Нова українська школа: методика навчання інтегрованого курсу «Українська мова» у 1-2 класах закладів загальної середньої освіти на засадах компетентнісного підходу - Вашуленко М. С. 2019

Формування мовленнєвих умінь
Частина 2. Методичні рекомендації щодо організації вивчення основних розділів програми з української мови

За висловлюванням Василя Сухомлинського, «головне завдання початкових класів — це навчити дитину вчитися. Навчити її користуватися тим інструментом, без якого їй з кожним роком усе важче й важче оволодівати знаннями, без якого вона стає невстигаючою, нездібною» [48, с. 21].

Що ж це за інструмент? На думку видатного педагога, він складається з п’яти умінь: «спостерігати явища навколишнього світу, думати, висловлювати думку про те, що я бачу, роблю, думаю, спостерігаю, читати, писати» [там само].

Таким чином, уміння говорити, висловлюватися Василь Сухомлинський відносить до найважливіших умінь, які відбивають специфічні риси розумової діяльності дитини.

Сучасна методика розвитку мовлення передбачає формування у молодших школярів/школярок практичного уявлення про основні якості усного мовлення — силу голосу, темп мовлення, правила поведінки під час мовлення і спілкування.

Кожному, хто має справу з шести- і семирічними дітьми, зрозуміло, що сила голосу і швидкість мовлення — це ті ознаки усного мовлення, над якими треба спеціально працювати, постійно виробляти їх в учнів/учениць з орієнтацією на різні мовленнєві ситуації, у яких відбувається дитяче мовлення та спілкування.

Треба дати дітям уявлення про те, що їхній голос, усне мовлення є основним засобом для вираження думки, для спілкування і взаєморозуміння з однолітками та старшими людьми. І тому цим комунікативним засобом, основним інструментом, який властивий тільки людині, треба вчитися користуватися розумно. Адже спостереження показують, що діти ще не вміють досконало володіти своїм мовленнєвим апаратом — нерідко кричать, галасують, прагнуть перекричати одне одного в суперечці. В інших випадках вони навпаки говорять тихо, невиразно, майже пошепки, що також значно ускладнює їхнє спілкування, взаєморозуміння.

Особливо такі ускладнення відчуваються в класі у процесі навчальної діяльності, де мовлення дитини відбувається не в індивідуальному, а в колективному спілкуванні. Тому й неправомірно виносити роботу над цими істотними якостями дитячого мовлення за межі їхньої навчальної діяльності, залучаючи її виключно до виховної сфери, як це найчастіше й відбувається в навчально-виховній роботі з молодшими школярами/школярками.

Звичайно, у процесі навчання і виховання вчитель/учителька початкових класів завжди принагідно звертає увагу на особливості мовлення окремих дітей, просить їх говорити голосніше або, навпаки, тихіше, швидше або повільніше, але робиться це здебільшого стихійно і головне, не спираючись на жодні відомості з мовленнєвої теорії. Досі вчитель/учителька не мав розроблених спеціальних навчальних вправ, які давали б учням/ученицям практичне уявлення про різні сторони їхньої мовленнєвої діяльності, знайомили б з основними ознаками усного і писемного мовлення, вчили б уміло користуватися своїм голосом, мовленнєвим апаратом, а також сприяли б засвоєнню правил культури мовлення і культури спілкування.

Учитель/учителька має пам’ятати, що, на думку психологів, мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має власну проміжну мету, підпорядковану загальній меті спілкування. Мовленнєва дія має чотирифазну динамічну структуру. Кожна фаза відповідає певному етапу породження зв’язного висловлювання, а саме:

1) орієнтуванню в умовах мовленнєвої ситуації (виявлення умов спілкування, визначення типу висловлювання, його загальної мети, адресата, стилю);

2) плануванню висловлювання (про що саме треба сказати), яке передбачає добір таких мовних одиниць, які відповідали б темі і меті висловлювання, а також розташуванню їх у відповідній послідовності;

3) реалізації програми висловлювання — породження зв’язного тексту;

4) контролю, який передбачає співвіднесення результатів мовленнєвого впливу на слухача (читача) із завданням висловлювання; виявлення і виправлення помилок у структурі, змісті та мовленнєвому оформленні висловлювання.

Мовленнєва діяльність, як і будь-яка інша, потребує, на думку психологів і психологинь (Микола Жинкін, Олексій Леонтьев, Аеліта Маркова, Іван Синиця та інші), відповідних умов, у яких вона зможе нормально відбуватися. З цього приводу Олексій Леонтьев зазначає, що для того, щоб повноцінно спілкуватися, людина мусить:

— навчитися швидко й правильно орієнтуватися в умовах спілкування;

— уміти правильно спланувати своє мовлення;

— відшукати відповідні засоби для передавання задуманого змісту;

— уміти забезпечити зворотний зв’язок.

Якщо будь-яку з ланок акту спілкування буде порушено, то мовцю не вдасться домогтися очікуваних результатів спілкування — воно виявиться неефективним [35, с. 33].

Неважко помітити, що всі перелічені вміння прямо співвідносяться з наведеними вище фазами породження мовлення.

Однією із причин незадовільного володіння учнями/ученицями усним мовленням є недостатня розробленість методичних шляхів формування в молодших школярів/школярок умінь використовувати у своїх висловлюваннях такі виразні засоби, як тон, сила голосу, швидкість мовлення, які мають бути безпосередньо зорієнтовані на слухачів і враховувати загальну ситуацію мовлення, спілкування. При цьому треба взяти до уваги, що для розвитку виразності мовлення дітей, для забезпечення їхньої вільної участі в діалогах і полілогах недостатніми є вправи, які ґрунтуються тільки на читанні навчальних текстів, в основі чого переважно лежить наслідування.

Паралельно з роботою над текстами, поданими в письмовій формі, треба пропонувати для аналізу також зразки усних висловлювань, оскільки сприйняття усного мовлення (слухання) і саме говоріння є двома важливими сторонами процесу мовленнєвої діяльності. До того ж треба мати на увазі, що і для інтонаційно-смислового аналізу, і для наслідування краще пропонувати учням/ученицям зразки безпосередніх висловлювань, а не читання, тобто відтворення письмових текстів. Найпродуктивніше використовувати для цього записи зразків усної народної творчості, які виразно передають особливості усного мовлення порівняно з будь-якими іншими художніми текстами.

Враховуючи те, що під час читання тексту інтонація підпорядкована не творінню думки, а її відтворенню, важливо також, щоб зі зразками усної народної творчості, зокрема з казками, учитель/учителька або вихователь/вихователька знайомили дітей у формі безпосередньої розповіді, а не читання.

У роботі над усними висловлюваннями школярів/школярок треба також частіше вдаватися до усного відтворення ними добре знайомих казок, розповідей, бажано з наявними діалогічними частинами, до розповідей за змістом ілюстрацій (для цього краще використовувати серії сюжетних малюнків), розказування самостійно складених казок і оповідань з наступним колективним аналізом усних висловлювань дітей. Важливе значення при цьому мають аудіозаписи дитячих висловлювань. Це дає можливість дітям почути не тільки позитивні сторони власного мовлення, а також його недоліки.

Учням/ученицям пропонуються для колективного опрацювання не тільки зразкові тексти та сюжетні ілюстрації, а й окремі антиприклади, що спонукають їх позбавлятися в мовленні і спілкуванні поганих звичок (уживання просторічних, зайвих слів, так званих слів-паразитів, обірваних фраз, що компенсуються зайвими жестами та недоречними вигуками). Учитель/учителька має переконувати учнів/учениць, що вони живуть не ізольовано, а в суспільстві (соціумі), де треба обов’язково зважати на інтереси інших людей, насамперед старших. Особливо це стосується місць колективного, громадського користування: у транспорті, на вулиці, у місцях відпочинку, у закладах культури.

Одержавши відомості щодо нормативної мовленнєвої діяльності на уроках української мови, учні/учениці постійно закріплюватимуть їх на інших уроках, оскільки ці відомості мають міжпредметний характер, належать до так званих загальнонавчальних, а точніше — загальномовленнєвих умінь. Залучення цих знань і вмінь до змісту навчальних програм підкреслює, з одного боку, їхню педагогічну значущість, а з іншого — забезпечує основу для формування їх передусім засобами того навчального предмета, який найбільшою мірою відбиває специфіку цих знань і вмінь.

Формуючи учнів/учениць поняття про силу голосу у процесі мовлення, учитель/учителька пропонує їм розглянути ситуативні малюнки (у читальному залі, на ігровому майданчику, у класі, на уроці тощо) і висловити свої міркування про те, де діти можуть розмовляти голосно, навіть кричати, де треба говорити звичайним голосом, а де слід переходити навіть на шепіт, щоб чути тільки одне одного. У такий спосіб учні/учениці засвоюють не тільки особливості мовлення в тій чи іншій ситуації, а й одержують поняття про культуру спілкування.

Практична робота з текстами, що відображають різноманітні життєві ситуації, також вимагатиме від дітей читання їх із різною силою голосу. Наприклад, тексти, у яких звучать: наказ Котика Півникові перед тим, як піти з дому на полювання; благання Півника, якого викрала Лисичка і несе в ліс, про порятунок; прохання бабусі, яка кличе дочку, щоб та допомогла вирвати ріпку, та інші, діти будуть читати по-різному, з різною силою голосу лише за умови, якщо вони добре проникнуться темою, метою висловлювання та ситуаціями, у яких воно в кожному випадку відбувається.

Орієнтиром для вчителя/учительки у практичному аналізі різних мовленнєвих ситуацій, з якими доцільно ознайомити молодших школярів/ школярок, може слугувати наведена таблиця «Де як прийнято говорити і поводитися» (її адаптований для учнівського сприйняття варіант можна виготовити також і для класу).

Де як прийнято говорити і поводитися

Цю орієнтовну таблицю учитель/учителька може поступово доповнювати, уточнювати (письмово або в усній формі) тими мовленнєвими ситуаціями, у яких найчастіше можуть опинятися його/її вихованці, звертати увагу дітей на ті чи інші правила перед походом у театр, на екскурсію, у музей, до читального залу тощо.

Молодші школярі/школярки засвоюють важливі правила поведінки практично під час спілкування (першими вітатися зі старшими людьми; вітаючись вставати; запитувати і відповідати, дивлячись співбесіднику у вічі; не жестикулювати під час розмови і не тримати руки в кишенях; не їсти під час розмови і не розмовляти під час уживання їжі та ін.)

Окремо треба звернути увагу на такі додаткові засоби усного мовлення, як міміка і жести. Міміка — це рухи м’язів обличчя людини. Вона може бути мимовільною і довільною. Мімікою можна підсилити ставлення людини (позитивне або негативне) до висловлюваної думки або навіть до самого співрозмовника. Тому особливо важливою є міміка для спілкування. Адже без неї не можна виразити своє ставлення до співрозмовника, бажання краще донести до нього свою думку, щоб переконати його, схилити на свій бік. Цьому, зокрема, сприяє усмішка на обличчі мовця.

Одержані на уроках української мови відомості про силу голосу в усному мовленні важливо підкріплювати й активізувати на уроках читання, особливо під час опрацювання художніх діалогічних текстів.

Наступною важливою ознакою усного мовлення, з якою необхідно ознайомити молодших школярів/ школярок, є швидкість (темп) мовлення.

Відомо, що швидкість мовлення різних людей значною мірою залежить від особливостей їхньої психічної діяльності, тобто від їхнього темпераменту. Водночас на темп мовлення можуть істотно впливати й інші фактори: ступінь обізнаності мовця з предметом мовлення, його зацікавленість у тому, про що мовиться. На темп мовлення істотний вплив матиме сама ситуація: спокійна, урівноважена чи, навпаки, загострена, що призводить до збудженої розмови, а отже, й дещо пришвидшеної. З огляду на це учитель/учителька, з одного боку, має враховувати особливості психіки кожної дитини, а з іншого — дбати, щоб на уроці і в позаурочний час у дитячому спілкуванні панувала доброзичлива спокійна атмосфера, яка не нервувала б, не збуджувала дитячої психіки, а спонукала кожну дитину до бажання висловитись, про щось запитати в учителя/учительки або в однокласників/однокласниць.

На уроках української мови, зокрема на тих, де опрацьовується матеріал, пов’язаний з особливостями усного мовлення, учитель/учителька на конкретних прикладах (безпосередніх висловлюваннях або аудіозаписах) дає учням/ученицям практичне уявлення про важливість темпу мовлення для сприйняття і розуміння висловлювань, для взаєморозуміння під час спілкування. Дослідження особливостей мовлення молодших школярів/школярок показують, що звичайний темп усного мовлення становить 120 слів на хвилину (Олександр Гвоздев, Таїсія Ладиженська). За нашими спостереженнями, темп мовлення шести- і семирічних дітей у безпосередньому висловлюванні, спілкуванні становить від 65 до 140 слів на хвилину.

Як правило, темп усного мовлення школяра/школярки певною мірою переноситься і на такий вид мовленнєвої діяльності, як читання. А це позитивно або негативно позначається на таких його якостях, як усвідомленість, виразність і правильність прочитаного. Цілком зрозуміло, що відхилення мовлення дітей від норми в той чи інший бік вимагає від учителя/учительки вжити відповідних заходів щодо його корекції.

Одним із найважливіших засобів нормалізації швидкості дитячого мовлення у процесі навчальної діяльності є зразок, поданий учителем або іншими учнями/ученицями. Молодші школярі/школярки легко імітують зразки, наслідують особливості мовлення вчителя/учительки, у тому числі й швидкість висловлювань.

Спеціальні завдання, які сприяють усвідомленню учнями/ученицями залежності темпу мовлення від різних мовленнєвих ситуацій, будуються на основі роботи з різними сюжетними малюнками та спеціальними текстами, частину яких подано в підручниках.

Сюжетами ілюстрацій для вибору, відповідного темпу мовлення можуть бути ситуації на спортивних змаганнях, рухливих дитячих іграх, зображення різноманітних екстремальних подій, свідками яких можуть бути діти: на риболовлі, у полі, в лісі, на ковзанці, на пасіці, на залізниці тощо.

Найкращі зразки текстів, які ілюструють різний темп мовлення, належать до усної народної творчості: скоромовки, потішки, лічилки, колискові пісні, хороводні, обрядові, казки, різноманітні заклички, примовки, жартівливі дражнилки та ін. Вважаємо, що їхній достатній набір має наповнити так званий методичний портфель учителя/учительки початкових класів ще у процесі набуття ним/нею цієї професії в педагогічному навчальному закладі і постійно поповнюватися, оновлюватися у практичній професійній діяльності.

Працюючи, наприклад, над скоромовками, вчитель/учителька вимагає від учнів/учениць дотримуватись двох обов’язкових умов: не тільки швидко, а й виразно промовляти кожне слово, окремі звуки. При цьому вимога до дітей, які схильні до швидкого говоріння, — чітко й виразно вимовляти всі звуки у словах скоромовки — помітно знижуватиме і темп їхнього мовлення, а від дітей з уповільненим мовленням, навпаки, необхідно домагатися його пришвидшення.

Позитивно впливають на вироблення в учнів/учениць відповідного темпу мовлення вправляння у колективному проказуванні скоромовок, лічилок тощо. Доречними на уроках мовлення будуть фрагменти сюжетно-рольових ігор, коли дитина опиняється в ролі учителя/учительки, що пояснює правило, або в ролі організатора рухливої гри, що ознайомлює дітей з її правилами. Слід зображати (інсценувати) ситуації в транспорті, у магазині, будувати діалоги з ровесниками і дорослими, зі знайомими і незнайомими, з рідними і чужими людьми, розмови «по телефону» та ін. Усі зазначені ситуації вимагають обов’язкової орієнтації на співбесідника, що виражається не тільки в доборі відповідних лексичних засобів, а й у загальній манері поведінки.

Важливим складником культури спілкування є нормативні форми звертання до тих, із ким доводиться спілкуватися. Спираючись на підручники, починаючи з букваря, та інші дидактичні матеріали, молодші школярі/школярки принагідно знайомляться з особливими формами звертання, характерними для української мови, засвоюють також інтонацію звертання. Учитель/учителька початкових класів мусить пам’ятати, що його/її завдання — навчити дітей насамперед правильно звертатися до нього/неї (Маріє Петрівно, Оксано Леонідівно, Петре Івановичу) та до своїх рідних (батьків, дідусів і бабусь, старших і молодших сестер та братів, інших родичів). Інколи таку роботу треба проводити у присутності родичів, скажімо, на батьківських зборах, родинних святах, зустрічах, ранках, у потрібних випадках коригуючи ці форми звертання. Від учителів/учительок початкових класів діти (батьки, інші члени сім’ї) мають почути про такі недоречні, а головне невластиві для української мови звертання, як «папа», «дєдушка», «бабушка», «дядя», «тьотя» та ін. Працюючи з шести-, семирічними дітьми, ще не пізно ці форми звертання спрямувати на український мовний ґрунт. Важливо розкрити для дітей той діапазон різноманітних звертань, які вони можуть уживати у спілкуванні зі своїми найближчими членами родини: мамо, матусю, матінко, мамочко, ненько, нене; тату, татку, татусю, татуню, батечку; бабусенько, бабусю, бабцю; діду, дідусю, дідусику та ін. Учитель/учителька, звертаючись до кожної дитини, має давати зразок вимовляння їхніх імен, наприклад: Іване, Іванку; Миколо, Миколко; Петре, Петрику; Оксано, Оксанко; Галино, Галинко та ін. А в роботі з батьками, у спілкуванні з колегами утверджувати форми звертання, прийняті в українському суспільстві, — добродію, добродійко, пане, пані (зауважимо, що в жіночому роді ця форма є однаковою і для однини, і для множини, тому вживання у множині форми «пан», з наголосом на другому складі, є недоречним), пані Тетяно, пане Олександре та ін.

Вважаємо, що в системі професійної підготовки майбутніх вчителів/учительок початкових класів у педагогічному навчальному закладі — на заняттях з курсу сучасної української мови, з методики навчання мови, у процесі підготовки і проведення педагогічної практики зазначеними вище мовленнєвими навичками спілкування повинні оволодіти студенти — майбутні вчителі/вчительки, яким доведеться формувати ці вміння у своїх майбутніх вихованців. Без органічного засвоєння педагогічними наставниками цих умінь, які мають перейти у звичку, правило спілкування, сподіватися на успіх у роботі з учнівством не доводиться. Важливо також підкреслити, що вчитель/учителька, що працює у школі з українською мовою навчання, мусить говорити, спілкуватися з учнями/ученицями свого та інших класів українською мовою не тільки на уроці, а й на перерві, у позакласній виховній роботі.

Невід’ємним і надзвичайно продуктивним засобом удосконалення мовлення, як учнівського, так і вчительського, є використання різноманітних навчальних словників — орфографічного, орфоепічного, тлумачного, перекладного, які мають стати настільною книгою у класі на уроці з будь-якого предмета.