Нова українська школа: дидактичні особливості організації навчально-ігрової діяльності учнів 1-2 класів - Павло Копосов 2021

1. Історія становлення ігрової культури людини
Розділ ІІ. Теоретичний огляд проблеми ігрової діяльності особистості

Одним з найголовніших завдань сучасної освіти є передача культурних надбань багатьох поколінь сучасникам та збереження і примноження їх для нащадків. Одним із таких вагомих культурних надбань є інтерес усіх вікових категорій людей до гри. Змінюються епохи, релігії, соціальна та технологічна ситуації, а потреба людей в ігровій діяльності не згасає, а продовжує розвиватись. Однією з причин цієї живучості є давня історія виникнення й розвитку гри як культурного фактору розвитку народів, що населяють нашу планету.

Історія виникнення ігор тісно пов’язана з початком розвитку цивілізації. Згідно з однією з концепцій, гра виникла як результат вільного часу людей під впливом багатьох тенденцій релігійного та соціально-економічного розвитку суспільства.

На зорі цивілізації ігри виникли як стихійне наслідування дітьми дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче покоління готувалося до праці, полювання, війни, виконання норм поведінки, тобто гра мала важливі соціальні функції.

Метою і змістом виховання в умовах первіснообщинного ладу був розвиток трудових навичок, почуття вірності інтересам роду і племені при безумовному підпорядкуванні їм інтересів окремої особистості, повідомлення знань про традиції, звичаї і норми поведінки в даному роді й племені на основі ознайомлення зі сформованими в них переказами і віруваннями. Важливе місце в первіснообщинному вихованні займали ігри, що імітують різні види праці дорослих членів племені — полювання, риболовля й інші заняття. Варто відмітити, що фізичні покарання як засіб виховного впливу в більшості племен були відсутні або ж застосовувалися вкрай рідко, у виняткових випадках.

За дослідженнями антропологів існувало шість основних функцій використання ігор у давнину:

1) полегшити почуття безнадійності та невпевненості;

2) зменшити почуття страху;

3) освятитися надією;

4) сформувати відчуття власного «я»;

5) вилікувати хворих;

6) допомогти взаєморозумінню між людьми.

Ігри допомагали людям вижити, реалізувати себе серед оточуючого середовища.

У стародавньому світі іграм надавалося релігійно-політичне значення. Стародавні греки були переконані, що гравці знаходяться під патронатом богів. Платон називав гру «радістю богів». У Стародавньому Китаї святкові ігри відкривав імператор і сам брав у них участь.

У різних куточках планети люди відрізняються мовою, способом життя, традиціями і звичаями, але у них є спільне — це наявність народних ігор як традиційного засобу народної педагогіки. Народна гра — вид активної діяльності людей, що імітує трудові процеси, дає поштовх до творчої уяви, фантазії і є свого роду моделюванням соціальних відносин. Зміст цих ігор передавався від покоління до покоління і дійшов до наших днів. З давніх давен у них відображається образ життя людей, їхній побут, праця, звичаї, уява про честь, бажання бути сильними, кмітливими, йти до перемоги.

Народні ігри накопичили велике розмаїття змісту і форм: імітаційні ігри, в яких відтворювалися елементи трудових процесів; сюжетно-рольові, у яких діти розігрували певні життєві ситуації. Велику роль у розвитку комунікативних умінь дітей відігравали словесні ігри: загадки, головоломки, шаради, скоромовки, лічилки, примовки, забавлянки, дражнилки та інші.

Народні ігри, як і рідна мова, обряди — наш дорогоцінний скарб, втрачати який ми не маємо права. Адже гра — це не лише забава, а весела школа життя, школа фізичного, розумового, емоційного, вольового, естетичного виховання. Існує багато народних ігор, які можна з успіхом використовувати в освітньому процесі: це ігри та розваги, пов’язані з полюванням, ловлею риби, ігри, що відтворюють працю та підготовку до неї.

Фольклорні ігри та творчі ігри самих дітей належать до найефективніших виховних засобів народної педагогіки. Користуючись творчими і фольклорними іграми як засобом етнопедагогіки, народ врахував фундаментальну закономірність природного розвитку дитини — вона розвивається у власній діяльності як цілісність з усіма її властивостями. Змістова та видова багатоманітність ігор у культурі українського народу є шляхом забезпечення цієї цілісності і свідченням того, що ігрова діяльність філогенетично детермінована всім розвитком українського етносу. За своєю природою вона спрямовується на формування та вдосконалення сутнісних характеристик індивіда як національної одиниці. На основі природних для етнопедагогіки ігор пізніше стали створюватися різноманітні ігри.

Дитяча ігрова діяльність формувалася, удосконалюючись із покоління в покоління. Аналізуючи виховне значення народних ігор, ще у першій чверті минулого століття вчені відзначали, що ними природно забезпечується національно-культурне виховання дитини. Через гру власною активністю, серцем і думкою вона спаюється з історією рідної культури. Це дає освіченій людині міцну життєву опору, робить для неї батьківщину дійсно батьківщиною її духу і вселяє в неї повагу до народу.

Мовлення, через яке реалізується гра, інтуїтивно використовується народною педагогікою ж засіб національного виховання підростаючого покоління. Спілкуючись зі старшими братиками та сестричками, з іншими дітьми в процесі гри, дитина оволодіває рідною мовою. Батьки й інші члени родини в побуті широко використовують різноманітні фольклорні ігри для розвитку і вдосконалення рідної мови дитини та її виховання.

У народній педагогіці склалася система національного виховання грою. Вона ґрунтується на народній філософії, етиці, моралі. У фольклорних іграх мова є носієм базової, найважливішої для подальшого існування народу інформації. Проте оформлена ця інформація ігровим способом з урахуванням особливостей дитячого сприймання, уваги та мислення.

Мова — стрижень фольклорних ігор — акумулює в собі архетипи, або слова-знаки народної культури — багатозначні поняття-символи, яким надається роль своєрідного засобу передавання інформації прийдешнім поколінням про колективне минуле. Архетипи пов’язані з національною ментальністю.

Фольклорні ігри є своєрідним середовищем збереження національних архетипів. Мовний компонент фольклорних ігор включає значну кількість слів, які репрезентують національний менталітет. Вербалізований архетип, за словами О. Потебні, існує у свідомості як образ, що має кодове значення.

Отже, вербальний компонент фольклорних ігор є своєрідним кодом, що викликає у дітей образи символічного значення. Вони сприяють залученню дитини до світу народної духовної культури, оскільки народний менталітет з його високим ступенем семіотичності, вводить матеріальні предмети у світ духовних сутностей.

З давніх давен в Україні будь-які зібрання дітей також супроводжувалися ігровою діяльністю. Перші уявлення дитини про гру й ігрову діяльність формувалися в сфері материнського, сімейного виховання. У кожній грі були присутні елементи казковості, фантастичності, незвичайності. Й таким супровідним змістом привчали дитину усвідомлювати співвідношення між реальним і нереальним світом. На такій прийнятній для дитини основі ігрові моделі сюжетної вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції. Українські народні ігри накопичили велике розмаїття змісту і форм: імітаційні ігри, в яких відтворювалися елементи трудових процесів; сюжетно-рольові, у яких діти розігрували певні життєві ситуації. Велику роль у розвитку комунікативних умінь дітей відігравали словесні ігри: загадки, головоломки, шаради, скоромовки, лічилки, примовки, забавлянки, дражнилки та інші.

Особливо цікаві ігри весняного періоду, які в специфіці рухів відтворюють землеробську працю: сівбу, зростання, обробку різних рослин («Ріпка», «Пекар» тощо). Символи дубу, вогню, ластівки у давнину мали свої конкретні реалії. Скажімо, ластівка уособлювала весну, а дуб, котрий горів, — літо. Відтак ігри мали ствердити остаточний прихід саме цієї пори року.

Восени, коли врожай було зібрано і починались довгі осінні вечори за веретеном і прядкою та вигляданням наречених, розважальні ігри були конче необхідними. Серед тих народних ігор, що приурочувався до осінньої днини, переважали ігри суто спортивні, в яких драматизація поєднується з рухом. Це, зокрема, гра в «Квача», «Козаки-роз- бійники», «Жмурки», «Цурки-палки», «Третій зайвий», «Перстень», пісенні хороводи, змагання на спритність, дотепність тощо. Саме такі ігри фізично розвивають організм (особливо дитячий), виробляють життєво важливі рухові навички і вміння, виховують увагу, вправність, спритність та інші корисні якості.

Однією із груп фольклорних ігор є календарно-обрядов ігри.

Календарно-обрядові ігри — найдавніший вид усної народної поетичної творчості, нерозривно пов’язаний з певною порою року, відповідними звичаями і сільськогосподарськими роботами. Зустріч нового року і весни, проводи літа і збирання врожаю завжди супроводжувались ритуальними діями, піснями, іграми, танцями. Упродовж віків у них втілювались мудрість і досвід народу, його духовне багатство, морально-етичні та естетичні ідеали. До них належать веснянки, гаївки, купальські пісні, колядки, щедрівки та ін.

Великодні ігри — це ігри, які приурочували великоднім святам.

Загалом Великдень — родинне свято, а тому в гості майже не ходили. Лише молодь по обіді збиралася в центрі села, дівчата водили хороводи, а підлітки, набравши крашанок, грали «навбит- ки». Це було вельми забавне серед дітвори, а то й парубків дійство.

Стали діти у кільце.

В кожного в руках яйце,

Марті випало на славу

Розпочати цю забаву,

Дуже милу, престару

Великодню гру.

Ходить дівчина кільцем

І постукує яйцем...

Яйця тріскають чиїсь...

Мартине — ціле, тверде, —

Марта рада далі йде...

Стук — стук — стук...

І раптом — хрусь!

Гру продовжує Петрусь.

Стукнув всього разів три

І так само вийшов з гри.

Веснянки — це хорові пісні, присвячені приходу весни, з іграми й тацями, в яких органічно поєднані слово, рух і мелодія. У давніх слов’ян рік починався весною, тому у свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи, з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою. Весну якраз і зустрічали веснянками — радісно і пишно. Веснянка була основним елементом ігрового дійства, у якому брали участь і діти, і дорослі.

У сучасних умовах веснянки можуть стати елементом дитячих хороводів, рольових ігор, ігор-драматизацій. Веснянки продовжують залишатись дієвим чинником прилучення до джерел рідної мови, української ментальності, яка за допомогою веснянок збереглась на генетичному рівні.

Ой весно, весно, днем красна,

Що ж ти, весно, принесла?

— Принесла я вам літечко,

Ще й рожевую квіточку,

Хай вродиться житечко,

Ще й озимая пшениця

І усякая пашниця.

Народні ігри малих форм становлять унікальну народну педагогічну систему, в якій тисячоліттями розвивального, виховного та навчального народного досвіду були відібрані найбільш природні і результативні зміст, форми, методи та прийоми розвитку мислення, мови, фізичного, трудового й естетичного виховання, зміцнення пізнавальних сил і творчих здібностей, формування етичних та моральних якостей, які віповідають цінностям і національному виховному ідеалові, цілям, завданням і принципам народної педагогіки.

Забавлянки — (пестушкн, утішки) — коротенькі пісеньки або віршики, поєднані із своєрідними вправами, які покликані підтримувати бадьорий настрій, зміцнювати дитину фізично.

Численними і різноманітними є за- бавлянки з похитуванням, підкиданням, погойдуванням дитини на нозі: «Їхав, їхав пан, пан, на конику сам, сам». На Київщині, постукуючи пальцями дитину по стопі, приказували: «Кую, кую чобіток, подай, бабо, молоток». Найпоширенішими були забавлянки «Зайчику, зайчику», «Ладки», «Сорока» та ін.

Забавлянки, супроводжувані рухами, не лише розважали дитину, тішили її своєю милозвучністю, а й розвивали її мову, відкривали перед нею світ праці: «Ой чук, чук, чук, наловив дід щук, баба наварила, діда накормила».

Забавлянки — це перші ігрові уроки життя малюків: уроки мовлення, емоцій, спілкування, пізнання світу дорослих через слово тощо.

Давно відомо про значення раннього всебічного виховання та розвитку дітей. Важливо, хто буде першим учителем дитини. Першими учителями повинні бути батьки. Останнім часом відчувається брак достатнього раннього спілкування батьків із дітьми. Відродження моди на забавлянки значно покращило цю ситуацію.

Загадки — відомий в усіх народів світу жанр уснопоетичної народної творчості, що з давніх-давен живе та активно функціонує як засіб розвитку уважності, здогадливості, випробування розумових здібностей людини. Основний лексичний склад загадок становить символіка образів (дівчина — струнка берізонька). На відміну від інших жанрів фольклору, загадка містить поєднання образного, влучного та своєрідного живого мовлення. Найістотнішим завданням загадки є виховання спостережливості у дітей.

Загадкам властиві порівняння, побудовані на протиставленні, як у позитивній, так і в негативній формах: «Солоденьке, як медок, холодненьке, як льодок» (морозиво); «З бородою, та не мужик, з рогами, та не бик, з пухом, та не птах, лико дере, лаптів не плете» (цап). У більшості випадків, коли загадки містять порівняння неживого світу з істотами, застосовується прийом уособлення: «Сидить дівчина в коморі, а коса її надворі» (морква).

Загадки не лише побутують окремо, а й можуть входити до художнього контексту інших фольклорних жанрів — календарно-обрядової поезії, казок, балад тощо. Особливо тісні зв’язки існують між загадками і прислів’ями та приказками. Окремі загадки навіть побутують у певній трансформації як прислів’я або приказки: «У вогні не горить, у воді не тоне» (правда); «Кого лихо красить?» (рака); відповідні прислів’я: «Правда і в огні не горить, і в воді не тоне»; «Лише рака лихо красить».

У загадках яскраво виражена народна мудрість, кмітливість, спостережливість і творча фантазія. Саме тому У народній педагогіці загадка є засобом розвитку художнього мислення. Вона спонукає дитину вдумуватися у кожне слово, порівнювати його з іншими, знаходити подібність і відмінність, виділяти головне у спостереженні за природою.

Про важливість і актуальність цього мовленнєво-ігрового жанру говорить те, що загадка не лишилась лише предметом малих фольклорних форм, над створенням нових різноманітних загадок працюють письменники (Д. Білоус, І. Січовик), педагоги, діти. Життя вимагає загадок, адаптованих до сучасних реалій. Загадка продовжує залишатись дієвим чинником у процесі розвивитку уяви й мислення дітей в освітньому і дозвіллєвому просторі.

Заклички — вид дитячого фольклору, пісенне звертання до природи із проханням сприяння, допомоги. Заклички й примовки пов’язані з вірою давньої людини в магічну силу слова. Поступово ця віра втрачалася, але її відгомін залишився жити у дитячому фольклорі.

До сонечка

Вийди, вийди, сонечко,

На дідове полечко,

На бабине зіллячко,

На наше подвір’ячко.

На весняні квіточки,

На маленькі діточки.

Там вони граються,

Тебе дожидаються.

До дощика

Іди, іди, дощику,

Зварим тобі борщику,

Поставимо в кутику

На терновім прутику.

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп!

Іди, іди, дощику,

Відром, цебром, дійницею,

Холодною водицею.

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп!

Разом із словом у свідомості і серці дитини відкладались уявлення, почуття, ставлення до природи як до одухотвореної, живої істоти, яку ми просимо потурбуватись про нас, але ми відчуваємо потребу взаємного піклування про природу. Заклички були дієвим засобом мовленнєвого розвитку та морально-етичного виховання.

Лічилки — один із жанрів дитячого фольклору; римовані віршики на шість, вісім, десять і більше рядків, за допомогою яких перелічуються гравці, визначається їхня роль або послідовність у грі. Лічилки є найпоширенішим способом розподілу ролей у дитячих іграх. Бо в їх основі лежить прихована лічба, часто у вигляді переінакшених числівникових форм. Як правило, лічилки містять лічбу до восьми, десяти, дванадцяти, їхня лексика — це слова, позбавлені змісту, сенсу, так званий «заум». Часто вони чергуються із спотвореними словами іншомовного походження, осмисленими виразами:

Ене, бене, реч,

Вітер, вітер, жеч,

Ене, бене, раба,

Вітер, вітер, жаба.

В окремих давніх лічилках містяться конкретні реалії, історичні ремінісценції:

Бігли коні під мостами,

З злотими копитами.

Дзень, брязь.

Вийшов з-під мосту старий князь.

Зміст лічилок дуже рухливий, він може часто змінюватись, діти самі вносять до них свої корективи.

Лічилки розвивають пам’ять, фонетичну вправність, почуття рими і ритму, привчають до необхідності дотримуватись певних правил гри, своєрідної дитячої демократії, тому що лічилка — це певний спосіб вибору одного із багатьох.

Дражнилки — це віршована форма вияву негативного ставлення дітей один до одного. Причини такого негативного ставлення могли бути як об’єктивні, так і суб’єктивні. У дитини могло виникнути негативне ставлення до іншої дитини за те, що та не поділилась чимось, образила, через завищене самолюбство того, хто дражниться, через негарні риси характеру: схильність до насмішок, задиракуватість, заздрість, через негативні якості того, кого дражнять: жадібність, неохайність, лінь, нечесність. Тож дражнилки в арсеналі дитячого спілкування носили іронічно-виховний характер, тому що висміювали негативні риси деяких дітей (відомо, що іронія досить ефективний вихователь):

Плакса-вакса нетерплячий

Проковтнув млинець гарячий.

Так не годиться —

Можна простудиться.

Ванька-встанька требуха

З’їв корову і бика,

Сімсот поросят,

Самі ніжки висять.

Але навіть у цих дитячих дражнилках був присутній певний елемент естетики, винахідливості, тому що при цьому відбувалось певне змагання, перемагав той, хто знав або придумав більше дражнилок.

Досить часто початком дражнилок були імена дітей. Цей фактор зумовлював перевірку уміння римувати ті чи інші імена:

Ганка-дранка кучерява

Під решетом ночувала.

Як решето подереться,

Ганка лиха набереться.

А Микола — спина гола,

Не боїться макогона,

Виліз на драбинку,

Забив собі спинку.

Дитячі образи швидко забуваються, діти не можуть довго тримати зла, і на місце дражнилок приходять мирилки.

Мирилки — віршована форма налагодження стосунків, взаємного пробачення за образи. Це певна форма переходу від негативного до позитивного емоційного стану. З кожним словом ми- рилки зменшуються негативні переживання і відновлюються позитивні. При цьому діти, торкаючись один одного, підсилюють ефект повернення до взаємодовіри і взаємоповаги.

Діти складають долоньки і починають плескати:

Ладу, ладу, ладусі,

Посварилися бабусі

За кавалок тіста

Ще й посеред міста,

За хліба скоринку

Ще й посеред ринку.

А ви, бабусі, не сваріться,

Купіть пиріг — помиріться.

Діти беруться за мізинчики і примовляють:

Мир — миром,

пироги з сиром,

варенички в маслі,

ми дружечки красні,

поцілуймося.

Небилиці — один із гумористичних жанрів дитячого фольклору. Небилиці начебто намагаються перемішати, переплутати ті нечисленні дані досвіду, з яких для дитини складається світ.

Найчастіше ефект небилиці досягається тим, що невід’ємні функції предмету а нав’язуються предмету б, а функції предмету б нав’язуються предмету а.

Для сприйняття цих ігрових віршів дитині необхідне тверде знання істинного стану речей: дрова пилять пилкою, кіт ловить мишей тощо.

Небилиця необхідна дитині лише тоді, коли вона добре утвердилась в «бувальщині». Якщо дитині невідомо, наприклад, що лід буває тільки в холодну пору, він не сприйме народної англійської пісні про те, що діти ковзали по льоду на ковзанах в літній спекот- ний день.

Усі подібні небилиці відчуваються дитиною саме як небилиці. Вона ні на хвилину не вірить в їх достовірність. Нав’язування предметам невластивих їм функцій і ознак захоплює її як забава. Якщо ж ті розумові ігри здаються дитині смішними, це відбувається, по-перше, від зворотної координації предметів, яка сама по собі породжує в більшості випадків ефекти комічні.

К. Чуковський у книзі «Від двох до п’яти» наголошував, що виховати в дитині почуття гумору — дорогоцінна якість, яка, коли дитина підросте, збільшить її опір усякому несприятливому середовищу і поставить її високо над дрібницями і чварами.

Чи було так, чи ні,

А ви вірте мені.

Загнуздав я муху —

Гайда в степ щодуху.

Там зайчиська вполював,

До сіделка прив’язав.

Ой великий був русак —

Як сайгак!

Як забили комара,

Напекли печені,

А приїхав пан,

Забрав у кишеню.

А сорока-білобока

На цю штуку ласа,

Біжить, кричить, вигукує:

Дайте, пане, м’яса.

Скоромовка — це штучно сконструйована заради розваги фраза із важковимовлюваним підбором звуків, яку потрібно вимовити, не збиваючись, якомога швидше.

Скоромовки активно застосовуються під час навчання грамоти молодших школярів з метою розвитку фонетичного слуху, артикуляційного апарату, орфоепічних умінь.

Використання скоромовок на уроках читання сприяє розвитку швидкості читання.

Артикуляційний апарат потребує постійного розвитку, тому скоромовки використовуються і у старших класах, у вдосконаленні акторського, ораторського мистецтва.

Хороводи — це групові ігри, які мають давнє походження (дохристиянська доба). Вони спочатку мали ритуально-релігійне спрямування (задобрення бога сонця Хорса). Учасники хороводу ставали у коло, бралися за руки і ходили по колу в напрямку руху сонця, при цьому співали ритуальні пісні, у яких зверталися до сил природи, щоб ті не обійшли своєю увагою людей. Характерною рисою, яка відрізняє народні хороводи та ігри від пісень, є виконання або драматизація з використанням елементів костюмів чи атрибутів певних персонажів.

Народні ігри — ефективний педагогічний засіб, перевірений часом. Ці ігри потрібно активно залучати у дошкільному, шкільному та сімейному вихованні.