#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 2 клас - Лиженко В. І. 2020

5 місяць. Вартість і цінність

Зірка Мензатюк

Золоте серце

Жив собі цар Золотодар і мав він трьох дочок. Покликав їх до себе і дав кожній по три золоті монети:

— Купіть собі, що бажаєте.

Зраділи царівни і мерщій побігли в місто. Найстарша царівна купила чудові персні і натягла собі на пальці. Середульша царівна купила коштовні сукні, вишиті золотом. А найменша царівна не знала, що вибрати. Іде містом, роздивляється, аж назустріч — заплакана жінка.

— Чого ви, тітонько, плачете? — спитала царівна.

— Як же мені не плакати, коли моя хата згоріла?

— То візьміть ці дві монети. За них нову збудуєте.

Пішла царівна далі, бачить — малі діти плачуть.

— Чого ви, дітоньки, плачете?

— Як же нам не плакати, коли мама захворіла?

— Нате вам монету, купіть ліки, мама й одужає.

Тоді зустріла босу сиріточку, сумну-пресумну. Вже не мала що їй дати, то ласкаво пригорнула, погладила по голівці — сиріточка й засміялася. Вернулася найменша царівна до палацу, нічого не купивши. А цареві цікаво, що його дочки придбали. Послав він слуг стежити.

— У найстаршої царівни — золоті персні, — сказали цареві слуги.

— У середульшої царівни — золоті сукні.

— А в найменшої царівни — золоте серце!

— Як сестри витратили золоті монети?

— Хто з них отримав матеріальні цінності, а хто духовні?

— Як на їхньому місці вчинили б ви?

— Поясніть, чому в найменшої царівни золоте серце.

Василь Сухомлинський

Хризантема і цибуля

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. її квіти шепотіли: «Які ми гарні...»

А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір'я зів'яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й казала:

— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх.

Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою.

Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: «Які гарні квіти в Хризантеми!» Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала:

— Які гарні квіти!..

Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула:

— Яка гарна Цибулина!

Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: «Невже й Цибулина може бути гарною?»

— Чи може Цибулина бути прекрасною?

— Чого навчає нас ця казка?

Надія Красоткіна

Родина — стовбур дерева міцного.

Це батько й мати, бабці й дідусі.

Тітки і дядечки всі до одного,

Ну, словом, родичі й близькі усі.

І є ще предки давні — це коріння,

Що глибоко у цій землі лежить.

А діти, діти — нове покоління,

Це пишне гілля, що увись летить.

Родинне дерево ось тут укоренилось,

На цій землі, у рідному краю.

Й новим гіллям так щедро розпустилось

Та має біографію свою.

Потрібно всім це дерево вивчати,

Бо ми господарі на цій святій землі.

Коріння роду треба добре знати,

Дітей навчати, поки ті малі.

Бо що то за людина без коріння?

Як перекотиполе, що летить...

Без роду-племені, його благословення

Не може праведно на цій землі прожить.

— Із чим порівнюється родина у вірші?

— Навіщо треба знати історію свого роду?

Василь Сухомлинський

Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда.

Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого.

Побачили та й питають, дивуючись:

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел. — Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Ха-ха-ха! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд,— а ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене иайгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

— Як Совеня розповідало про свою маму?

— Чому для совеняти його мама була найгарнішою?

Найдорожчий плід

(Казка)

Було у батька три сини. Якось він покликав їх до себе в кімнату та й каже:

— Даю вам кожному гаманець золотих. Ідіть собі по світу та шукайте найдорожчий плід. Хто його принесе мені, дістане половину мого багатства.

Взяли три сини гроші та й рушили на три сторони світу шукати найдорожчий плід.

По трьох роках мандрів усі троє повернулися додому.

— Ну як,— запитав батько найстаршого сина,— приніс ти мені найдорожчий плід?

А той йому:

— Найдорожчий плід, тату, це той, котрий найсолодший. Отож я купив тобі винограду. З усіх плодів, що родить наша земля, виноград — найсолодший.

— Добре, синку, — каже батько, — гарний плід мені приніс. А що скажеш ти? — питає він середульшого сина.

— Я думаю, тату, що найдорожчий плід той, який найважче дістати. Тому пішов я в теплі краї і придбав плодів, що у нас не родять. Купив тобі кокосових горіхів, апельсинів, фініків, бананів та ще деяких рідкісних плодів, усього потроху. Ось вони: вибери собі найкращий.

— І твої плоди, синку, гарні. Вибери собі один із них, — каже батько.

А тоді питає найменшого:

— А що ти приніс мені, сину? Чому повернувся з порожніми руками?

— Справді, тату, я повернувся з порожніми руками. Але гроші, що ти дав мені, я не змарнував. Я, тату, пішов учитися. Цілих три роки вчителі та книги вчили мене. Плодів, що я здобув, не видно, бо вони в серці й розумі моєму.

Гадаю, татку, що то також дорогоцінні плоди.

Дуже зрадів батько, зачувши ті слова.

— Ти приніс мені найдорожчі плоди, синку! Ти заслужив винагороду. Бо ж немає плодів дорожчих над ті, що їх дає людині знання.

— Що приніс батькові кожен із синів?

— А що ви вважаєте найдорожчим у світі?

Василь Сухомлинський

Яблуко в осінньому саду

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де- не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.

— Зараз ми його зірвемо,— сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

— Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

— Кого дівчата вирішили пригостити яблуком?

— Чому мама зраділа?

— Що зробила з яблуком мама?

Двоє жадібних ведмежат

(Угорська народна казка)

По той бік скляних гір, за шовковим лугом, стояв дрімучий ліс. У густому лісі, в самій гущавині, жила стара ведмедиця. У ведмедиці були два сини. Коли ведмежата підросли, вирішили вони піти по білому світу щастя шукати.

Спочатку пішли до матері та попрощалися з нею. Обняла стара ведмедиця синів і наказала їм ніколи не розлучатися один з одним.

Обіцяли ведмежата виконати наказ матері й рушили в дорогу. Йшли день, йшли другий, нарешті всі запаси у них закінчилися. А по дорозі дістати було нема чого.

— Ох, братику, до чого ж мені їсти хочеться! — поскаржився молодший.

— А мені і того більше! — відповів старший.

Йшли вони йшли, доки раптом не натрапили на велику круглу голівку сиру. Хотіли були поділити її порівну, але не зуміли.

Жадність здолала ведмежат, кожен боявся, що іншому дістанеться більша частина.

Сперечалися вони, лаялися, гарчали, як раптом підійшла до них лисиця.

— Про що ви сперечаєтеся, молоді люди? — запитала шахрайка.

Ведмежата розповіли про свою біду.

— Яка ж це біда? — каже лисиця. Це не біда! Поділю вам сир порівну: мені що молодший, що старший — все одне.

— От, добре, діли! — вигукнули з радістю ведмежата!

Лисичка узяла сир і розламала його. Та розламала голівку так, щоб один шматок був більше за інший. Ведмежата одразу помітили:

— Цей більший! Лисиця заспокоїла їх:

— Тихіше, молоді люди! І це не біда. Трохи терпіння — зараз все владнаю.

Вона відкусила добрий шмат від більшої половини і проковтнула його. Тепер великий шматок став меншим шматком.

— І так нерівно! — затурбувалися ведмежата. Лисиця подивилася на них з докором.

— Ну, повно, повно! — сказала вона. — Я сама знаю свою справу!

І вона відкусила від більшої половини здоровенний шматок. Тепер більший кусень став меншим.

— І так нерівно! — закричали ведмежата стурбовано.

— Та годі ви! — ледве вимовила лисиця, оскільки рот її був набитий дуже смачним сиром. — Ще зовсім трішки — і буде порівну.

Ведмежата тільки чорними носами водили туди-сюди — від більшого до меншого, від меншого до більшого шматка. Доки лисиця не наїлася, вона все ділила і ділила.

На той час, як половинки порівнялися, ведмежатам майже сиру не залишилося: дві крихітні грудки!

— Що ж, — сказала лисиця, — хоч і помалу, та зате порівну! Смачного вам ведмежата! — захихотіла і, махнувши хвостом, втекла.

Так буває з тими, хто скупиться.

— Що знайшли ведмежата?

— Чому ведмежата посварилися?

— Хто прийшов їм на допомогу?

— Розкажіть, як лисиця ділила сир.

— Чому з ведмежатами сталася така неприємна подія?

Юрій Ярмиш

Сонечко з червоними крильцями

Небо облягали темні хмари. Не вщухав холодний дощ.

Жучок сидів під кущем глоду біля хворого коника-стрибунця. Він кутав коника в торішнє листя, щоб той зігрівся. А ще, як міг, веселив хворого. Жучок кумедно хапав себе за голову, тріпотів червоними в чорну цяточку крильцями, падав на спину — ніжками-дригульками догори.

Коник зацікавлено позирав на жучка і сміявся...

І незабаром він видужав. Скинув із себе торішнє листя, високо підстрибнув і засюрчав жучкові:

— Ти турботливий. Ти веселий. Ти — наше миле сонечко!

Почувши слово «сонечко», жучок глянув угору. Але на небі лише клубочилися сердиті, кошлаті хмари.

Жучок подумав: «Коник сказав — сонечко... Але сонця зараз немає. Полечу-но я до метеликів. Он як вони, бідолашні, тремтять під лопухом. Бояться замочити крильця».

— Не журіться! — гукнув жучок, залазячи до метеликів під лопух. — Дощ скоро мине. А щоб вам було веселіше, я заспіваю пісеньку.

І жучок бадьоро виспівував, аж доки з-за хмар не виглянуло сонце і сипнуло на землю теплі промінці.

— Ти добрий. Ти наше лагідне сонечко! — сказали жучкові метелики і радісно затріпотіли крильцятами.

Зніяковів жучок, ще більше почервонів від того, що його так хвалять, та й полетів собі далі.

Під високим крислатим дубом він побачив сивого павука. Павучок спустився на землю по довгій срібній павутинці. Павутинка під час дощу намокла — і тепер павучок не міг повернутися додому.

— Я допоможу, — вигукнув жучок і підсадив старенького павучка до його затишної шпаринки-хатки.

— Ти ввічливий і уважний. Ти допомагаєш старшим. Ти — наше любе сонечко.

— Чому це мене всі називають сонечком? — здивовано запитав жучок, знову ніяковіючи.

— А тому, — сказав сизий павучок, — що справжнє сонце зігріває всіх своїм теплом, а ти — турботою, своїм добрим, щирим серцем.

— Як усі комахи ставилися до жучка?

— Чому його називали сонечком?

Василь Сухомлинський

Який слід повинна залишати людина на землі?

Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. «Завтра в ньому оселяться люди», — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.

— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.

Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?

— Немає у мене ні сина, ні дочки.

— Може, ти дуба посадив?

— Ні, не посадив я дуба...

— Може, ти поле випестував?

— Ні, не випестував я поля...

— Так, мабуть, ти пісню склав?

— Ні, й пісні я не склав.

— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.

«Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік. — Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити...»

— Що доброго зробив протягом життя старий Чоловік?

— Який слід він залишив на землі?

Іван Складанний

Покинуте гніздо

У Матросовому яру поросли густі кущі терну. Усі чомусь їх обходять. А мені захотілося дізнатись, що між ними, адже співає там якась голосиста пташка. Той спів не раз я слухав, а тепер не чути.

Розгорнув кущ, другий. Нічого, тільки кропива внизу жалка — попекла ноги. Розгорнув третій — а перед моїм обличчям якась пташка як пурхне, аж душа заніміла.

Дивлюсь: гніздечко маленьке, а в нім — п'ятірко голубих, як намистинки, яєчок. Про свою знахідку я розповів Миколці.

— Не вигадуй, — зблиснули Миколчині очі. — Злови пташку, тоді повірю.

— Як зловити? Адже вона пташенят висиджує.

— Отож і зловити її в цей час найлегше, яєчок вона не покине.

Послухався я Миколи. Став стежити за гніздечком.

Одного разу підкрався до куща, у якому звила пташина гніздечко, а вона сидить, ніби й не помічає мене. Простягнув руку й накрив долонею пташину. Аж тільки тоді вона затріпотіла з переляку. Але я, радий, що тепер доведу Миколці, пташку не випускав. Вона пручалася, щипала дзьобиком за пальці, а я забрав її та й поніс додому. А тут сусідський хлопець:

— Так ти — справжній живодер! — каже. — Покажи пташку батькові.

Як на лихо, тут і батько підходить. Я до нього:

— А в мене ось пташка!

— Звідки вона в тебе? — не повірив батько.

Я й признався, де її зловив. Дісталося ж мені на горіхи!

— Зараз же віднеси її до гнізда! Це ж мати, вона виведе маленьких пташенят, і її сім'я буде більша. Розумієш?

З великою досадою ішов я в Матросів яр. Ось і кущі терну. Садовлю пташину в гніздо, а вона — кулею в небо, більше я й не бачив її. Відбилася вона від свого гнізда. А блакитні яєчка так і пропали.

Тепер я не ходжу тією стежкою, що біля тернових кущів, але мені й досі щемлять пальці, які щипала пташка, вириваючись на волю. Так легковажно я її скривдив! Отож недарма кажуть: «Не слухай чужого розуму...» Я вже нікого й не слухаю. Хоч би там що!

З тих пір я ніколи не заглядаю в пташині гнізда, бо збагнув: то велика таємниця.

— Чим зацікавився хлопчику кущах терну?

— Яким словом можна замінити вислів «душа заніміла»?

— Як хлопчик ловив пташку?

— Чи повернулася пташка до гнізда?

— Коли хлопчик збагнув, що вчинив?

Василь Сухомлинський

Дивний мисливець

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід — мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.

Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка.

Дід зробив із двох гілочок пов'язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя в поле.

Чого ж це дід Максим такий невдаха?

Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

Зрозуміли тоді, чого дід Максим дивний мисливець.

— Поясніть, чому діда Максима називають дивним мисливцем.

Ярема Гоян

Притча про мудре зернятко пшениці

Давно те було, так давно, що на землі ще й кордонів не існувало і люди могли вільно ходити з краю в край.

Жив тоді в Карпатах старий мудрець, такий старий, що ніхто й не знав, скільки йому років.

Одної ночі в хатинку до мудреця постукав запізнілий подорожній і попросив кусень хліба.

Рад би мудрець нагодувати гостя, але в самого — ні скоринки. Усього його багатства — єдина зернина, яка лежала на дні череп'яного горщика. А справжня щирість — поділитися з голодним і стражденним останнім, що маєш. Так мудрець учив людей, так і сам вчинив того вечора.

Обережно взяв він зернину і поклав на долоню подорожньому: «Посади в землю, доглядай, поливай водою, щоб не засохло стебло, — через рік колосок виросте. Збереш колосок, розітреш у долоні, зігрієш зернята — і знову посій у землю».

Не сказав мудрець тільки одного, що зернина та була всім його багатством.

Пройшло кілька років, зашуміла колоссям уся земля, і в хату мудреця знову зайшов подорожній. Гарно одягнений, веселий, здоровий, а надворі стояли вози, повні пшениці і всякого добра.

«Це все для тебе, славного мудреця, щоб ти много літ міг учити мудрості наш народ, як навчив мене», — і вклонився господареві.

Та мудрець узяв з усього багатства тільки одну зернину і обняв молодого хлібороба: «Мені, чоловіче, дороге не багатство, а пам'ять про мене. Радий урожаєві, але беру з нього тільки зернятко, бо пшеничне зерно — мудре, воно несе в собі знак роду й народу і береже його навічно.

А решту цих зернят роздай людям, хай вони засіють усю землю, і ти станеш най- багатшою людиною на землі. Бо тільки те твоє, що ти віддав людям».

Виконав молодий землероб заповіт свого вчителя. Люди обнесли довкола землі пшеничне зернятко, і виріс колос-богатир, і народилися з одного зерняти мільйони пшеничних зерен, і в усьому світі зашуміли пшеничні поля.

— Які риси характеру властиві старому мудрецеві?

— Які поради він дав подорожньому?

Василь Сухомлинський

Яблунька і літо

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть приходити до школи і поливати її. Сьогодні поливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набиратиметься. Настали канікули.

«Сьогодні мені поливати яблуньку,— подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє...»

Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: «Учора ж поливав яблуньку Юрко. Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає».

Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.

Кілька днів ніхто яблуньку не поливав.

А щодня приходив до школи маленький Андрійко. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик: ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.

От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові взнати: а чи поливав Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?

Пішли хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, то засоромились і потупились у землю. Бо кожен подумав: це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав.

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки не пролунав дзвінок.

— Чому хлопчики не поливали яблуньку?

— Хто доглядав за деревцем?

— Чому хлопцям стало соромно?

Анатолій Давидов

Лісове озеро

— До нашого озерця підемо! — сказав Ігоркові тато.

— Так воно ж замерзло, — здивувався той.

А татко вже лаштував рюкзак, лижі, дістав з комірчини льодоруб, з яким раніше на зимову рибалку ходив.

— Будемо рибу ловити! — зрадів хлопець.

На цей раз рятувати, — загадково усміхнувся тато.

І ось вони в лісі біля озерця. Хоч тут і затишно, однак мороз аж тріщить, озерце снігом замело, тільки на середині крига чиста-пречиста. Ігорьок побіг туди, заглянув крізь лід і страшенно здивувався: на нього звідусіль дивилися... риб'ячі очі.

— Чого вони тут? — чудувався Ігор.

А тато вже рубав лід. І коли зробив чималу ополонку, витер піт з чола.

— Кисню їм, сину, не вистачало...

І великі, й малі рибки пливли до ополонки, навіть вистрибували з води. Один окунець на лід вискочив. Затіпався, застрибав, а назад ніяк не потрапить.

Ігорьок обережно взяв його і вкинув до ополонки.

— Живи! — сказав.

— Навіщо батько разом з Ігорем пішли на озеро?

— Як вони допомагали рибам?