#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 2 клас - Лиженко В. І. 2020

7 місяць. Ідеї, винаходи, відкриття

Дивовижний стрибок

За Д. Біссетом

Одного разу четверо друзів: кенгуру, жабка, коник і блоха пішли на прогулянку до лісу. Там весело бавилися, грали в довгі лози, аж поки не настав час вертатися додому.

— Ходімо сюди, — запропонував кенгуру й показав на південь.

— Ні, додому треба йти туди, — заперечив коник і показав на захід.

— Ні, сюди, — сказала жабка, показуючи на схід. Блоха, яка була серед них найрозумніша, не сказала нічого, хоч почала вже непокоїтись, бо зголодніла й хотіла додому на підвечірок.

— Якби тільки побачити мою хатку,— сказав кенгуру. — Тоді вже нам недалеко. — Кенгуру, — сказала блоха, — чому б тобі не підстрибнути високо над деревами? Може б, ти нагледів свою хатку, і ми б знали, куди йти.

— Добре, — сказав кенгуру. — Я спробую. Він стрибнув високо-високо, але до верхів'я дерев не доскочив. Отож своєї хатинки побачити не зміг. Тоді жабка стрибнула дуже високо, але до верхів'я дерев не дістала. Третім стрибав коник. Він стрибнув дуже-дуже високо, та до верхів'я дерев не доскочив. Настала черга блохи. Вона кілька разів підскочила, а тоді повернулася до інших і промовила:

— У мене є план: я сяду на голову коникові, коник сяде на голову жабці, жабка на голову кенгуру. І тоді кенгуру якомога вище підстрибне. Коли він буде якнайвище, з його голови підстрибне жабка якомога вище. Коли ж вона буде якнайвище, тоді якомога вище підстрибне коник. А коли якнайвище підстрибне коник, тоді підстрибну якомога вище я. Тоді вже, певно, я побачу хатку кенгуру, і ми знатимемо дорогу додому.

— Яка ж ти мудра! — сказав коник.

І блоха стрибнула на голову коникові, а коник — на голову жабці, жабка — на голову кенгуру.— Бачу, бачу хатку кенгуру! — крикнула блоха й показала на північ.

Отож усі четверо подалися на північ і скоро дісталися до хатинки кенгуру.

Мама кенгуру давно вже приготувала підвечірок. Було дуже хороше! Усі сиділи за столом і навперебій розповідали мамі кенгуру про свій дивовижний стрибок.

— Куди пішли на прогулянку тваринки?

— У якому порядку стрибали тварини, щоб побачити хатку кенгуру?

— Завдяки чому вони змогли досягти своєї мети?

— Хто зустрічав друзів удома? Що для них було приготовано?

— Чому треба співпрацювати одне з одним? Чи завжди у вас виходить співпраця з однокласниками?

Василь Сухомлинський

Списав задачу

Павлик прийшов до школи дуже стурбований. Дома він довго сидів над задачею й не міг розв'язати її. Тепер він прийшов до школи, щоб у когось списати задачу. Бо працювати сам Павлик не любив.

Прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати задачі. Павлик запитав у неї:

— Зіно, на скільки питань задача?

— На троє, — відповіла Зіна. — А хіба ти не розв'язав?

— Не вийшла... Дай, Зіно, списати...

— Ой Павлику, чому ж ти сам не хочеш працювати? — запитала Зіна.

Вона дала йому свій зошит.

Павлик почав списувати. Списав одну дію, другу, перейшов до третьої. У третій дії помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, Зіна написала 32.

У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

Учителька зібрала зошити для перевірки.

Наступного дня вона принесла зошити.

— У Павлика — п'ять, — сказала вчителька. — Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, — чотири. Помилку допустила...

Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і схилив голову над партою.

— Чим був стурбований Павлик? Хто йому допоміг?

— Що ви скажете про вчинок хлопчика?

— Яку пораду ви йому дасте?

Мова запахів

(За В. Сабунаєвим)

Мабуть, мова запахів — найдавніша з усіх «мов». Адже досі нею користуються тварини, які раніше за інших з'явилися на землі.

Пахучими речовинами помічають свої дороги мурахи. Запах швидко вивітрюється. Та коли однією стежкою пересувається багато мурашок, він зберігається протягом усього дня.

Виявлено, що у багатьох мурах певні запахи викликають тривогу. Одні, почувши його, ховаються, інші рятують потомство, треті люто накидаються на ворога.

Трохи інакше використовують мову запахів бджоли. Прилетівши до вулика, бджола-розвідниця виконує характерний танок, який «розповідає», у якому напрямі й на яку відстань треба летіти, щоб знайти їжу. Добре, якщо йдеться про духмяні квіти. Однак якщо йдеться про поставлену людиною недалеко від вулика чашечку з цукровим сиропом, такої інформації буде не досить. Тоді бджола-розвідниця власним запахом просочує повітря, навколишні близькі предмети, цукровий сироп. Тепер робочі бджоли швидко й безпомилково знайдуть дорогу до годівниці.

Про небезпеку також можна повідомити мовою запахів.

Бджола після того, як ужалила, не може витягти жало назад, адже воно із зазубринами. Намагаючись його вивільнити, комаха розриває собі черевце й гине. При цьому виділяє особливу речовину, яка розлючує інших бджіл. Жало, яке залишилося в тілі ужаленої тварини, й далі виділяє «речовину тривоги», тому на ворога накидаються все нові й нові полчища бджіл. На щастя, ця речовина нестійка. Пасічник, якого ужалила бджола, уже через 10—15 хвилин може спокійно підходити до вулика.

Отже, мова запахів дуже важлива в житті тварин.

— Чому мова запахів — найдавніша з усіх «мов»?

— Як використовують мову запахів мурахи?

— Як використовують мову запахів бджоли?

— Чому мова запахів дуже важлива в житті тварини?

Олесь Аркуш

Як Рудя вертоліт змайстрував

Мураш Рудя — відомий тесля. Майстер, як кажуть, на всі руки. А сокирка в нього ну просто чарівна: що не задумає Рудя — все зробить. Будували мурахи новий дім, бо в старому мурашнику тісно стало. Важкувато, звичайно, без техніки. І Рудя вирішив змайструвати вертоліт, щоб допомогти будівельникам. Не великий, як у людей, а маленький, завбільшки з дядечка Джмеля.

Ніхто не знав, що задумав Рудя. Вдень він працював разом з усіма, а опісля потай майстрував свій вертоліт. Працьовита сокирка не знала спочину до пізньої ночі.

Минуло кілька тижнів, і вертоліт був готовий. Повітряний гвинт, здавалося, не дочекається, коли закрутиться, щоб підняти вертоліт з пілотом над землею.

А Рудя як слід все продумав. Березовий пень біля нового мурашника пристосував для посадочного майданчика. Випросив у знайомого світлячка ліхтарик, щоб можна було злітати й приземлятися не лише вдень, а й вночі.

І от настав час пробного польоту. Під сосною-сухостоєм Рудя причепив до вертольота кілька жовтих голочок і полетів до будівельників. А ті саме бралися за роботу. Помітили в небі такий маленький вертоліт і здивувалися: хто це летить? Тоді Рудя спустився нижче і помахав їм лапкою.

— Так це ж Рудя! Наш Рудя! — загукали мураші.

Рудя приземлився на березовий пень. Невдовзі біля нього зібралися майже всі мешканці мурашника. Прилетів навіть дядечко Джміль, теж дивується і радіє, разом з мурашками підкидає Рудю на лапках вгору.

А Рудя подарував вертоліт будівельникам, бо сам дуже любив працьовиту сокирку і не бажав з нею розлучатися.

— Що вирішив змайструвати мураш Рудя?

— Чи вдалося йому побудувати вертоліт?

— Кому подарував Рудя свій винахід?

Про вогонь

(За Людмилою Линдюк)

Пройшла Масляна. Михась із дідом, балакаючи про все на світі, підготували все до посівних робіт. Тато працював з ранку до вечора. А дід залишався майже єдиним Михасевим співрозмовником. Бабуся посміхалася:

— Дивись, діду, щоб усю свою мудрість передав хлопчикам, а я — дівчаткам.

Надійшла весна. Земля парувала, підставляючи сонечку то плечі, то долоні, поверталася різнобоко, відігріваючись після льодового насту.

— Діду, ти колись мені обіцяв розповісти про перетворення дрів на вогонь.

— Бачиш, кожна жива істота, все те, що рухається, — живе, бо має силу рухатися, має енергію. Ось я, коли рівняв гвіздки взимку, теж іноді кресав іскри. Гвіздки не хотіли, щоб я лупцював їх, і пручалися, нагріваючись від ударів. Навіть лютували, бо енергію віддавали іскрі. Тобто енергія перетворювалася на вогонь. Ти ж помічав, напевне, Михасе? Дерево має свою силу, а коли її додати сірником, сила стає значнішою. Вогонь, що був маленькою іскрою, стає великим та могутнішим. — Я зрозумів. Але то дерево, а то — небо. Звідки там вогонь?

— А там хмари живуть. Вони іноді сперечаються, кепкують, іноді наштовхуються одна на одну, і тоді їхні іскри перетворюються на вогонь.

— Діду, ти ж казав, що у хмарі — вода.

— Казав. Вода теж жива. Рухається, має силу, а значить, енергію. Ось і міркуй.

— Не можу! — хлопчик аж закрутився. — Вода ж не горить.

Якраз блискавиця влучила в сухе горіхове дерево, і воно вмить спалахнуло яскравим кострищем. Михась заплакав:

— А як вона в нас влучить?

— Не влучить. Блискавиця вибирає найвищий предмет. А ми з тобою — під дахом, на якому стоїть громовідвід, щоб блискавиця не зачіпала.

— А коли я буду найвищим там, де вона гуляє? — Михасик з острахом дивився у небо.

— Тоді треба спокійно сісти у безпечне місце і перечекати, поки вщухне її зухвальство.

— Все одно боюся, діду.

— Просто треба знати, як бути, коли зіткнешся з нею, тоді нічого страшного немає. Кожна краплина твоїх знань захистить тебе від небезпеки.

— Хто передавав свої знання Михасикові?

— Де іскри перетворюються на вогонь?

— Як ти зрозумів, що таке енергія? Поясни.

Всеволод Нестойко

Кревет Вася

У казковому Морі на казковому базарі, як на всіх базарах світу, була велика штов- хітня. Риби, кальмари, каракатиці, восьминоги, морські коники, краби та інші жителі моря сновигали взад-вперед, вибираючи, прицінюючись, торгуючись і купуючи, що кому треба.

Був серед покупців і маленький десятиногий морський рачок — кревет Вася. Креветка-мама Морія Нептунівна послала його купити морської капусти на флотський борщ. Та на базарі було так гамірно й цікаво, що морська капуста одразу вилетіла кревету Васі з голови. Він, роззявивши рота, застиг біля Медузи Горгонівни, яка вигукувала на все Море:

— А кому чудодійні водорості «Морсон і Морсон»?! Від усіх морських хвороб — не хворіть ніколи щоб! Ось погляньте: це була невеличка камбала! Три пучечки проковтнула, і тепер вона акула! — Медуза широким жестом показувала на рекламу — здоровецьку акулу, яка плавала над її кіоском.

Побачивши кревета Васю, Медуза загукала до нього:

— Гей, кревете, майже даром стати можеш ти омаром! Підпливай, часу не гай! Водорості вибирай!

У Васі замакітрилося в голові. Ну який хлопчик не хоче стати великим і могутнім?..

— П-почім в-водорості? — затинаючись, спитав Вася.

— Дві перлини пучок!

— Ого! А чого так дорого?

— А скільки в тебе грошенят, милий? — відчувши Васині вагання, лагідно спитала Медуза.

— Чотири перлини мама дала. На морську капусту. Для флотського борщу.

— Для борщу? Ха-ха-ха! — зареготала Медуза. — Що таке борщ? З'їв і облизнувся. А «Морсон і Морсон» зробить тебе наймогутнішим з усіх креветок. Маму захищатимеш від будь-яких розбійників морських! Три пучечки коштують шість перлин. Але тобі я віддам за чотири. Один пучечок даром буде.

Умовила-таки Медуза кревета Васю. Віддав він їй свої чотири перлини, узяв «Морсон і Морсон», порачкував додому.

— От мама зрадіє! От задоволена буде! Я ж її надійно захищатиму! — думав по дорозі.

Та не так сталося, як гадалося. Від тих чудодійних водоростей у Васі тільки живіт розболівся. Мама три дні лікувала його. Так і не став Вася омаром, лишився креветкою.

Отож треба слухатися маму, а не ловитися на рекламу. І витрачати гроші лише на товари перевірені, хороші.

— Чому кревет Вася був на базарі? Чим він зацікавився?

— Чому Вася так швидко погодився купити водорості?

— Як ви ставитеся до реклами?

Олег Буцень

Солодкий дощ

Скінчилась зима. Прокинувся муравлик від довгого сну. Поворушив мляво рудими вусиками, випростав лапки — час за роботу братися. Побіг на розвідку.

Як гарно навколо. Сніг недавно зійшов, приємно парує вогка земля. Заспівали пісень дзвінкоголосі пташки. То там, то тут зеленіє перша травиця. А ось вилізла з моху волохата квітка сон.

— Ой, як ти мене налякала! — зупинився на хвилинку перед нею муравлик. — Думав, потвора яка. Зараз і кінець мені буде.

Поворушив невдоволено вусиками і поповз собі далі. Коли це згори щось йому ляп! Краплина. Та яка ж велика! Мало не прибила бідолаху.

Обтрусився муравлик і щодуху додому. Прибіг у мурашник, репетує:

— Закривайте мерщій входи: дощ починається!

І такий галас учинив — уся мурашва позбігалась.

Заметушились. Нумо входи-виходи закривати, щоб вода в мурашник не просякла.

Коли хтось каже:

— Братці! А наш муравлик від дощу солодкий. Ось покуштуйте його.

Кинулась мурашва до нього, обнюхують, смакують — справді солодкий.

— Де ж ти солодкий дощ бачив? — питають. — На небі ні хмаринки не було.

— Не знаю, — ніяковіє муравлик. — Я під березою біг. А мене щось мокре зверху лясь!

— Так то ж не дощ, а берізчині сльози. Сік капає. Ану веди нас туди.

І побігли за муравликом по березовий сік.

Стоїть береза в лісі. Кап-кап-кап, — на сухе листя скидає великі краплини соку. Кажуть, то береза плаче. Чого? Від тепла, від сонця, від радості, що знову весна прийшла.

Тому і сльози солодкі.

— Куди біг муравлик?

— 3 якого дерева впала на муравлика краплина?

— Чому навесні дерева «плачуть»?

— Пронумеруй частини плану по порядку.

✵ Дощ.

✵ Сльози берізки.

✵ Муравлик солодкий.

✵ Прийшла весна.

Євген Шморгун

Некоронована королева

Неподалік від будяка росла кропива. Дівчинка вмить спіткнулася на ній очима і якось аж зіщулилася, бо вже не раз мала нагоду переконатися, як обпікає її волохате листя. Та жалючка раптом привітно звернулася до неї:

— Як тобі, дівчинко, подобається моє королівство?

Світланка була ошелешена.

— Яке королівство?.. Ти що, себе королевою вважаєш?..

— Усі так вважають.

— А троянда ж тоді хто? — кольнула її Світланка.

— Троянда — королева серед квітів. А в цьому дикому світі королева — я.

— Так, вона правду каже, — в один голос мовили рослини.

— А за що ж їй така честь? — недовірливо глянула на них дівчинка.

І рослини навперебій почали розповідати.

— То тільки з першого знайомства кропива видається непривітною, — пояснював спориш.— Насправді ж від неї людям поміч велика. Ранньої весни, коли земля ще гола, а кропива вже зеленіє, з неї можна варити борщ, салати готувати.

— Із кропиви, — підхопив подорожник, — тканину можна ткати, сітки в'язати, вірьовки вити. У деяких країнах із неї папір виготовляють. А листя на фарбу годиться...

Ромашка запашна розхвалювала цілющі властивості кропиви.

Багато всякого говорили. І тут дівчинка пригадала випадок, коли кропива стала у пригоді їй із татком. Ось як це було.

Якось татко їхав на став рибалити. Далеченько, за кільканадцять кілометрів. Треба було їхати автобусом, а там ще пішки йти. Взяв тоді він із собою і Світланку. Впіймали вони чималенько карасів та коропців. Зібралися іти додому, а татко й бідкається, що риба зіпсується в дорозі. Бо поки додому дістануться, не одна година мине! Почув їх якийсь рибалка й порадив випотрошити коропців і карасиків та перекласти листям кропиви. Татко так і зробив. І що ж? Доправили їх додому свіжісінькими! Річ у тім, що кропив'яне листя виділяє такі речовини — фітонциди, — які вбивають бактерій. Вони й уберегли рибу від псування.

І дівчинка згодилася:

— Ти, кропиво, й справді заслуговуєш, щоб тебе королевою величали...

— Обери правильну відповідь

✵ За що кропиву вважають королевою дикого світу?

А вона має волохате листя, яке вміє обпікати

Б це дуже корисна рослина

В її стороняться люди

— Яку користь дає людям кропива? Наведи приклади.

Василь Чухліб

Дикі каченята

Любить Тетянка плавати з татом на човні, коли Десна розіллється. Бо завжди вони на щось цікаве натрапляють.

Ось і зараз — пливли мимо старої верби, і раптом щось як фуркне.

— Еге, це ж ми качку сполохали, — сказав тато. — Та он і дупло у вербі. Там вона, мабуть, каченят висиджує.

Тато підчалив до верби, звівся у човні, заглянув у дупло.

— Так і є. П'ятеро яєць у гнізді.

— І я хочу подивитися! — забажала Тетянка.

Тато підняв її на руках, і вона також заглянула в дупло.

— Еге ж, п'ятеро. Трішки зелененькі.

— А тепер поїхали звідсіля хутчіш, доню, — взявся тато за весла. — Бо качка може злякатися нас і тоді покине гніздо.

Вони попливли далі.

— А чи скоро каченята вилупляться? А де вони житимуть, у дуплі? — допитувалась Тетянка.

— У качки-крижня каченята наприкінці квітня з'являються. Отож уже скоро. Спочатку вони плаватимуть разом з матір'ю, а потім навчаться літати, — розказував тато.

— А як же вони до води доберуться зі своєї верби? Такі маленькі? — замислилась Тетянка.

— Мабуть, на парашутиках, — пожартував тато.

Минуло кілька днів. І знову плив їхній човен між вербами.

Коли підпливали до старої верби, почули кахкання дикої качки.

Тато завернув човна за кущ лози.

— Подивимось, що трапилося.

Качка кружляла довкола верби і кахкала, задерши дзьоба.

— Може, хто гніздо її зруйнував? — стривожився тато.

І тут Тетянка закричала:

— Ой, тату, дивися: парашутики летять!

І справді — з верби летіли парашутики чи жовті кульбабки. Поплюхалися у воду і... запищали. Та це ж каченята!

— От і приводнилися! — засміявся тато.

А Тетянка заплескала в долоні.

Качка радісно кахкала, повертала голову то до одного, то до другого каченяти.

Каченята кульбабками плавали довкола матері. А вона щось порозмовляла з ними і тихенько попливла до ближнього очерету. А каченята за нею — рівненьким шнурочком.

— Що знайшов тато у дуплі?

— Чому він не дозволив Тетянці подивитися на гніздо?

— Як каченята опинились на воді?

— На кого були схожі каченята?

Паола Утевська

У краплині води

Найбільше прикрашають рідну землю люди. Наприклад, Голландію прославили майстри скла. Та не звичайного, а того, з якого роблять окуляри й підзорні труби. Послухайте про голландця, який жив понад двісті років тому. Про Антоні Левенгука.

Левенгук був тихий і скромний чоловік. Жив собі у маленькій чепурній хатинці. Десь працював, собі на хліб заробляв. А на дозвіллі майстрував невеличкі збільшувальні скельця і робив з них «труби». Та такі хитромудрі, що кожна краплинка, кожна піщинка, якщо на неї глянути крізь Левенгукову «трубу», видавалася у двісті разів більшою.

Якось вирішив глянути Левенгук у свою трубу-мікроскоп на краплину води.

— Мабуть, нічого цікавого я не побачу, — мовив сам до себе. — Адже вона зовсім чиста.

Але він помилявся. Виявилося, що у воді вирує своє, якесь особливе, досі ніким не бачене життя. Неквапно рухалися в ній круглі неповороткі створіння, їм перетинали шлях інші: довгенькі, схожі на рисочки. Були там і якісь закарлючки, і крапки, і коми.

— Які кумедні звірятка! — здивувався Левенгук. Йому й на думку не спадало, що деякі з них були для людей страшніші від найлютіших звірів. Адже серед них є такі, що збуджують скарлатину, дифтерит та інші хвороби.

Коли вчені довідалися про Левенгукове відкриття, то почали спостерігати за життям цих маленьких створінь — мікробів — і поступово вивчали їхні звички: що вони полюбляють, чого бояться. Отак і дізналися, як з ними боротися.

От як стали людям у пригоді маленькі круглі скельця!

— Що здивувало Левенгука?

— Яке відкриття він зробив?

Дещо про вовка

(За Іваном Заянчковським)

Напали на козлика сіриї вовки...

Чи не з цієї пісеньки-казочки кожен із нас у ранньому дитинстві дізнався про існування сильних і розумних звірів — вовків?

Вовк має прекрасний нюх і слух, до того ж він надзвичайно обережний. Тому полювання на нього — не таке вже й просте діло. Він швидко здогадується, що його полюють, і надовго залишає небезпечні місця.

До того це ще й потайний звір. Іноді навіть найдосвідченіші слідопити не можуть віднайти лігво вовчиці, де підростають вовченята. Дізнавшись про те, що дітям загрожує небезпека, вовчиця може перевести малих в інше місце і надійно їх сховати. До осені вовченята підростуть і разом з усією родиною вирушать у зимові походи.

За слідами на снігу мисливці одразу визначають, коли пройшла вовча зграя, проте відшукати цих швидких та обережних звірів буває надзвичайно важко.

Спійманого дорослого вовка приручити надто складно, його швидше можна приборкати, ніж зробити ручним. Маленькі вовченята, яких узяли з лігва ще сліпими, приручаються порівняно легко. Щоправда, уваги їм треба приділяти набагато більше, ніж цуценятам.

Поведінка і доля приручених вовків бувають різними. Є такі, що визнають лише свого господаря, а до інших членів сім'ї ставляться стримано, навіть суворо. Буває, що вовк настільки щиро прив'язується до хазяїна, що довго пам'ятає його, навіть отримавши волю.

На жаль, приручений вовк не завжди служить людині вірою і правдою до кінця своїх днів. Часом у ньому прокидається глибоко схований, але не заглушений новими умовами дикий інстинкт, і він знову перетворюється на страшного звіра. Такі сумні випадки з трагічним кінцем, на жаль, відомі.

Отож згадується прислів'я: «Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться». Навіть поведінка всім нам добре відомого героя повісті Джека Лондона — Білого Ікла, вовка, який повернувся до свого хазяїна, не може зміцнити довір'я до цих звірів.

А відбувається це тому, що вовк, досягши зрілості, намагається стати ватажком і підкорити собі господаря, хоча зовні зберігає дружні стосунки. Треба сказати, що це майже не стосується вовчиць.

— Що у вовка дуже добре розвинене?

— Яким звіром автор вважає вовка?

— Як мисливці дізнаються, коли пройшла вовча зграя?

— Чи складно приручити дорослого вовка?

— Як ви розумієте прислів'я, згадане в тексті?

Чому липень липнем назвали

(За Іриною Прокопенко)

Було тихо й спекотно. Над водою бабки літали, на кущах ягоди червоніли, понад квітами бджоли гули, сік-нектар збирали. Усе було так, як повинно бути в місяці липні.

Ото тільки сам липень був чимось незадоволений. Сонце яскраве, небо чисте, безхмарне, а липень хмурився.

«І чого мене так назвали? — думав він. — Незрозуміло. Усі брати-місяці правильно звуться. Січень — снігом січе, травень — трави жене, жовтень — лист фарбує. Чому ж мене липнем назвали? Може, спитати кого-небудь?»

Побачив пташку й питається: — Скажи, будь ласка, як тебе звуть-величають?

Нічого не відповіла пташка, за мухою погналася, кинулась праворуч, кинулась ліворуч, клацнула дзьобом — і немає мухи.

— Мухоловка, — здогадався липень.

Бачить, у лісі, біля берези, гриб росте, ніжка струнка, шапинка темно-брунатна. «Цікаво, — думає липень, — може, його теж неправильно назвали, дай-но спитаю». Нічого не відповів гриб, під березою сховався.

— Підберезник, — здогадався липень.

Дивиться він: у тому ж лісі, на низеньких кущиках, ягоди чорніють. Не питаючи, відразу дотямив — чорниця визріває.

— Усіх, усіх як треба звуть, — зітхає липень, — тільки чому мене липнем назвали? — Липнеш до всіх, от і назвали, — пробурчав старезний пеньок, що куняв собі на осонні.

— Он воно що, — обурився липень, — липну до всіх... — І стало йому гірко, тяжко від такої несправедливості. Зітхнув бідолаха. А навкруги так гарно, сонце яскраве, повітря духмяне, чи то медом пахне, чи то липа цвіте...

— Липа цвіте? Так, справді, липа цвіте... От воно що, — зрадів липень, — тому мене липнем назвали, що в цей час липа цвіте.

— Обери правильну відповідь на запитання

✵ З якою пташкою зустрівся липень?

А осоїдом

Б мухоловкою

В шишкариком

✵ Як дізнався місяць липень, чому його так назвали?

А сам здогадався

Б пеньок сказав

В почув від сороки

— Про назви яких місяців ти міг би розповісти щось цікаве?

Тарас Кінько

Вчені бавляться

Дехто гадає, що ігри й іграшки — то для дітей. Даремно! Не поспішають розлучатися з ними й дорослі. Шлях від іграшок до винаходів і від ігор до відкриттів — не така вже й рідкість.

Почнемо з іграшок.

Адмірал Макаров любив пускати у дитинстві паперові кораблики. Іграшкові, вони допомогли йому конструювати справжні кораблі, серед них — і перший криголам «Ермак».

Або Франклін, винахідник громовідводу. Хлопчиком він захоплювався повітряними зміями, а ставши вченим, з їхньою допомогою встановив електричну природу блискавки. А Кулібін? Малим майстрував млинки й вітрячки, а став видатним механіком...

Видатний вчений Вуд також вражав своїм хлоп'яцтвом. Якось він зробив довжелезну, схожу на трембіту, трубу. Сказане в неї пошепки долітало до людини за десятки метрів. Аж підскочить людина, бувало, од несподіванки: навколо нікогісінько, а чийсь голос на вухо промовляє! Вчений жартував, що його відкриття — це теж витівки, тільки наукові.

А чого варте зізнання великого Ньютона на схилі літ: йому здавалося, що протягом усього життя він залишався маленьким хлопчиком, котрий на березі океану збирає, граючись, барвисті камінці.

Виходить, це тільки діти поспішають стати якщо не вченими, то принаймні дорослими. А вчені чомусь, навпаки, прагнуть залишатися звичайнісінькими дітьми. Що ж вабить їх? Безмежна дитяча фантазія. Адже так, як діти, не вигадує ніхто. Фізик Ейнштейн, чи то всерйоз, чи то жартома запевняв, що свої відкриття він спочатку... вигадує, а вже потім доводить їх або спростовує.

Недаремно вчені створили теорію ігор. Адже гра таки частенько допомагає їм. Уявіть собі ситуацію. Немов за неприступним муром, сховалося від учених розв'язання важливої проблеми. Як бути? Військові беруть таку перешкоду штурмом. Вчені — теж. Тільки по-своєму. Зійдуться разом і починають гру, яка називається «мозковий штурм»: вигадують, не соромлячись, найневірогідніше. І раптом серед загального фантазерства зблисне думка, що стане ключем до розв'язання!

А чом би й нам не погратися... у вчених, якщо вчені граються... в дітей? Чом би не дати волю уяві, не придумати чогось на користь людям? Хіба перелічиш, де потрібна уява, якою славляться люди саме в дитячому віці. Не біда, якщо ваші перші проекти у грі «мозковий штурм» починатимуться словами «От якби...». Це великі слова. З них починається все.

— Чому вчені поводять себе іноді як діти?

— Як дитяча фантазія допомагає їм зробити винаходи?

— Чи можете ви вигадати щось, потрібне людям?

Віктор Калашников

Як оживають малюнки

Мультфільми люблять дивитися, мабуть, всі, але понад усе, звичайно, діти. Захоплено стежите ви за пригодами улюблених героїв, намагаєтеся попередити їх про небезпеку, полегшено зітхаєте, коли все закінчується добре. Ви знаєте, що на екрані стрибають, бігають, метушаться не справжні, а намальовані зайці, ведмедики й ляльки. Але як же так виходить, що вони оживають?

Виявляється, що цими секретами люди оволоділи давно. Якось древньоєгипетський цар, фараон, наказав намалювати художнику воїна, який умів би вітатися. Довго міркував художник, як йому бути, і нарешті придумав. На одній із стін піраміди він намалював воїнів, які стояли один за одним. В першого з них лише трішечки була піднята рука, у другого трохи вище, а останній простягав руку догори.

Коли фараон проїжджав повз піраміду, то крізь високі колеса своєї колісниці бачив не багатьох, а лише одного воїна, і йому здавалося, що той піднімає руку в знак привітання. За цим принципом, через багато років, і була створена мультиплікація.

Двадцять чотири рази на секунду міняється малюнок на екрані, і завдяки цьому ми бачимо рух. Тепер давайте-но підрахуємо, скільки картинок повинен намалювати художник для того, щоб у нього вийшов коротенький мультфільм на десять хвилин. Виходить величезна цифра — чотирнадцять тисяч чотириста малюнків. Але насправді їх роблять набагато більше.

Як добре було б, якби художник міг змахнути чарівною паличкою і сказати: «Раз, два, три — лялько, оживи!» Але чарівної палички в нього немає, а замість неї — пензлі та олівці.

Одній людині не під силу намалювати цілий мультфільм, тому у головного художника-постановника багато помічників. Спершу мультиплікатор на вощеному папері- кальці малює всі рухи мультяшки. Буде герой скакати чи лазити, залежить саме від нього. Згадайте, як це робив древньоєгипетський майстер. Далі другий художник обводить малюнки й перемальовує їх на прозорі аркуші — целулоїд. Третій художник розфарбовує їх, заливає фарбою там, де це потрібно за малюнком. Фарба у нього також спеціальна. Вона так і зветься мультиплікаційна.

Ну от, герої вигадані, намальовані, розфарбовані. Тепер можна знімати їх на кіноплівку? Ні, поки ще рано. Адже зайці чи мишенята бігають не на порожньому місці — чистому білому аркуші паперу. Вони гуляють по місту або в лісі, неодмінно на якомусь тлі. його також малюють, але не на прозорих целулоїдних аркушах, а на картоні. Ось тепер можна вже складати пронумеровані малюнки, накладати їх на тло й знімати на кіноплівку по черзі. Знімає на кіноплівку оператор.

Над мультфільмом працюють не лише художники. Перш ніж з'являться на світ мультяшки, перш ніж будуть збудовані для них іграшкові будиночки, намальовані яскраві декорації, треба, щоб прийшов казкар і придумав казку. В кіно такий казкар називається сценаристом. Саме він вигадує всі пригоди, записує їх на папері, приносить на кіностудію і віддає режисеру.

Що ж робить режисер? Він не пише казок, як сценарист, не малює картинок, як художник, і навіть не знімає камерою, як оператор, але якраз він в мультиплікації найголовніший. Він придумує, як з казки зробити фільм, як потрібно все намалювати і розказати про це глядачам. Без нього просто нічого б не вийшло.

Але ось режисер відповів, що і як треба робити, оператор все відзняв. Отже, тепер фільм можна везти до кінотеатру й демонструвати? Ні, чогось тут іще не вистачає. Чого ж? Звичайно, звуків і музики.

Композитор написав музику для майбутнього фільму, актори оживлять своїми голосами мультгероїв і тільки тоді по-справжньому почнуться пригоди.

Десять хвилин ви дивитиметеся мультфільм, який люди найрізноманітніших професій знімали цілий рік, і якщо фільм вам сподобався, значить, він вийшов хороший.

— Що цікавого ви дізналися про створення мультфільмів?

— Люди яких професій беруть участь у його створенні?

Марія Солтис-Смирнова

Кольоровий дощик

Була в однієї матусі донечка.

Маленька і чепурненька, що полюбляла гарненькі сандалики і шапочки.

Та у крихітки був такий непосидючий характер, що й 5 хвилин Жанночка не сиділа на місці.

Одного ранку, коли з сірого, затягнутого хмарами, неба падав дощ, а маленька не знала, чим зайнятись, мама дістала скриньку.

— Це чарівна скринька. З її допомогою ми зробимо свій дощик.

Жінка дістала зі скриньки кольоровий папір, ножиці і клей.

— Зараз будемо хмару робити.

Але у мами в руках папір сірого паперу перетворився лише в тоненькі смужечки.

— Нема хмарки! — розгубилась крихітка, але мама лише торкнулась її рукою і почала скручувати паперову смужечку.

За нею другу, третю...

І зупинилась лише тоді, коли накрутила десяток чи навіть трохи більше.

А донечка сиділа тихенько і заворожено спостерігала.

— Давай клей!

Тепер робота кипіла в 4 руках.

Маленька подавала, матуся клеїла.

— Ура, хмарка! — зраділа крихітка. — А дощик буде?

Тепер різнокольорові смужечки перетворювались спіральки-краплинки і клеїлись під хмаркою.

3 жовтенькі крапельки, 2 блакитні, 3 оранжеві, 2 зелені і стільки фіолетових лягали дощовими струйками.

— Гарний і веселий дощик!

— А сонечко збоку зробимо? Чи квіточку? Може, метелика?

Тільки Жанночка вже не чула.

Вона взяла свій дощик і понесла його до вікна.

Може, й там вже йде такий яскравий.

— Що вигадала мама, щоб зацікавити дочку?

— Чи сподобалось дівчинці це заняття?

— А яке у вашої родини улюблене заняття?

Олег Буцень

Наше відкриття

(уривок)

І ми поклали собі залізно: луснемо, але все одно щось відкриємо!

Це ми з Максимом так мріяли. Дуже вже нам кортіло щось відкрити. Тільки так, щоб недовго морочитись. Бо в нас усяких справ по саму зав'язку. Лише на футбол скільки часу гаєш...

...Максимко хап мене за руку і закляк, наче статуя зробився, тільки без п'єдесталу. Я глянув на нього і собі спинився. А він:

— Диви, мурашник який великий.

— Тьху! Налякав, — кажу, — своїм мурашником. Я думав — гадюка.

А мурашник і справді величезний, наче висотний. І впоперек метра півтора.

Ніколи такого в житті не бачив! Підійшли ближче.

— Чуєш? — шепоче Максимко і опускається навколішки.— Мурашня балакає.

— Хто, хто балакає? — перепитую недовірливо.

— Та мурашня, — каже.

Присів і я, вуха нашорошив, очі витріщив. Бачу, сновигають по купі мурашки, якусь гусінь тягнуть, гличку, листочки. І над усім приглушений гомін стоїть, як на центральній вулиці нашого міста. Здорово у них виходить.

— Може... може, це ми вже наукове відкриття зробили? Мурашник, що розмовляє, знайшли. Як ти гадаєш, Максимку?

А він, замість відповісти, як поведе очима, як підстрибне та драла! Я — за ним. Це ми так захопилися своїм відкриттям, що й незчулися, як нас обліпили великі руді мурахи. Насилу обтрусились. І знову до мурашника. Поставали навколішки, слухаємо. Цікаво так!

— А якою мовою вони балакають? — питаю в Максимка.

— Звісно якою. Своєю, мурашиною. Без мови як би ж вони тут порозумілися? Бачиш, багатоповерховий мурашник зводять. Треба ж про все домовитись: кому що робити, в яку зміну працювати, де будівельний матеріал добути.

— Може, воно й так, тільки без перекладача хіба їх зрозумієш?

— Капуста ти головата! Де ж ти знайдеш мурашиного перекладача? — сміється Максимко. — Це ж добре, що ніхто ще їхньої мови не знає. А ми будемо знати, вивчимо!

— Еге, вивчиш, — пхенькнув я. — Тут свою рідну ледве на трійку витяг. А в них, певно ж, і граматика є, якісь там спрощення в групах приголосних, чергування голосних у коренях. Ні, це не для мене, — зітхнув я скрушно, відчуваючи, що зразу втратив усяку охоту до вивчення нової мови.

Поки ми з Максимком так теревенили про науку, чую — одна мураха заповзла мені втапку, друга по нозі полізла, третя... Я хотів був їх змахнути, а Максимко мене ліктем у бік — штовх! Не ворушись, мовляв. І справді, ми ж наукове відкриття робимо. Але спробуй не ворухнутись, коли у них щелепи, як у справжніх африканських крокодилів. Не витерпів я, одскочив назад, обтрушуюсь, а Максимко заради науки терпить. Його вже десятків зо два мурахів «досліджують», а він хоч би тобі оком кліпнув! Ага, теж не витерпів, прибіг до мене, покусаний, зате радий-радісінький, як вареник у сметані. Ще б пак, відкриття: мурашник, який вміє розмовляти.

— Ну гаразд, — кажу йому, коли нараділися по саму маківку. — Пішли додому, бо на вечерю спізнимось і дощ он починається.

Задер Максимко голову, дивиться на небо, а на ньому ні хмарини.

— Та ти ось послухай, — кажу, — кап-кап-кап. Чуєш?

Максимко завмер, прислухається, де ці краплини падають. Потім простяг руку, чи не впаде на долоню яка. А круг нас то тут, то там обережно так: кап, кап, кап. Ой, що тут скоїлося з Максимком! Як заверещить:

— Роздягайся! — Асам мерщій скидає сорочку, штани... —Та мерщій! — квапить мене.

— Навіщо? — не розумію я.

— Треба. Для науки треба.

— А для чого науці мої штани знадобилися? — ніяк не второпаю.

— Зараз утямиш, — метушиться Максимко.

Схопив він нашу одежину і каже:

— Розкладемо її ось там, коло мурашника. Давай! — скомандував, і ми кинулись розкладати на траві речі одну до одної.

— А тепер — лічи.

— Кого? — питаю. І думаю: чи не напекло йому сьогодні сонце голову? Якийсь дивний Максимко став. Дощові краплини лічити здумав.

— Та мурахів лічи! — кричить. — Які з сосни стрибають. І показує рукою на наш строкатий килим. Я так і очі вирячив.

А мурашка впала, огледілась — і до мурашника.

— Дві! Три! Чотири! — заверещали ми на весь ліс. Двадцять три штуки нарахували за кілька хвилин! Справжній мурашиний дощ!

— А знаєш, чого вони стрибають? — питає в мене Максимко.

— Напевно, змагання якісь у них проходять, хто точніше стрибне,— відповідаю. — Яку нас парашутисти стрибають на точність приземлення.

— Гарбуз ти порепаний, — сміється Максимко. — То вони, щоб довго не йти пішки, додому не спізнитись. Адже в мурашнику зараз всі входи закриють — вечір заходить.

Ось таке ми з Максимком відкриття зробили.

— Що хотіли зробити хлопчики?

— Як вони зробили відкриття?

— Яке саме відкриття вони зробили?

Василь Сухомлинський

Як Микита став працьовитий

Микита був дуже ледачий. Не хотів я к слід працювати та й одержав з граматики двійку.

Дали Микиті роботу на літо. Поклав він на столі підручник та й зітхнув тяжко. Треба виконати двісті вправ. Хіба ж таку роботу зробиш!

Минув день, минув другий, минув третій. Ось і тиждень минає, а Микита щодня тільки гляне на книжку та й зітхне тяжко-тяжко.

Втомився хлопець від неробства. Сидить і дивиться у вікно. А за вікном під водостічною трубою стоїть порожнє відро. І в нього з труби капає вода — крапля за краплею.

Нічого робити Микиті, сидить біля вікна цілий день та все дивиться, як вода капає.

А ввечері вийшов, дивиться, а вже піввідра накапало. Наступного ранку було повне відро.

Здивувався Микита: виходить, із маленьких краплинок може назбиратися повне відро води!

Зітхнув тяжко та й відкрив граматику і зошит відкрив.

— Яким був Микита?

— Чому йому довелося вчитися влітку?

— Який випадок допоміг хлопчикові зрозуміти, що треба працювати, щоб досягти успіху?

Найперший друкований підручник

(Збірка «Дванадцять місяців»)

«Книги — ріки, що наповнюють Всесвіт мудрістю» — ось яка похвала книгам дійшла до нас із давнини.

Справді, мудрість і знання, нажиті людьми в горі, труді, радості, дбайливо збираються і залишаються в книгах, наче мед, який бджоли носять з квіток у щільники.

Книги — ріки... Може, й справді в старовину їх можна було порівняти з ріками. Тепер книги — це море. Скільки їх виходить у нас! Але і книжкове море, й книжкова ріка беруть початок, мов із джерельця, з однієї-єдиної, найпершої книги — з добре знайомого всім букваря.

Перший буквар побачив світ у 1574 році в Львові. Називався він «Азбука». Це також була одна з перших друкованих книг — до цього книги переписувалися від руки. Вона з'явилася завдяки Івану Федорову — засновникові книгодрукування в Росії і в Україні. То був перший підручник, за яким слов'яни вчилися читати.

Іван Федоров добре розумів, що його книжки неписьменній людині не потрібні, її треба спершу навчити читати, і тільки тоді вона збагне, який скарб для людини — книга. Для цього він написав і видав свою «Азбуку».

Першодрукареві випало жити в складний час. Багато лиха він зазнав від недоброзичливців, заздрісників. Часто гнаний, переслідуваний, він переїздив з міста до міста, однак не припиняв розпочатої справи. Першодрукар ніколи не прагнув ні почестей, ні багатства. Помер він у бідності. Друзям навіть довелося викупати його майстерню, яку могли забрати за борги.

Іван Федоров не нажив багатства. Зате зажив великої слави. І доки люди вчаться читати, доки беруть до рук буквар, його не забудуть.

— Коли з'явився перший підручник?

— Хто був засновником книгодрукування в Україні?

Алла Коваль

Олівець

Олівець. А він теж чужинець? Слово «олівець» бере свій початок з давніх часів. Пов'язане воно зі словом «олово», яке є майже в усіх слов'ян, а «починалося» воно, мабуть, від латинського альбум — «білий». Правда, пізнати в слові олівець латинське альбум дуже важко, але вчені довели, що це саме так.

Ось як розповідають історію олівця. У давнину писали на пергаменті — добре обробленій телячій шкурі — тонкій, білій, приємній на дотик. Це був дуже дорогий «папір», тому писати на ньому було справою дуже відповідальною. Щоб рядки виходили рівними і красивими, олов'яними кружечками проводили на пергаменті лінії, а вже потім по них рівненько й акуратно писали. Згодом з'явилися олов'яні палички у дерев'яній оправі — щоб не бруднити руки. В Італії серединки олівців робили зі сплаву двох частин олова та однієї частини цинку.

Та ось у XVI столітті на землях Англії було знайдено чорне каміння — графіт. Виявилося, що ним добре писати на папері. Королівським указом було суворо заборонено вивозити графіт за межі Англії. Спеціально відібрані майстри виготовляли тоненькі стрижні з графіту і вставляли їх в оправу з червоного дерева. Ці олівці були дорогі. Ними англійські купці торгували по всій Європі.

Минуло сто років. Одного разу чеський фабрикант, власник фабрики, яка виготовляла тиглі (форми для розливання металу), випустив з рук один тигель. Падаючи, тигель залишив чітку лінію на папері. Значить, тим, з чого роблять тиглі, можна було писати. А робили їх з суміші глини і місцевого графіту. Фабрикант почав робити стрижні для олівців, які швидко розійшлися по всій Європі. Так секрет англійських олівців було розкрито. Сьогодні в Європі виробляють 350 різних видів олівців, а кольорів і відтінків у них понад сімдесят.

— Що цікавого ви дізналися про походження олівця?