніби хтось бігає, на даху іржаве залізо.

Інколи ми стояли біля нашого двору й дивилися крізь сутінки на те страхіття. Там серед двору безшелесно ходили примарні тіні, щось посвистувало й гуло на горищі. Нам раптом ставало холодно, ми зіщулювалися й тікали додому.

— О, так рано прибігли, — здивовано казав батько. — А чому ж це ви не гуляли?

— Та... — махав я рукою.

— Нагулялися, — зніченим голосом вимовляв Васько.

— Щось на вас це не схоже, — не переставав дивуватися батько. — То забіжите хтозна-куди, що вас і не догукаєшся, а то наче вас хтось прив'язав до двору.

Ми йому нічого не кажемо, хоч батько й допитується:

— Може, вас хтось налякав?

Соромно зізнатися, що боїмося старої хати. Ще сміятися буде, хоч тут і немає нічого смішного. Бо що за сміх може бути, якщо людина боїться.

Якось Васько сказав:

— Так хочеться побачити, хто ж там живе...

Я згадав подвір'я в лопухах, врослі в землю вікна, згадав котячий вереск по ночах, і аж дрижаки по тілу пішли.

— А мені зовсім не хочеться побачити, хто жтам живе! — сказав я навмисне бадьоро.

Але Васько мені не повірив:

— Тобі теж хочеться, але тебе страх не пускає!

— А тебе?

— Мене теж... Але людина повинна перемагати свій страх. Давай, і ми переможемо!

— Ти старший, ти й перемагай! А я ось підросту, тоді теж перемагати почну, — думав, що викрутився, я.

Але Васько став мені докоряти:

— Оце так, значить, хай брат іде в біду... Хай там пропадає, а ти сидітимеш удома і нічим не допоможеш?

Я страшенно не люблю, коли він отак говорить. Аж сил терпіти в мене немає.

— Чого це ти саме там перемагатимеш страх? Давай краще підемо до ставка і стрибнемо з дамби...

— Та я ж не боюся з неї стрибати. А ти боїшся?

— Ні, — сказав я, бо забув, що боюся.

— Отож увечері треба піти до хати й усе розвідать!

Увечері піти... Тут удень страшно, а він: увечері! Васько завжди щось як придумає, то хоч стій, хоч падай.

Довго ми з ним сперечалися, а потім він і каже:

— Піду сам, а якщо повернуся живим, то геть усім розповім, що ти такий страхопуд.

Я мало не заплакав од образи. Знаю: він як скаже, так і зробить.

Довелося погодитись іти з ним.

І вечір того дня так швидко настав, що я й зоглядітись не встиг.

Отож коли присмерки впали і серце в мене десь уже впало, Васько й каже:

— Ходімо, значить...

А в самого голос дрижить так незвично.

— Може, не підемо? — з надією запитую я.

— Підемо.

І ми пішли.

Вийшли з нашого освітленого двору на вулицю і, мов злодії, стали пробиратися в темряві На небі ще й місяць не зійшов і зорі не висіялися. Темно-темнісінько. Вже на дорозі нам лячно стало.

— Давай повернемося, — тихенько прошу Васька.

— Чого це ми будемо повертатися?! — на всю дорогу гукає він.

Я аж присів з несподіванки.

— Не галасуй так.

— Нічого не бійся, — знову голосно каже він. — Ми ж у своєму селі!.. Кого нам тут боятися?

А мені й справді наче не так страшно стало.

Отак ми й дійшли до самісінької дерези біля тину.

Нерішуче стояли вглибині темного вечора, наче на дні моря. А перед нами, мовби страшна істота, похмуро випливала й здіймалася загадкова хата.

Повз нас до неї прошелестів вітер. І в ній на даху щось раптом залопотіло, загриміло, закашляло. Я й незчувся, як упав на землю. А біля мене вже лежав Васько.

— Не дихай так голосно, — прошепотів я йому з останніх сил.

— Це ти не дихай, — обпік мене гарячим голосом у вухо.

Довго ми лежали, бо зовсім сил не було встати.

А в дворі поміж лопухів щось чхало, бурмотіло, кашляло, хихикало і бігало.

Потім воно запищало — і прямо на нас.

Не знаю, як ми на ноги зірвалися й опинилися біля своєї хати.

Вскочили прожогом у двері, а батько запитує:

— Хто це за вами гнався?

— Та... так, — сказав я. — Ніхто.

— Ми просто бігли, — сказав Васько.

— Просто так не бігають, — не повірив батько, але не допитувався далі.

А вранці нам з Васьком стало соромно. Може, там нічого страшного й не було, а ми так наполохалися.

І ми пішли до хати.

Пробралися через дерезу у двір, стали серед лопухів, як завойовники. Васько свиснув на чотири пальці. З-під ніг у нас ящірка шмигнула, миша пробігла. З вибитого вікна горобці шугонули.

Підійшли ми до дверей і натиснули разом.

Двері заскрипіли й розчинилися. Все перед нами було обсноване павутинням. Десь біля вікна дзижчали мухи й оси. Посеред кімнати лежала гора брудного лахміття.

І — все. І більше — ніде нічого.

Ми навіть розчаровано зітхнули.

— А що ж ти думав, — сказав Васько. — Тут якісь злодії живуть чи інопланетяни?

— Нічого я такого не думав, — одповів я. — Просто вона була дуже загадкова, ця хата...

— Справді, — погодився він. — Мені здавалося, що тут якась таємниця прихована.

Після того ми часто ходили до старої хати гратися.

Ми її вже зовсім не боялися.

А цієї весни хати не стало.

Приїхав величезний бульдозер, штовхнув її — і вона розсипалася. Нам здалося, що хата від несподіванки аж зітхнула. І скло з вікон розпачливо забряжчало.

Мені чомусь стало так сумно, що сльози в очах запекли.

Васько теж похнюпив голову і тихо сказав:

— Нема вже нашої хати... Як шкода!

Вдома ввечері ми запитали батька:

— А навіщо завалили ту хату?

— Як навіщо? Та розвалюха стояла в селі, мов більмо на оці! Віджила вона вже своє.

— Хай би собі стояла, — сказав Васько.

— Ага, — погодився і я.

— Ні, на місці будуватимуть нову, цегляну. Таку, як у нас. Добре ж у ній жити?

— Добре, — відповіли ми разом.

— Бачите, що ніхто в старій не хотів селитися. Всім потрібні хороші хати.

Ми згодні, звичайно, що всім потрібні хороші хати. Саме такі, як у нас.

І все одно тої, старої, із врослими у землю вікнами, нам дуже-дуже шкода. Шкода, хоч там і жили наші страхи.

— Чому хлопці боялися старої хати?

— Навіщо вони пішли до тієї хати?

— Як друзі перемогли свій страх?

Василь Сухомлинський

Врятував сонечко

Це було влітку. Цілий день пекло сонце, а потім насунулись чорні хмари.

Пішов дощ. Під високою гіллястою шовковицею сидів Василько. Він не боявся зливи. Його захищало від неї густе листя.

Під шовковицею було сухо. А поруч текли струмки. Василько побачив, як один струмок поволеньки почав заповнювати невеличку заглибнику.

Утворювалось озерце. На середині цього озерця був маленький острівок. Води все прибувало й прибувало. Ось-ось затопить острівець, і раптом Василько побачив на острівці маленьке червоне сонечко.

Воно бігало з одного краю острівця до другого. «Чому ж воно не летить», — подумав Василько. Йому стало жаль сонечка. Острівець ставав усе менший. Ось він такий як п'ятачок.

Ось він уже не більше копієчки. Сонечко сиділо непорушно. Василько побіг під дощ. І зразу ж змок до нитки. Та він устиг урятувати сонечко.

— Як Василько врятував сонечко?

Хліб і золото

(Українська народна казка)

Пекли в пекарні хліб. Одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана.

Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!..

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавились діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото й зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивися й каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба...

Покотилося золото далі й зупинилося перед палацом. З того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла...

— Чому пан не взяв паляницю?

— Як хлібина допомогла родині бідняка?

— Чому з окрайця у пана не виросла нова хлібина?

Марія Солтис-Смирнова

Все можна?

Чарівник Все Можна сидів перед своєю магічною кулею і уважно вдивлявся у дитячі личка.

— Мамо, а можна, я не буду лягати спати? — з надією питалась мала Софійка. — Там по телевізору має новий мультик йти, а я його пропущу.

— Сонечко, а звідки візьмуться сили для нових ігор?

І засмучена крихітка разом з мамою йшла до ліжечка.

Картинка змінилась.

— Андрійку, не можна торкатися лампочки!

Матуся забирала крихітного хлопчика від настільної лампи, до якої той намагався дотягнутись...

— Не можна їсти багато цукерок, буде животик боліти, краще супчику поїж.

— Але він не такий смачний...

— Не можна лізти у калюжу, будеш брудний, а ми йдемо в гості...

Картинки змінювали одна одну дуже швидко, чарівник дивився на засмучені дитячі оченята, і... Помах чарівної палички переніс всіх сюди.

— Любі дітки, радий вас вітати у своєму королівстві, де все можна!

Чарівник посміхнувся, а всі новоприбулі захлопали.

І тут почалося...

Всі, хто не хотів лягати ввечері спати, грались, дивились мультики, співали чи танцювали.

Замість супу чи каші діти насолоджувались шоколадом та тістечками.

А замість уроків, гасали на роликах. Ще можна було не чистити зуби, не розчісуватись.

Тільки на наступний ранок:

— Ой, пече! — найменший хлопчик попік пальчики об лампу.

— Зубчик болить! — кричала Оленка, яка перед цим цілий день їла самі цукерки. — І животик.

— Не можу волосся розплутати, воно до ліжка причепилось!

— А я спати хочу!

— Дайте мені яблучко! Я на городі серед огірочків його не знайшов.

— У мене оченята від телевізора болять!

Чарівника якраз удома не було. Пішов по своїх магічних справах.

Повернувся, а тут плач за плачем.

Того дверцята прищемили, той дострибався, що впав зі сходів, у ще когось зубки болять.

Він сплеснув долонями і настала тиша.

— Що тут робиться?

— Хочу до бабусі, — плакала крихітка. — Вона готує такий смачний супчик. І обіймає, і казки розповідає.

— Але вона забороняє цукерки, а тут їх можна! — захищався чарівник.

— А я хочу книжку з мамою почитати і спати у своє ліжечко лягти, — рюмсав Павлусь.

— Тут не треба вчити букви і писати слова. Ось, поглянь і ліжечко, як твоє...

— Але мами нема!

— Та вона ж тобі мультики забороняє!

Все Можна оглянувся. Всі такі веселі ще вчора дітки просились до бабусь і матусь.

Але в його королівство дорослих не пускають. Бо ті мають правила і заборони.

Хоча й плач дитячий він не любив.

Чарівник змахнув своєю паличкою, і всі повернулись додому.

Тепер ті дітки, що побували в гостях у чарівника Все Можна знали, що коли їм щось не дозволяють, то для їхньої ж користі.

А чародій почав робити малюкам приємні сюрпризи: то з вітром кульку принесе, то у косах бантики заплете, то хмаринку на морозиво перетворить, чи рибку покаже малюку, що боїться води.

От і ти слухайся старших, а то забере тебе Все Можна до себе.

— Де опинилися діти?

— Чому діти почали плакати?

— Що зрозуміли діти? Чи завжди можна робити тільки те, що хочеться?

Н. Сиротич

Домашній слон

Живе у моїй кімнаті папуга,

Є вже шиншила і свинка морська.

Якого потрібно ще мені друга?

Дуже я хочу купити слона.

Звісно, мама руками розводить:

— Хто ж слона у квартирі заводить?

Уже місяць вирішує тато:

— Де слона помістити у хаті?

І бабуся не може вгадати:

— Що смачненьке слону готувати?

А дідусь в Інтернеті читає:

— Все ж домашніх слонів не буває.

От побачите — я не жартую:

Навесні диво-дім побудую!

Та такий величезний він буде,

Що помістяться слоники й люди.

В кожнім домі уже восени

Будуть жити домашні слони.

— Яке бажання було у хлопчика?

— Кому воно могло нашкодити?

Т. Строкач

Маленька медуза — красуня прозора,

На сушу надумала вийти із моря.

Бажання у неї було незвичайне —

побачити квіти, і трави, і пальми.

Про всі ці дива їй птахи розказали,

То ж стало морського простору замало...

А хто допоможе їй мрії здійснити?

Невже так і буде край моря журитись?

Маля босоноге не має спокою,

Набрало в відерце водички морської.

— Я зараз до квітів і пальм побіжу,

Красуню — медузу усім покажу!

Побачили всі мандрівницю прозору,

Медуза ж здійснила бажання так скоро!

Маля принесло те відерце до моря.

— Пливи! Повертайся скоріш на простори!

Мабуть, в тебе теж є і мама, і тато,

допитливі ми із тобою малята!

Давай же дружити! До зустрічей нових!

Разом пізнаватимемо світ цей чудовий!

— Яке бажання було у маленької медузи?

— Що сталося з медузою?

— Хто допоміг медузі?

— Поміркуйте, чи завжди виконання того, що ти хочеш, приводить до гарних результатів чи наслідків.

О. Рапацька

Казка про маленьку мрію

В одному затишному і красивому містечку народилась Маленька Мрія. Вона була дуже доброзичливою та дружелюбною і щойно народившись поспішила до людей. Вона підійшла до першого будинку і постукала. Але їй не відкрили. Вона пішла до наступного — там теж двері були закриті. Нарешті в наступному будинку їй відкрили і запитали:

— Хто ти?

Я — Маленька Мрія.

— Але у нас не прийнято мріяти — відповіли люди і відмовилися впустити до себе Мрію.

У наступному дворі люди запитали її:

— Навіщо ти нам?

— Я спробую зробити ваше життя яскравішим і цікавішим.

— У нас немає на це часу — відмахнулись ті.

Маленька Мрія посмутніла, ніхто не хотів впустити її до себе додому і подружитися. Вона опустила голову і повільно підійшла до останнього дому на вулиці. Зітхнувши, Мрія тихенько постукала. Двері відкрила дитина.

— Ну привіт, Маленька Мрія!

— Ти знаєш як мене звати? — здивувалася та.

— Звичайно! Більш того, я не могла дочекатися твого приходу! — і дитина взявши Мрію за руку повела її в будинок. Коли Мрія увійшла в будинок, вона побачила там Дитинство. Дитинство підійшло до гості і ласкаво промовило:

— Вітаю тебе, Маленька Мрія! Ми чекали тебе, адже Дитинство та Мрії—завжди поруч. А коли прийде час і я піду, не дай Дорослості вигнати тебе з життя цієї дитини. Тоді ти підростеш разом з нею і можливо станеш Великою Мрією.

Мрія погодилась. Вона була дуже рада знайти будинок з такими щирими друзями.

— Чому Маленька Мрія засмутилась?

— Чи знайшла Маленька Мрія друзів?

— Хто зрадів, побачивши Мрію?

Михайло Пляцковський

Ромашки в січні

Щеня Тявко і каченя Крячик дивилися, як надворі кружляють сніжинки, і щулилися від морозу.

— Холодно! — клацнуло зубами щеня.

— Влітку, звичайно, тепліше... — сказало каченя і сховало дзьоб під крило.

— А ти хочеш, щоб зараз літо настало? — запитав Тявко.

— Зараз? Відразу?

— Звичайно!

— Хочу. Але так не буває...

Щеня дістало аркуш паперу та коробку з різнокольоровими олівцями. Через кілька хвилин воно показало свій малюнок змерзлому Крячику.

На аркуші зеленіла трава і всюди світилися маленькі сонечка ромашок. А над ними в кутку малюнка блищало справжнє літнє сонце.

— Це ти добре придумав! — похвалив Тявка каченя. — Я ніколи ще не бачив ромашок... в січні!

На землю, як і раніше падав сніг. Щеня і каченя дивилися на веселі квіти, і здавалося їм, що настало гарне й тепле ромашкове літо. І стало їм обом дуже тепло.

— Яке бажання було у Тявка?

— А у його друга Крячика?

— Чи було у них спільне бажання?

— Як вони здійснили своє спільне бажання?

Юрій Ярмиш

Два Івани

Жили собі два Івани. Два мрійники. Хотіли для людей добро зробити, героями називатися.

От перший Іван мріяв-мріяв та й надумав — час починати. Виліз на високу гору — щоб усім його видно було, сів на камінь і чекає, коли покличуть люди на подвиг, героєм наречуть.

А другий Іван підвівся та й пішов собі вперед — на широкі простори.

Гукнув його перший Іван зі своєї високої гори:

— Ти що надумав?

— Садок хочу насадити, смачні яблука виростити на радість людям!

— Хе, хіба це велика справа? Найлегша з найлегших. Бачиш, яблучок йому забажалося! За таке героєм не назвуть. — І знов усівся на свій камінь. Чекає. Довго чи ні казка мовилася, швидко чи повільно час йшов, тільки Іван з гори гукнув другові:

— Гей, Іване! Чи яблучка вже виросли?

А люди й відповідають:

— Виросли. Солодкі, соком-здоров'ям налиті. Спускайся скуштуй, — сильнішим станеш.

— Нема коли, — поважно відповідає Іван. — Чекаю, коли ви мене на подвиг покличете.

— Чекай, чекай! — усміхаються люди. — От твій товариш далеко вже від тебе пішов.

— Гей, Іване! — непокоївся Іван зі своєї високої гори. — Де ти, що поробляєш?

— Вугіллячко рубаю! — почулося здалека. — Вогни к людям дарую! Спускайся до нас, бригада у нас дружна, саме на трудову зміну заступаємо!

— Е, ні! — хитро посміхнувся Іван із своєї високої гори. — У вас праця, а я подвиг бажаю звершити. Почекаю ще — люди обов'язково покличуть!

А час біжить, рік минає... Другий добром люди згадують... Третій завершується...

Ще більше стурбувався Іван на своїй високій горі. І люди наче забули про нього, про подвиг не згадують, і друг невідомо що поробляє. Кудись зник, а куди саме — ніхто не знає.

— Іва-ане! Де ти? — гукнув щосили Іван зі своєї високої гори. — Куди подівся?

— Нікуди я не подівся, саме зараз над твоєю високою горою пролітаю!

Підняв голову Іван до неба, а там космічний корабель летить, і керує ним його товариш.

А люди на землі радіють:

— Слава Івану!

— Слава зоряному герою!

— Чому ж ти мене не покликав, на подвиг із собою не взяв? — бідкається Іван на своїй високій горі.

А Іван з піднебесся йому відповідає:

— Ти все на подвиг збирався, а я працею, трудом зайнятий був. Бачу я звідси — твоя гора незчисленні скарби в собі таїть. Поміркуй, як їх видобути, людям подарувати. Усім Іванам на землі діло є!

— Яка мрія була у друзів?

— Хто з Іванів здійснив свою мрію?

— Поясніть, чому не вдалося здійснити мрію другому Івану.

Михайло Слабошпицький

Хлопчик Валь

Жив на світі маленький сіроокий хлопчик Валь.

Було в нього найзаповітніше бажання — мати розумного собаку. Він ніколи не бачив собак, йому тільки читали про них книжки. З книжок Валь узнав, що ці тварини дуже розумні істоти і віддані друзі. Тому він їх і полюбив.

Одного літнього дня Валь проснувся і вирішив, що піде шукати собі собаку. Він не знав, де вони водяться, а тому подумав, що шукати їх треба в лісі.

Подивився на велике сонце в небі, сонце йому підморгнуло, і він пішов у ліс. А там йому зустрівся Гном-чарівник.

— Ти чом тут ходиш, хлопчику Валь? — запитав Гном.

— Я шукаю собаку, — сказав йому Валь. — А ти звідки мене знаєш?

— Я всіх знаю, — відповів Гном.

— А хто ж ти такий? — запитав Валь.

— Я найстаріший і найдобріший Гном на світі. Я все знаю, я все можу.

— Як тобі добре,— мовив, зітхнувши, Валь. — Ти можеш мати все, що схочеш.

— А я нічого не маю, бо не хочу мати. Я живу лише для того, щоб виконувати людські бажання.

— Ой, то ти можеш мені допомогти?

— Можу. І допоможу.

Гном покрутив свого зеленого вуса, схожого на лісову траву, суворо поморщив схожого на гриб носа і запитав:

— А ти знаєш, що собаку треба любити?

— Знаю і любитиму.

— От і добре, — полагіднішав Гном, — буде тобі собака.

Гном заклав два пальці в рота і тихенько свиснув. Враз на той свист з'явився яскравий, мов райдуга, дятел. Він сів на замшіле Гномове плече і допитливо подивився на хлопчика. Очі його світилися проти сонця, як два маленькі ліхтарики.

— На суничній галявині живе самотній, усіма забутий собака. Лети до нього і скажи, що хлопчик Валь хоче з ним потоваришувати, — попрохав дятла Гном.

Валь навіть не встиг здивуватися, що дятел розуміє людську мову, а птах уже спурхнув з Гномового плеча.

Тільки-но встиг Валь переповісти Гномові, що як виросте, вивчатиме життя всяких тварин і вже читає про них книжки, аж тут і з'явився собака.

Він був великий, волохатий. І очі в нього були великі й сумні. Він довго дивився на Валя, а потім підійшов і став обнюхувати його руки.

Валь погладив його по голові, а потім присів і сказав собаці на вухо:

— Ти найкращий собака на світі. Давай дружити.

Собака лизнув хлопчикові щоку і поклав йому голову на плече.

— А чом у тебе такі сумні очі? — запитав собаку Валь.

— Цей собака колись товаришував з одним хлопчиком. Той хлопчик був дуже жорстокий. Він бив собаку палицею, стріляв у нього з рогатки. Терпів-терпів образи собака, а потім терпець йому увірвався, і покинув він свого кривдника. Відтоді жив у лісі самотньо і виглядав собі друга. А тепер ви одне одного знайшли. Шануйтеся і допомагайте одне одному в біді, — сказав Гном, — тоді назавжди залишитеся друзями.

— Дякую тобі, добрий Гноме, — промовив хлопчик Валь.

І собака теж подякував Гномові своєю мовою. А Гном знав і людську мову, і мову рослин та тварин. Він щось сказав собаці мовою тварин, а коли Валь допитливо подивився на нього, Гном пояснив:

— Я розповів йому, що ти добрий і чемний хлопчик і що ти давно хотів дружити з розумним собакою. Він же твоїх слів не зрозумів, тільки повірив твоєму голосу...

Попрощалися вони з добрим Гномом і пішли додому.

Відтоді всі завжди бачать собаку і хлопчика Валя разом. І всі кажуть, що вони стали друзі-нерозлийвода. Вони навіть у футбол грають удвох.

Собака став найкращим воротарем у дворі.

А недавно до них прилітав з лісу дятел. Він сказав собаці, що на новорічну ялинку до них у гості прийде добрий Гном.

Валь ще того не знає, але як же він зрадіє, коли під яскравими вогнями ялинки примоститься Гномів друг — дятел — і весело дивитиметься на них своїми схожими на ліхтарики очима.

У сіроокого хлопчика Валя добре серце.

А Гном-чарівник завжди приходить тільки до того, у кого добре серце.

— Яка мрія була у хлопчика Валя?

— Чи здійснилася ця мрія?

— Хто допоміг хлопчикові?

Василь Сухомлинський

Весняний дощ

Був теплий весняний день. Вибігла мурашка з мурашника та й побігла своєю стежкою. Біжить вона до високої тополі. Прибігла, полізла по стовбуру. На тополиних листочках — маленькі солодкі крапельки.

Вилізла мурашка на листочок, взяла солодку крапельку в лапки, посадила собі на спину. Вже зібралась вертатися додому, аж чує: загримів грім. Падають великі краплини теплого весняного дощу. Злякалася мурашка. «Це ж дощ змиє солодку краплинку. Що я понесу своїм діткам?» Заховалася мурашка під кору. Сидить і прислухається. А дощ шумить, шумить.

Нарешті дощ перестав. Виглянула мурашка й побачила: світить сонце. Вилізла вона зі схованки, злізла з дерева. Знайшла свою стежечку, повернулась додому. А там мурашенята вже ждуть. Дала вона їм тополиного соку. Розділила на всіх діточок, ще й самій залишилось.

— Для чого мурашка вилізла на тополю?

— Що завадило мурашці?

— Коли вона змогла здійснити своє бажання?

— Розкажіть, чи бували у вас випадки, коли погода завадила здійсненню ваших бажань.

Василь Сухомлинський

Які ж ви щасливі!

Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.

Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері, щоб познайомити з учителем.

Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.

Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.

Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сірі, сині, блакитні очі своїх вихованців. Діти усміхаються.

— Діти, ви бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — запитав Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликала в малюків таку ж теплу усмішку.

— Ні, не бачили, — відповіли діти.

— А не бачили ви, як соловейко п'є росу?

— Ні, не бачили...

— А як джміль чистить крильця — перед тим, як злетіти з квітки, в якій він спав уночі?

— Не бачили...

— А чи бачили ви, як весела комашка — сонечко — в теплий зимовий день спросоння виглядає з-під кори, чи не настала весна?

— Не бачили...

— Які ви щасливі, діти... — сказав Іван Пилипович. — Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо ви побачите багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо подих і побачимо, як соловейко, прокинувшись, п'є краплину роси. Прийдемо до схід сонця до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, що, переночувавши в квітці, прокинувся й чистить крильця. Підемо напровесні до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко з-під кори виглядає й здивовано дивиться на сніг: що ж це воно таке — жарко вже спати в ліжку, а надворі сніги лежать...

Ви щасливі, діти, бо все це побачите...

— Чому вчитель назвав дітей щасливими?

— Як він пояснив їм, чому треба навчатися?

Юрій Ярмиш

Як солов'ятко вскочило у біду

У Соловейка з Солов'їхою народилося надзвичайно здібне пташеня! Така звістка рознеслася по всьому лісі.

— Те пташеня співає не тільки по-солов'їному, а й по-дроздиному, і як Вівчарик може, а захоче, то й як Зяблик утне!

Всі сусіди зліталися, щоб послухати той спів.

Дрізд схвально кивав:

— Йому треба було народитися Дроздом!

— Ой, як чудово! — захоплювалася Очеретянка. — Це Солов'ятко співає, ну чисто як наші уславлені співаки.

— Та що ви! — не погоджувалась Мухоловка-пістрявка. — Що ви! Воно здібніше за них. Вівчарик — так той тільки Вівчарик, Іволга — тільки як Іволга виспівує, а це Солов'ятко може одразу заступити їх усіх.

Тільки й мови було в лісі, що про новий нечуваний талант.

— Кому з майстрів ви довірите навчати вашого сина? — питали птахи у Солов'я і Солов'їхи.

— Важко сказати, важко сказати! — гордовито відповідали батьки. — Та тільки не нашому Солов'ю Дзвінкоголосому! Він співає лише на один лад...

І ось Дрозденята почали вчитися у найкращого дроздиного співака, юні Вівчарики у чудових співаків Вівчариків, звичайні Солов'ята — у Солов'я Дзвінкоголосого.

А наше пташеня на світанку вирушало в сусідні ліси показувати своє мистецтво.

Правда, іноді воно брало уроки у знаменитих пташиних співаків. Трошки повчилося в Іволги. Трошки в Зяблика. Одного разу посиділо на уроці у Вівчарика.

Слава про Солов'ятко, яке майстерно наслідувало інших птахів, рознеслася по всіх лісах. Звідусюди його запрошували, скрізь його захоплено приймали. Через ці запросини Солов'ятко часто не бувало вдома.

Так непомітно промайнуло літо. Багато птахів збиралося летіти у вирій. І Солов'ятко надумало дати останній — прощальний концерт. Слухати його зібралася сила-силенна лісового народу.

Солов'ятко під їхнє дружнє щебетання злетіло на гілку. Йому хотілося відразу ж підкорити своїх слухачів, і воно залилося швидкою щебетливою треллю Славки-чорноголовки. Потім несподівано запищало, як жовтогруда Вівсянка, засвистало дзвінко й сумне мов Вівчарик.

Проте Солов'ятко марно чекало захоплених вигуків своїх шанувальників. Раптом пронизливо засвистів Зяблик:

— Коли мале пташеня наслідує інших співаків, це може тішити. Але дорослий Соловей повинен співати по-своєму!

Солов'ятко глянуло на себе й обімліло. У перельотах з лісу в ліс воно й не помітило, як виросло! А Вівчарики підхопили:

— Наш Вівчарик співає краще за нього. Звідусюди линули незадоволений свист, лящання, тенькання:

— Якщо не вивчиш рідний спів, Мелодії своїх батьків — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох! Пісням твоїм настане край, Тебе забуде рідний гай — Тюрлю-ф'юї-тьох-тьох!

Дятел сердито постукав носом по стовбуру дерева і, коли стало трохи тихіше, сказав: — Ти покажи нам своє — солов'їне мистецтво!

Співак від сорому зірвався з гілки і, не озираючись, майнув у рідний ліс. Ніколи не чув він про таку ганьбу!

Але й серед своїх йому не полегшало. Виявилося, що однолітки його теж виросли, і кожний по-своєму співає тепер краще, ніж хвалене Солов'ятко.

Тоді співець полетів до відомого літнього Солов'я Дзвінкоголосого, щоб той зарадив йому в біді.

— Чому Солов'ятко вскочило у біду?

— У чому головна думка казки?

— Чи тільки птахів вона стосується?

Брати Грімм

Горщик каші

Була собі одна дівчинка. Пішла дівчинка в ліс по ягоди і зустріла там бабусю.

— Добридень, дівчинко! — сказала їй бабуся. — Дай мені ягід, будь ласка.

— На, бабусю, — каже дівчинка. Поїла бабуся ягід і сказала:

— Ти мені ягід дала, а я тобі теж щось подарую. Ось тобі горщик. Досить тобі тільки сказати:

— Раз, два, три,

Горщику, вари! —

і він почне варити смачну, солодку кашу. А скажеш йому:

— Раз, два, три,

Більше не вари! —

і він перестане варити.

— Спасибі, бабусю, — сказала дівчинка, взяла горщик і пішла додому, до матері.

Зраділа мати цьому горщику. Та й як не радіти! Без великих зусиль, без клопоту завжди на обід смачна, солодка каша готова.

Ось одного разу пішла дівчинка кудись із дому, а мати поставила горщик поперед себе і каже:

— Раз, два, три,

Горщику, вари!

Він і почав варити. Багато каші наварив. Мати вже наїлась, а горщик усе варить й варить кашу.

Як його зупиниш?

Треба було сказати:

— Раз, два, три,

Більше не вари! —

Та мати якось забула ці слова, а дівчинки вдома не було. Горщик варить та й варить.

Уже вся кімната повна каші, уже й у прихожій каша, і на ґанку каша, а він усе варить та варить. Злякалась мати, побігла по дівчинку, та не пройти їй через дорогу — гаряча каша річкою тече.

Добре, що дівчинка недалечко від дому була. Побачила вона, що на вулиці робиться, і бігом побігла додому.

Насилу злізла на ґанок, відчинила двері і вигукнула:

— Раз, два, три,

Більше не вари!

І перестав горщик варити кашу.

А наварив він її стільки, що той, кому доводилось із села в місто їхати, повинен був собі в каші дорогу проїдати.

Тільки ніхто на це не скаржився: дуже вже була каша смачна і солодка.

— Як бабуся віддячила дівчинці за доброту?

— Чому каша залила вулиці?

— Поміркуйте, чи потрібно бути обережними при виконанні своїх бажань. Наведіть приклади.

Про короля і мудрого шевця

(За А. Закревським)

Жив колись принц-нероба. Вчитися керувати державою лінувався, а коли став королем, то нічого іншого не вмів, як веселитися й розважатися. Від пустого королівського життя швидко спорожніла державна скарбниця. Тільки тоді й замислився юний король, як жити на світі. А з ким порадитися? Зовсім затужив голодний правитель. До біди цієї додалася ще одна: щоранку його будила чиясь дзвінка пісня.

Не стерпів одного разу роздратований король і звелів своїм слугам привести невідомого до замку. Це був молодий ремісник. Блідий від недосипання король прокаркав:

— Як смієш ти, простолюдине, порушувати мій спокій?!

Ремісник сміливо відповів:

— О владико! Я співаю, бо я щасливий! Більше того: я щасливіший за тебе!

— Та хіба простий смерд буває щасливіший за самого короля? — здивувався володар.

І знову йому ремісник відповів:

— Як бачиш, володарю! Ти великий — і нещасний, а я смерд — і щасливий! Вся справа в тім, що проста людина трудиться, а знатна від неробства не зможе заповнити бездонну прірву нудьги. Тільки праця може заповнити цю безодню!

— О друже! — вигукнув король. — То ти вчений дуже! Може, навчиш, як стати щасливим і заповнити скарбницю?

Ремісник несміло присів поруч із королем і спитав його:

— Чи є в тебе руки, володарю мій?

— Так ось же вони! — прояснів король, витягуючи їх перед собою.

— І що ти ними робиш?

— Ну... — замислився владика, — тримаю скіпетра...

— Краще б ти взяв якийсь інструмент. Ну хоча б шевську голку. Хочеш, я навчу тебе чоботи шити? Ось такі, як у мене.

Король, глянувши на добрі чоботи шевця, на хвильку було похнюпився, та ремісник підбадьорив:

— Не сумнівайся, владико. Це не так уже й важко.

— Тоді, — сказав король, — завтра ж приходь до замку.

Наступного дня ремісник з'явився у королівському замку. Серед учнів, окрім короля, були також усі міністри та вельможі.

Минав час. Королівська шевська майстерня поступово розширювалась. Королівство почало багатіти, кількість замовників — зростати, а робітників — не вистачати...

— Чого сумуєш, владико? — звернувся ремісник до короля.

— Як же мені не сумувати, — відповів той. — Робітників не вистачає... Цехи розширити можна, а де взяти людей?

— Твій обов'язок, володарю, зробити людей щасливими! Сам ти, бачу, завдяки нашому ремеслу став багатим і щасливим. Оглянь свої володіння, і ти побачиш, скільки людей знемагають від нудьги! Ними ти поповниш ряди своїх шевців і зробиш їх щасливими.

— Геніально,— радісно вихопилось у короля.— Твоя порада допоможе мені ощасливити і збагатити все наше королівство!

— Чому спорожніла державна скарбниця?

— Що допомогло королю зустрітися із шевцем?

— Як поставився король до простого майстра?

— Чому король вдруге засумував?

— Що вдруге порадив зробити королеві швець?

Анатолій Костецький

Головна професія

Спитай у тата і у мами,

Які професії у них.

Професій різних є чимало,

Сповна їх вистачить на всіх!

Та є одна поміж професій,

Якої вчаться у житті.

Вона для кожного найперша,

Якої вчитимешся й ти!

Учитель, лікар та геолог,

Письменник, слюсар чи кресляр —

Всі називають головною

Одну професію — школяр!

Бо всім відомо, що без школи,

Без знань, що мусиш там набуть,

Не станеш у житті ніколи

Тим, ким в дитинстві мрієш буть!

— Про які професії говориться у вірші?

— Яку професію автор вважає найголовнішою?

— Чи згодні ви з ним? Поясніть свою думку.