#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 1 клас - Лиженко В. І. 2017
Тема 28 тижня: Улюблені книги
За О. Єфімовим
Як книжка прийшла до людей
Давно-давно на землі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити.
«Сторінками» найдавніших книжок були камені, стіни печер, сокири, вояцькі щити. Писали на всьому. Бо ж не було тоді ані паперу, ані ручок чи олівців. Далі люди додумалися писати на глині, яку потім сушили й випалювали у вогні. Та хіба на глиняних сторінках цеглинках багато напишеш? До того ж, ці книжки були важкі та незручні!
З часом люди навчилися робити зручні й легкі книжки — з тонкої козячої або телячої шкіри. Першу таку книжку зробили у стародавньому місті Пергама — через те папір із шкіри й називали пергаментом. Але ці книжки були дуже дорогі. На виготовлення однієї книжки потрібні були шкури з цілої череди телят. Отож люди шукали: з чого робити книги, щоб вони були дешевші та простіші. І знайшли...
У далекій Африці, на берегах повноводних річок, простяглися нескінченні зарості болотяної рослини — папірусу. Той папірус люди використовували на будівництві. Якось один чоловік лагодив хату. Розрізав стеблину папірусу, витяг волокнисту серцевину, поклав на сонці. Через деякий час він побачив, що волокна перетворилися на сухі вузенькі стрічки. Ще більше здивувався чоловік, побачивши, що на стрічках добре зберігаються сліди від фарби. Отже, на папірусі можна писати!
Відтоді з'явилися книжки, краще сказати, сувої з папірусу. Писати на сухих стеблах папірусу було зручно, але через кілька років такі «книги» ламалися і розсипалися.
Справжній папір, що на ньому пишуть зараз, люди навчилися робити дві тисячі років тому. Тоді й почали у багатьох країнах писати книги на папері. Саме писати, бо книги ж тоді були рукописні.
Минуло ще багато часу, поки з'явилися друковані книжки.
Тепер книжка — всюди поруч з нами. Вона — наш друг і порадник. Шануйте її, друзі, любіть і бережіть, у неї вкладено велику працю багатьох людей.
— Із чого були сторінки важких та незручних книжок?
— Що називали пергаментом?
— Чому книжки з папірусу теж були незручними?
— З яким закликом звертається до читачів автор?
Леся Храплива-Щур
Дивна мандрівка
Цікаву мандрівку
Відбув я ось нині:
В човні з ескімосом,
З верблюдом в пустині.
Літав поміж зорі,
Бував на дні моря,
В печерах, де скарби,
Де звірі говорять.
Водив характерник
Мене на могили,
Де лицарі славні
По битві спочили.
В гранітному замку
Вбив лютого змія;
Прекрасна царівна
На волі радіє!
На острові дивнім
Малі дробенята
Мене попросили
В них князем остатись.
А далі?.. — Ти дармо
«Що далі» — питаєш!
Це книжку читав я!
Читай, то узнаєш!
— Про яку мандрівку розповідає герой вірша?
— За допомогою чого відбулася ця мандрівка?
— Назвіть свою улюблену книгу.
Марія Пригара
Про книжку
Книжка скаржилась Мар'яні:
— Я у тебе не в пошані.
Звідкіля це на мені
Плями сині та масні?
Подивися, от сторінка:
Намальована хатинка,
Під хатинкою маля,
І написано: «Це я».
А за дві сторінки далі —
різні звірі небувалі:
сині, жовті, та рябі,
що не снилися тобі.
Люди кажуть: — Ой, чия ти!?
Як тебе тепер читати?
Скільки ми читали книг,
А не бачили таких!
— Якою ви уявили книжку дівчинки?
— Що ви порадите Мар'яні?
Остап Вишня
Любіть книгу
Не дуже любив книгу Василько. І не дуже чемно з нею поводився.
...От одного вечора ліг він спати та й узяв книжку перед сном почитати. А Василько знав, що, як лежачи книжку читати, псується зір і псується книжка. Лежить Василько, читає і задрімав. А книжка — бух на підлогу. Аркуші в книжці й пожмакалися. Добре заснув Василько, так кріпко, що й од «бух!» не прокинувся.
І сниться Василькові, що він сам книжка.
От бере його, книжку-Василька, Оленка, що теж не дуже поважає книжку, бере, читає і водночас обідає. Борщ із ложки — кап та й на Василька-книжку. Йому пече, йому неприємно, що на нього борщ капає, та нічого не вдіє Василько, бо він книжка.
А потім ухопили Василька-книжку Миша й Вова та давай на ньому різні дурниці писати: «Читав Вова», «Цікава книжка», «Колька-дурак» — отже, понаписували. Так ніби хтось у грязюку перо вмочив та й бруднить, грязнить Василька-книжку.
А потім позакладав якийсь марало-художнику книжку пензлі...
Далі ще гірше!
Оленка почала Василька-книжку ножицями різати — малюнки вирізати... Болить Василькові, аж «рятуйте!» хочеться крикнути...
Тільки-но Оленка ножиці прийняла, як хтось гарячого праса поставив на Василька-книжку. Горить Василько-книжка, дим із нього йде! Пече йому...
Уже Василько-книжка не книжка, а саме шмаття, в яке загорнула Оленка свій сніданок!
Так гірко та так боляче зробилося Василькові, що він аж прокинувся!
— Ой, що зі мною зробили?!
А потім, здогадавшися, що то був тільки сон, зітхнув легше.
А зітхнувши, подумав та й гасло про книжку склав:
— Бережи книжку — це твій друг!
І ніколи вже не псує Василько книг та й товаришів соромить, коли хтось із них не береже книжку.
— Як Василько ставився до книжки?
— Розкажіть, який сон наснився хлопчикові.
— Назвіть правила поводження з книжками.
Василь Сухомлинський
Спляча книга
На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. Уній розповідалося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться палах-куче вогненне слово до людського серця, в ньому займеться вогник. І людина, в якої у грудях б'ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.
Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Щотижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з обкладинки пилюку й знову ставила на полицю. Книга чекала — ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.
Часто до господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг красиві палітурки.
Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.
— Чому заснула книга?
— Як її можна розбудити?