#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 1 клас - Лиженко В. І. 2017

Тема 32 тижня: Ми - українці. Ми - європейці

Людмила Савчук

Моя Україна — це пісенька мами,

Розлогі лани колосяться хлібами,

Вишневі садочки, лелеки на хаті.

Купають ставочки хмарки пелехаті.

Моя Україна — то мамина ласка,

Червона калина, бабусина казка.

Це соняхи в цвіті, горобчиків зграя...

Я кращої в світі країни не знаю.

— Як у вірші змальована Україна?

— А які ви слова доберете, щоб описати Україну?

Оксана Кротюк

Найкраща земля

Бідкався ослик

Мамі і тату:

— Як же то прикро —

Не вміти літати!

Мрію побачити

Я з височіні

Гори блакитні,

Переліски сині,

Луки барвисті,

І річку, і поле,

Рідну леваду

І все, що довкола.

Кажуть, на світі

Країн є багато.

Кажуть, життя в них —

Справжнісіньке свято.

Та як в чужинські

Краї помандруєш,

Зараз же рідне,

Своє поцінуєш.

Серцем тоді

Ти побачиш здаля,

Де в білім світі

Найкраща земля.

Я ж зрозуміти

Не можу ніяк:

Справді це так,

А чи й зовсім не так.

Щоб таємницю

Тих слів розгадати,

Хай би там що,

Я навчуся літати. —

І заповзявся,

І заходився!

Спершу у сойки

Він довго учився.

Потім синиця

Поради давала,

Й спритна сорока

Літати навчала.

Досвідом щедро

Ділились чижі,

Горлиці, вивільги,

Дятли, стрижі.

Навіть ворона,

Взявшись у боки,

Гордо й поважно

Давала уроки.

Дивлячись в небо

Зранку до ночі,

Ослик томив собі

Голову й очі.

Вже і на луках

Учився літати,

В полі, на вигоні

І коло хати.

В балці старався,

В зеленім яру.

Ледь не влетів

У борсучу нору.

І хоч наука була

Чимала,

Ослику втіхи

Вона не дала.

Аж нагодилася

З лісу сова.

І прорекла вона

Мудрі слова:

— Копита не крила,

І ослик не птах.

Ніхто ще не бачив

Осла в небесах.

Упертість похвальну

Ти виявив. Втім

Ця істина здавна

Відома усім:

Хоч зблизька дивись,

Хоч дивися здаля,

Найкраща у світі —

Рідна земля.

— Яка мрія була в ослика?

— Назвіть птахів, які вчили його літати.

— Які мудрі слова сказала сова?

Леся Вознюк

Сорочка-оберіг

Вишивала мама синіми нитками,

зацвіли волошки буйно між житами.

Узяла матуся червоненьку нитку,

запалали маки у пшениці влітку.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали квіти України:

маки та волошки, мальви біля хати.

Долю для дитини вишивала мати.

Шила-вишивала хрестики зелені,

зашуміло листя на вербі й калині.

Золотилось сонце у розлогій кроні.

Вишивала долю, наче по долоні.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали символи Вкраїни:

і верба, й калина, сонях біля хати.

Щастя для дитини вишивала мати.

Білими по білім вишивала ненька,

до ниток вплітала всю любов серденька.

Дрібно гаптувала росяні мережки,

щоб не заростали у дитинство стежки

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стала рідна Україна.

Мамину турботу збереже сорочка,

захистять від лиха хрестиків рядочки.

— Чому вишиванку називають сорочкою-оберегом?

— Які візерунки вишивала мама на сорочці?

Л. Орел

Український рушник

Рушник можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходяться народження, одруження людини, ювілейні урочистості.

Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. По всій Україні поширений звичай накривати рушником хліб на столі. Ним накривали і діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті. Да- рунковими рушниками перев'язували кумів і гостей, запрошених на зорини.

Гарний був звичай використовувати рушник на будівництві житла. Його вішали вгорі, у кутку, коли стіни були вже зведені.

Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб оберігав від лиха. Цей звичай існує і нині.

Весільний рушник кожна дівчина готувала сама. Вишивати рушник, сорочки матері навчали змалку.

Хлібом сіллю на рушнику зустрічають дорогих гостей.

Добре було б, якби і в сім'ях повернулися до прадавньої традиції вишивати рушники.

— Що цікавого ви дізналися про український рушник?

Анатолій Григорук

Дивовижні імена

Якось сидів я в парку на лаві. Поряд зі мною читав газету старенький дідусь у солом'яному брилі й барвистій вишиванці. А неподалік грався м'ячиком маленький хлопчик. Підкинув хлопчик м'ячика. Ударився той об стовбур дерева й відкотився прямцем дідусеві до ніг. Підняв дідусь м'ячика й чекає, що далі буде.

Підійшов хлопчик до нашої лави, став за два кроки й теж чекає, щоб йому м'ячика віддали.

— Ти хто? — запитав дідусь.

— Петрик — баском відказав хлопчик.

— І прізвище своє знаєш?

— Знаю, — Козаченко.

— А ще ти хто?

Хлопчик мовчав.

— У якому місті ти мешкаєш?

— У Києві.

— Значить, ти не тільки Петрик Козаченко, — усміхнувся дідусь, — ай киянин. Крім того, ти — українець, бо народився в Україні й належиш до українського роду. А ще ти — європеєць. Адже наша країна розташована не в Африці, не в Америці, не в Австралії, а в Європі. І, нарешті, ти землянин, бо живеш на планеті Земля. Он хто ти, Петрику Козаченку!

Дідусь простяг хлопчикові м'ячика. Той ухопив його обіруч і вистрибцем побіг розказувати мамі, що сиділа на сусідній лаві, скільки, виявляється, в нього цікавих, просто дивовижних імен.

— Які дивовижні імена є у Петрика?

— Розкажіть про себе. Скільки у вас різних імен?