Нова українська школа: дидактичні особливості організації навчально-ігрової діяльності учнів 1-2 класів - Павло Копосов 2021

1. Дитиноцентризм - головний принцип реалізації ідей Нової української школи
Розділ І. Особливості організації освітнього процесу в першому адаптаційно-ігровому циклі навчання в Новій українській школі

Як зазначає Т. Піроженко, психологія, етнографія, фізіологія, історія, соціологія, педіатрія до цього дня розглядають дитинство не як інтегровану цілісність, а дитину — не як єдність фізіологічного, психологічного, генетичного, соціального в їх взаємопереплетенні і розвитку, а як дитину-дошкільника, дитину-школяра, учня початкової школи, дитину-уч- ня основної школи і т. ін. І усі перераховані науки віддають перевагу термінам «дитина», «діти», а не «дитинство». Проте при всіх відмінностях в підходах усі науки виділяють дитинство як самостійний етап життя, який вимагає не лише супроводу дорослих, але й осмислення феномену. Причому не раз і назавжди, а кожного разу по-новому в нових умовах соціалізації і зміни у біологічному, фізіологічному, екологічному стані дитинства.

Отже, дитинство — це окремий, важливий, самоцінний, якщо не вирішальний період фізичного і духовного розвитку людини, період соціального становлення через досвід взаємодії з навколишнім світом, з природою.

Уявлення про дитинство та його осмислення з’явилися тоді, коли людство виділило цей період з життя людини, замислилося над ним, відкрило його як етап особливий, багато в чому відмінний від дорослого. Це відкриття розпочалося з появи досліджень з історії дитинства як в етнографічному контексті, так і в культурологічному. Цей напрям представляє власне культуру дитинства: середовище в широкому сенсі, оточення, культурні форми, які створюють дорослі для дітей.

На думку Т. Піроженко, відношення до дитинства припускає розвинену форму культурної самосвідомості дорослих. Передбачувана форма відповідальності дослідника перед дитинством звучить актуалізованим в сучасності питанням: як дорослий у своєму нинішньому дорослому світі може представляти інтереси світу дитинства не лише заради дитинства, але й заради самої дорослості, демонструючи форму культурної самосвідомості дорослих.

Гуманістична філософія й психологія наполегливо стверджує — діти потребують повного розуміння з боку дорослих, а дорослі повинні вчитися розуміти їх внутрішній світ, але передусім — і це головне — дітей необхідно любити і поважати, ставитися до них як до партнерів і друзів. У вирішенні питань реалізації та реального функціонування гуманістичної психології наріжними виступають питання ціннісних орієнтацій, якими керуються дорослі й діти у своєму щоденному спілкуванні та взаємодії.

Філософія гуманізму спирається на олюднення соціальних проблем, породжених індустріалізацією, з якими стикається дитинство. Психологія дитинства утверджує необхідність гуманізації соціального середовища та умов, в яких проходить життя дитини, — адже саме вони сприятимуть правильному зростанню і повноцінному розвитку кожної людини — як дитини, так й дорослого. Дорослий у своєму нинішньому дорослому світі демонструє форму культурної самосвідомості через представлення інтересів світу дитинства.

Зазначимо, що першою щодо зміни поглядів на дитинство була книга Елени Кей «Століття дитини», опублікована на початку ХХ ст., у 1900 р., яку в науково-соціологічних колах називали «Маніфестом дитинства», що проголошував са- моцінність, самобутність і унікальність дитини, вільної від влади дорослих, розвиток гармонійної особистості, з урахуванням її інтересів і цінностей, формування різних видів компетенцій та основ життєвої компетенції. Елена Кей, відома шведська письменниця, громадський діяч, лідер жіночого руху і відомий педагог, виголосила засновничий принцип «нової педагогіки виховання», виходячи від дитини, тобто, на її думку, у вихованні дитини потрібно керуватися не суспільними вимогами, а індивідуальними інтересами дитини задля її всебічного розвитку.

Найвидатнішою постаттю, яскравою зіркою в царині педагогічної науки в багатовимірному феномені «дитинство» став український педагог, практик, учений Василь Олександрович Сухом- линський, століття якого з дня народження святкує вся світова педагогічна наука і практика. У В. Сухомлинського було своє бачення дитинства. Педагог був центрований на Світі дитинства, яке він називав «особливим, ні з чим незрівнянним». Адже дитинство — це ціла самостійна країна, я б сказав «імперія», це «особливий дитячий світ», який образно назвав В. Сухомлинський «Казковим палацом», у якому діти живуть своїм дитячим життям, своїм поняттям про Добро і Зло, Честь і Безчестя, про людську гідність. У дітей свої критерії краси, в них своє вимірювання часу: в роки дитинства день виявляється роком, а рік вічністю.

Ще один концепт педагогіки дитинства В. Сухомлинського — це вміння педагога пізнати дитину, вивчити її індивідуально-психологічні особливості, інтереси, нахили, здібності. Виховання, за його словами, це насамперед дитинознавство, без знання дитини, її розумового розвитку, мислення, інтересів, захоплень, здібностей, переконаний учений, немає виховання.

Не міг оминути В. Сухомлинський і питання охорони і збереження здоров’я дитини, тобто екологію дитинства, яку образно передає у таких словах: «Клітини дитячого мозку настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об’єкти сприймання, що нормально працювати вони можуть лише за умови, коли вони їх можуть побачити, почути, доторкнутися до них».

Педагог закликав вихователів, учителів повсякденно вправляти дітей в активній пізнавальній діяльності в довкіллі на лоні природи, тим самим «забезпечувати дітям емоційну насиченість сприйняття довкілля».

Екологія здоров’я дітей розкрита в низці його праць, як-от: «Праця як зміцнення здоров’я», «Здоров’я і духовне життя школярів», «Природа — джерело здоров’я», «Ми живемо в саду здоров’я» та ін.

Подальший розвиток педагогіки дитинства В. Сухомлинського відбувся на початку ХХІ ст. у виокремленні нової дослідницької парадигми — дитиноцентричного підходу.

Засади дитиноцентризму як своєрідного педагогічного напряму визначено у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. Дослідниками на логіко-гносеологічному рівні виокремлено й проаналізовано зміст таких понять, як «дитина», «дитинство», «дитиноцентризм», «педагогіка дитиноцентризму», «педоцентризм». У результаті досліджено ґенезу ідей дитиноцентризму в теорії та практиці виховання, визначено теоретико-методологічні засади, висвітлено закономірності їхньої еволюції в процесі історичного розвитку та відображення у педагогічній науці i практиці, виявлено характерні особливості сутності, змісту, реалізації ідей дитиноцентризму в освітньому процесі української та зарубіжної педагогіки у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст., встановлено тенденції сучасного комплексного підходу до проблеми дитинства та їх відображення в педагогічній теорії i практиці ХХІ ст.

За словами В. Кременя, дитиноцентризм має бути визначальним при проведенні будь-яких змін в освіті, але не як увага до дитини як абстрактної, узагальненої, а як до конкретної дитини з її сутнісними характеристиками на всіх етапах освітньої діяльності від дошкілля до університету. У цьому зв’язку необхідно якомога більше наблизити навчання і виховання дитини до її сутності, конкретних здібностей, майбутньої життєвої траєкторії людини.

О. Квас під дитиноцентризмом розуміє особистісно зорієнтовану модель виховання дитини, призначення якої — розширити її можливий життєвий шлях та саморозвиток на засадах гуманізації реального буття дитини, посилення уваги до системи її цінностей та інтересів задля формування у неї основ життєвої компетентності. На переконання О. Квас, дитиноцентризм досліджує не тільки дитину, але й світ, у якому вона живе, тобто життєвий простір дитини, закономірності і дії людей, які зосереджують життєву активність на невеликому просторовому відрізку (місто, село, вулиця, домівка тощо).

Проблеми сучасної загальноосвітньої середньої школи полягають у застарілих знаннях, обсяг яких істотно збільшився

в останні роки, спосіб навчання в сучасній українській школі не мотивує дітей до навчання, матеріал підручників надто теоретизований, переобтяжений другорядним фактологічним матеріалом, учні спроможні лише відтворювати фрагменти несистематизованих знань, однак часто не вміють застосовувати їх для вирішення життєвих проблем. Ці чинники відносяться більше до зовнішніх, а їхній вплив на освітній процес здійснюється через управлінську вертикаль, яка в будь-якій системі намагається переробити під себе середовище. Однак проблеми будь-якої системи народжені не тільки і не стільки причинами зовнішніми. Тому проблеми навчання і виховання сучасних дітей у значній мірі залежать від конкретного вчителя в конкретній школі та від умов у конкретній сім’ї. Учитель до недосконалих підручників, перевантажених програм, застарілої бази навчально-виховного процесу, класно-урочної системи тощо має опосередковане відношення. Він залежить тільки від того, наскільки добре робить свою справу.

Мета концептуальних засад реформування середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року полягає у забезпеченні проведення докорінної та системної реформи загальної середньої освіти, одним із напрямів якого є запровадження принципу дитиноцентризму — орієнтації на потреби учня в освітньому процесі.

Оскільки головним напрямом реформування освіти проголошено орієнтацію на потреби учня та запровадження особистісно-орієнтованої моделі навчально-виховного процесу, призначення якої — розширення можливостей усвідомленого вибору кожною дитиною життєвого шляху, її саморозвиток, а в майбутньому — самореалізація, то пріоритетними в оцінці ефективності виховання й навчання мають стати гуманітарні критерії, насамперед, критерії благополуччя й розвитку дитини як особистості. З огляду на це головною метою української освіти у нинішній соціокультурній ситуації є розвиток дитини як ціннісна основа і принцип її існування, оскільки розвиток дитини приводить до економічного зростання держави та забезпечує підвищення рівня життя громадян. А це означає, насамперед, персоналізацію освітнього процесу на основі принципу «дитиноцентризму», свободу вибору власної освітньої траєкторії кожним із учнів, врахування цінностей та інтересів дитини з метою формування в неї основ життєвої компетентності.

Дитиноцентризм у сучасній освіті розглядається як один з чинників розвитку та якісного прориву в національній системі освіти. Його впровадження зумовлене, насамперед, тим, що сучасні умови розвитку суспільства на початку третього тисячоліття з його новою філософією спілкування, новими перспективами і ризиками, вимагають від школи новітніх підходів до проблеми формування активної, діяльної, успішної особистості, в якій поєднується високий інтелектуальний рівень, розвинуті фізичні та моральні якості, активна громадянська позиція, здатність до результативної фахової діяльності.

Аналізуючи стан розвитку загальної середньої освіти незалежної України, вітчизняні дослідники констатують, що наразі розходження між старою моделлю всебічного і гармонійного розвитку учня і пострадянською особистісно-орієнтованою моделлю навчально-виховного процесу якщо й існують, то не настільки істотні, щоб можна було говорити про втілення нової якості останньої. Обидві моделі зумовлені соціальним запитом свого часу та складаються здебільшого з одних і тих самих структурних компонентів. Адже навчання в сучасній загальноосвітній середній школі здійснювалося (і в значній мірі здійснюється) педагогами, вихованими в умовах десятиліть панування тоталітаризму, що породжувало певну ментальність, звички і стереотипи мислення та поведінки. Чимало науковців вважають, що процес впровадження нової особистісно-зорієнтованої (дитиноцентричної) моделі досить тривалий.

Однак в суспільстві все більше утверджується розуміння того, що освіті потрібно відмовитись від однобічної орієнтації лише на соціальне замовлення та сконцентруватися на особистісних потребах людини, її ціннісних вимірах щодо пізнання природи, світу і самого себе, наданні можливості кожному досягти бажаного власними зусиллями. У підсумку це означатиме перемогу гуманістично орієнтованого підходу до формування нової людини. Тому так важливо переорієнтувати педагогів до формування у вихованців основних цінностей сучасного суспільства. Йдеться, насамперед, про свободу як найвищу соціальну цінність, без якої демократія неможлива, та здоров’я, гідність і чесноти кожного громадянина, зокрема справедливість, свободолюбність, гідність. З огляду на це проблема формування особистості набуває не тільки теоретичного, а й практичного, державного значення. Адже гуманістично орієнтований підхід до формування нової людини складає основу гуманістично орієнтованої політики і сучасної практики цивілізованого, демократичного державотворення. У філософському розумінні це і є людиноцентризм. Його важливість для державотворення зумовлена тим, що саме нова людина стає метою суспільного поступу, відповідно до якої вибудовується його стратегія. Як справедливо зазначає В. Кремень, в основі людиноцентризму знаходиться духовність — це той життєво необхідний інгредієнт для гідності і самодостатності людини, без якого неможливо створити сучасну розвинену українську державу. Оскільки носієм духовності є людина, то змістом національної ідеї є філософія людиноцентризму.

З огляду на це людина стає серцевиною, носієм демократичних цінностей і творцем поступу, реформ, темп і глибина яких залежить від змін самої людини та загалом суспільства. В цій ситуації слід розраховувати не на зміни самої людини, а швидше на прихід в активне суспільне життя нового молодого покоління небайдужих, компетентних, відповідальних і, головне, вільних людей. Їх формування наразі істотно залежить від освіти. В цьому й полягає соціальне замовлення та відповідальна місія освіти, всіх педагогічних та науково-педагогічних працівників — перейнятися необхідністю внести рішучі зміни у навчально-виховний процес на основі нової мети і завдань з формування молодого покоління.

Внесення необхідних змін в освітній процес у значній мірі зможе забезпечити вчитель. Учитель, який розуміє, що природне в дитині є самодіяльним і спонукаючим до дій чинником, тому саме він покликаний забезпечити узгоджену дію природних законів і законів педагогічних. А, оскільки сучасна дитина поставлена в такі умови, коли для успіху і отримання задоволення вона змушена бути більш інформованою, розвиненою, тобто компетентною в усіх відношеннях, то це може стати тим стимулом, що спонукає до самовдосконалення і саморозвитку. Сформована таким чином особистість у дорослому віці матиме більше можливостей для успішної самореалізації.

Як зазначає М. Набок, наразі дитиноцентризм є своєрідним орієнтиром та критерієм успішності реформування загальної середньої освіти сучасної України. Тому успішний розвиток освіти на засадах дитиноцентризму, як головної ланки національної системи освіти, буде чи не найголовнішим свідченням того, що наша освіта вже пережила кризу свого становлення і виходить на шлях динамічного реформування.

Однак для реалізації такого підходу педагог має володіти необхідними знаннями не лише з педагогіки, а і психології для того, щоб відстежувати зміни в розвитку кожного школяра.

Дитиноцентричний підхід ще передбачає реалізацію низки гуманістичних особистісно зорієнтованих принципів (Л. Обухова, Р. Овчарова, В. Кудрявцев, Д. Фельдштейн). З-поміж них: принцип рівності — світ дитинства і світ дорослих є повністю рівноправними частинами людського світу, їхні «переваги» і «недоліки» гармонійно доповнюють один одного; принцип біологізму — світ дитинства і світ дорослих є рівноправними учасниками спілкування, обміну думками, мовленнєвої взаємодії з урахуванням пропозицій і думки кожного мовця, учасника спілкування, дає можливість кожному партнерові самовиразитись у спілкуванні, забезпечує суб’єкт-суб’єктний принцип взаємодії педагога і дітей, персоніфіковану відкриту манеру спілкування; принцип співіснування — світ дитинства і світ дорослих повинні підтримувати взаємний суверенітет: діти не повинні страждати від дій дорослих, якими б не були мотиви цих дій; принцип свободи — світ дорослих повинен вилучити всі види контролю над світом дитинства (окрім збереження життя та здоров’я), надати світу дитинства можливість обирати свій шлях; принцип співрозвитку — розвиток світу дитинства є паралельним процесом розвитку світу дорослих, мета розвитку людини — гармонізація зовнішнього та внутрішнього «Я»; принцип єдності — світ дитинства і дорослих не створюють двох розподілених світів, що мають межі переходу, вони складають єдиний світ людей; принцип прийняття — кожну людину (дитину) інші повинні приймати такою, якою вона є, безвідносно до норм, оцінок дорослості та дитячості.

У концепції Нової української школи окремо акцентовано увагу на упровадженні особистісно-орієнтованої моделі освіти, заснованої на ідеології дитиноцентризму. Актуальними для нової української школи є такі ідеї дитиноцентризму:

✵ відсутність адміністративного контролю, який обмежує свободу педагогічної творчості;

✵ активність учнів у навчальному процесі, орієнтація на інтереси та досвід учнів, створення навчального середовища, яке б перетворило навчання на яскравий елемент життя дитини;

✵ практична спрямованість навчальної діяльності, взаємозв’язок особистого розвитку дитини з її практичним досвідом;

✵ відмова від орієнтації навчально-виховного процесу на середнього школяра і обов’язкове врахування інтересів кожної дитини;

✵ виховання вільної незалежної особистості;

✵ забезпечення свободи і права дитини в усіх проявах її діяльності, урахування її вікових та індивідуальних особливостей, забезпечення морально-психологічного комфорту дитини;

✵ впровадження шкільного самоврядування, яке під свободою і самостійністю дитини передбачає виховання гуманістичних та демократичних ідей і світогляду, необхідних сучасному суспільству.