Формування у молодших школярів умінь створювати власні висловлювання на уроках літературного читання - О. В. Вашуленко 2020

1.1. Сутнісна характеристика зв'язних усних монологічних висловлювань
Розділ 1. Теоретико-методичні основи формування умінь створювати власні висловлювання в учнів початкової школи на уроках літературного читання

Сучасна лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв’язного мовлення у трьох напрямах. Під зв’язним мовленням слід розуміти процес створення зв’язного висловлювання. Зв’язним мовленням називають також продукт цієї діяльності (текст чи дискурс), характерними ознаками якого є смислова та структурна єдність (взаємозв’язок окремих його частин).

Зв’язне мовлення — це і розділ методичної науки, що ставить своїм завданням учити дітей розуміти, відтворювати і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування (текст чи дискурс) дотримуючись норм літературної мови.

У створенні зв’язного мовленнєвого продукту науковці виокремлюють діяльнісний та особистісний компоненти. Діяльнісний компонент зумовлюється процесами утворення й сприймання повідомлення, регуляції та контролю власної мовленнєвої діяльності. Особистісний - тим, що в мовленні особа виявляє свою індивідуальність - характер, темперамент, рівень загальної культури.

Лінгвісти (М. Єрастов, В. Колишанський та ін.) визначили такі якості зв’язного мовлення: точне (знання предмета, постійний контроль мовця за відповідністю слів предметам і явищам дійсності), логічне (семантичні зв’язки між елементами не суперечать законам логіки), доречне (відповідність меті та умовам мовленнєвої комунікації), стисле, чисте, багате, красиве [3].

Учені (Б. Головін, М. Єрастов. І. Збарський) зазначають, що зв’язне мовлення характеризується наявністю чотирьох груп зв’язків, а саме: логічний зв'язок - співвіднесеність мовлення з об’єктивним світом і мисленням; функціонально-стильовий - співвіднесеність мовлення зі сферою спілкування; граматичний - співвіднесеність мовлення зі структурою мови; психологічний - співвіднесеність мовлення з партнерами спілкування. Отже, з погляду лінгвістики, зв’язним мовленням є таке, у якому проявляються всі види зв’язку, що визначають співвіднесеність висловлювання об’єктивному світові, об’єкту спілкування та законам мови.

Результатом, продуктом зв’язного мовлення є текст. Ураховуючи те, що молодші школярі оволодівають крім письмового ще й усним мовленням, спеціалісти з лінгводидактики останнім часом послуговуються терміном «дискурс», який характеризує продукт саме усного мовлення.

Звернемося до розкриття сутності феноменів «текст» і «дискурс».

Зауважимо, що в мовознавчій та лінгводидактичній літературі існує розмаїття визначень поняття «текст». Однак, використовуючи різні визначення тексту, усі дослідники одностайні в тому, що одиницю мовлення становить група лексично й граматично завершених речень, які тісно пов’язані за змістом. Отже, під текстом учені розуміють словесно виражений продукт мовленнєво-розумової діяльності людини, якому властива завершеність, структурна цілісність, цілеспрямованість та прагматична настанова (Л. Варзацька, М. Вашуленко, Н. Головань, В. Мельничайко, М. Пентилюк).

У сучасній лінгвістиці всі дослідники, характеризуючи текст, вказують на такі його лінгвістичні ознаки, як зв’язність, цілісність, членованість, тематичну єдність, комунікативну спрямованість і завершеність.

Цілісність пов’язана із смисловою єдністю. У смисловій цілісності усного монологічного висловлювання відображаються ті зв’язки й залежності, які мають місце в самій дійсності (подія, явище природи, світ людини). Монолог набуває цілісності тоді, коли забезпечується тематична та структурна єдність.

Тематична єдність найчастіше проявляється в регулярному повторенні слів, пов’язаних із предметом мовлення. При цьому може бути абсолютний повтор, використання лексичних і контекстуальних синонімів. Тематична єдність знаходить вираження в назві тексту, яка часто прямо вказує на предмет мовлення.

Структурна єдність тексту визначається його компонентами, відношеннями між ними, засобами зв’язку й закономірностями слідування. Лінгвісти виділяють у монологічному висловлюванні три частини: початкову (зачин), середню (розробка теми, основна частина) та кінцівку.

Зачин коротко називає предмет висловлювання, зазвичай виражає нову думку, тому він ніби синтаксично відкритий: запрошує продовжити слухання й подивитися, як розкриється думка, яка була подана на початку. Наступні речення конкретизують, пояснюють думку, що названа в зачині в сконцентрованому вигляді, «розгортають» її. Кінцівка виражає висновок, підбиває підсумок того, що було сказано раніше.

Тематична й структурна єдність монологічного мовлення знаходять своє вираження у зв’язності. Зв’язність - це особливості з’єднання всередині тексту його елементів.

Членованість усного твору — це його здатність виділяти у своїй структурі як мінімум два речення. Одне речення, навіть дуже розгорнуте, складне, яке безумовно є твором мовлення, проте не є текстом: його не можна розчленувати на самостійні речення, не можна використовувати для спостереження за закономірностями зв’язку речень у висловлюванні.

Крім розглянутих ознак, усне монологічне висловлювання характеризується комунікативною цілеспрямованістю, яка визначається як мета, ідея, головна думка. Це відповідь на поставлене темою запитання. У висловлюванні ідея найчастіше сформована в самому його початку (щоб налаштувати слухача), у кінні (щоб підбити підсумок) або в заголовку. Формування основної думки може бути і в іншому місці тексту або зовсім відсутнє, але в будь-якому випадку весь матеріал висловлювання підпорядкований його головній думці.

Завершеність висловлювання характеризується вичерпним вираженням задуму мовця. Вираженню завершеності сприяє кінцівка висловлювання, яка має тенденцію співвідноситися із заголовком, завершувати розкриття теми.

Заголовок, його наявність або потенційна можливість — одна із суттєвих ознак усного твору. Заголовок розкриває або тему висловлювання, або його мету, головну думку. Назва — це не розкритий зміст висловлювання. Заголовок має здатність обмежувати висловлювання й наділяти його завершеністю.

Лінгвісти так само, як і психолінгвісти співвідносно з поняттям «текст» уживають термін «дискурс», який характеризує продукт саме усного мовлення. Науковці визначають дискурс як зв’язний текст у поєднанні з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін.) чинниками, тобто текст, узятий у процесуальному контексті (О. Мельничук).

Ф. Бацевич зазначає, що поняття «дискурс» часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, різновид мовлення (усний, писемний, науковий, діловий тощо), як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний). Отже, дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції. Текст, за визначенням Ф. Бацевича, є результатом спілкування (інтеракції та трансакції), його структурною мовною складовою і одночасно кінцевою реалізацією; структура, в яку втілюється «живий» дискурс [4, с. 147]. У такому розумінні текст є «вичерпаний», «зупинений» дискурс. На думку вченого, текст - одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс - комунікавного, їх можна розглядати як відповідники «речення» і «висловлювання» [4, с. 148].

Отже, і текст, і дискурс є однією із форм зв’язного мовлення молодших школярів. З огляду на це лінгводидактами (А. Богуш, Л. Варзацька, М. Вашуленко, Н. Гавриш, Н. Головань, А. Зимульдинова, М. Львов, В. Мельничайко, Л. Мацько, М. Пенгилюк та ін.) зв’язне мовлення розглядається як організоване за законами логіки, граматики і композиції єдине ціле, що має тему, виконує певну функцію (найчастіше - комунікативну), має відносну самостійність і завершеність, розчленовується на більш чи менш значущі структурні компоненти.

Таким чином під зв’язним мовленням у нашій роботі розуміємо смислове розгорнуте висловлювання з наявністю поширених граматичних конструкцій, об’єднаних ланцюжком речень, що логічно узгоджуються, яке забезпечує обмін думками, взаєморозуміння і спілкування мовців між собою.

Зв’язне мовлення виконує низку важливих функцій, головною з яких є комунікативна, що реалізується у двох основних формах - діалозі та монолозі. Кожна з цих форм має свої специфічні особливості, які зумовлюють зміст і характер методики їх формування. Лінгвістика протиставляє діалогічне та монологічне мовлення, виходячи з їх різної комунікативної спрямованості, лінгвістичної та психологічної природи.

Щодо проблеми формування умінь створювати власні висловлювання в учнів 2-4 класів на уроках літературного читання, звернемося до розкриття тих провідних понять, які потребують окреслення чи уточнення. А саме, формуючи уміння зв'язно висловлюватися, учитель повинен знати лінгвістичні особливості монологу як форми мовлення.

Монолог — це форма мови, утворена в результаті активної мовленнєвої діяльності, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття і практично не пов’язана з відповідною промовою співрозмовника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. У деяких випадках монолог визначають як інтраперсональньїй мовленнєвий акт. Монолог не пристосований до безпосереднього спілкування, він припускає, що хтось тільки слухає, але не відповідає [5, с. 71].

Монолог — це висловлювання однієї особи, орієнтоване на сприймання її іншими людьми, з метою повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії.

Монологічне мовлення у психологічному та лінгвістичному відношенні — складніша форма усного мовлення, оскільки це мовлення однієї особи до слухачів, воно більш розгорнуте, вимагає зосередженості пам’яті й уваги до змісту і форми мовлення. Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. Монолог не передбачає миттєвого, безпосереднього відгуку слухачів. Орієнтація на слухача вимагає зрозумілості та змістовності мовлення, адже інформація, яку бажає висловити мовець, невідома іншим (А. Богуш, М. Вашуленко, О. Леонтьєв, О. Лурія, Л. Щерба та ін.). Монолог не підтримується ситуацією або запитаннями, як діалог, він здебільшого адресований не одній людині, а багатьом. До монологу людину спонукають насамперед внутрішні мотиви (стан, настрій, бажання, наміри), вона сама обирає, про що і за допомогою яких засобів говоритиме [6; 7].

До лінгвістичних характеристик монологу належать: застосування переважно літературної лексики; розгорнутість висловлювання; наявність ускладнених синтаксичних конструкцій; прагнення до чіткого граматичного оформлення зв’язності на основі розгортання системи елементів зв’язку; певна завершеність. Мовець здебільшого використовує позамовні та інтонаційні засоби виразності, проте, на відміну від діалогу, вони відіграють другорядну роль, оскільки монолог менш емоційний.

Монолог не підтримується ситуацією або запитаннями, як діалог, він адресований не одній людині, а багатьом. До монологу людину спонукають насамперед внутрішні мотиви (стан, настрій, бажання, наміри), вона сама обирає, про що і за допомогою яких засобів говоритиме.

Монолог як основний засіб логічно та послідовно організованого повідомлення є усвідомленішим та довільнішим за діалог. Монологічне мовлення потребує тривалішої внутрішньої підготовки, попереднього обдумування, зосередження на головному, передбачає вміння вибірково користуватися доречними для конкретного випадку мовними засобами. Монологічне мовлення вбирає в себе всі досягнення дитини в оволодінні рідною мовою, його звуковою формою, лексичним складом, граматичною будовою.

Отже, монологічне мовлення - це мовлення безпосередньо спрямоване до співрозмовника чи аудиторії; передбачає висловлювання однієї особи; має односпрямованість (не розраховане на безпосередню відповідну реакцію), зв’язне (зв’язність думки, що виражається в композиційно-смисловій єдності тексту та зв’язність мовлення - володіння мовними засобами міжфразового зв’язку) [8]; виконує такі комунікативні функції:

1. інформативну - повідомлення інформації про предмети чи події навколишнього середовища, опис явищ, дій, стану;

2. впливову - спонукання до дії чи попередження небажаної дії, переконання щодо справедливості чи несправедливості тих чи тих поглядів, думок, дій, переконань;

3. експресивну (емоційно-виразну) — використання мовленнєвого спілкування для опису стану, у якому перебуває той, хто говорить, для зняття емоційної напруженості;

4. розважальну - виступ людини на сцені чи серед друзів для розваги слухачів (наприклад, художнє читання, розповідь у неофіційній бесіді);

5. ритуально-культову — висловлювання під час будь-якого ритуального обряду (наприклад, виступ на дні народження).

Кожна з цих функцій має свої особливі мовні засоби вираження думки, відповідні психологічні стимули та мету висловлювання (наприклад, нейтральне в стилістичному плані повідомлення, прагнення переконати слухача або якось інакше вплинути на нього) [9, с. 72—75].

Монологічне мовлення — складний, довільний, організований вид мовлення, який потребує спеціального навчання (О. Леонтьєв, Л. Щерба).

Психологічна природа зв’язного мовлення, його механізми та процес становлення аналізувалися багатьма вченими (С. Рубінштейн, Д. Ельконін, М. Жинкін, О. Леонтьєв), які в розкритті основ породження мовленнєвого висловлювання на перший план висувають мотивацію, розглядаючи її як імпульс для всього мовотворення. Предмет та мета висловлювання визначають його логічну послідовність та синтаксичне оформлення. Значне місце у монолозі посідає добір слів, потрібних для побудови зв’язного висловлювання. Добір слів регулюється певною системою правил, тобто він має підпорядковуватися загальним закономірностям побудови тексту.

Оскільки монолог адресований не одній людині, а багатьом, мовець повинен будувати його так, щоб висловлювання було зрозумілим будь-якому слухачеві. Тому якісному монологічному мовленню мають бути властиві такі основні комунікативні ознаки: змістовність, логічність, точність, лексичне багатство, виразність, чистота, правильність (Н. Бабич, Л. Варзацька, М. Вашуленко, В. Мельничайко, Л. Мацько, М. Пенгилюк, К. Пономарьова), доступність, доречність, дієвість, образність, доцільність, ясність, емоційність (А. Боугш, Н. Гавриш, Б. Головін, І. Попова, О. Ушакова та ін.).

Змістовність монологу виражається в тому, що, незалежно від типу й обсягу висловлювання, воно має розкривати певну тему, нести важливу інформацію, цінну ідею тощо. Це досягається знанням фактів про які йдеться у висловлюванні, обміркованістю думки, щирістю переживань того, хто говорить. Щоб забезпечити змістовність монологічних висловлювань учнів, необхідно пропонувати школярам говорити тільки про те, що їм добре відомо.

Зміст для розповідей, усних творів дають книжки, картини екскурсії, спостереження, власні роздуми й переживання, тобто життя, яке оточує учнів.

Якщо мовна структура полегшує сприйняття висловленої інформації, мовлення вважається доступним, а якщо воно відповідає умовам спілкування, - доречним (доцільним).

Логічність мовлення — це послідовність, обґрунтованість викладу думок, відсутність пропусків і повторів, наявність висновків, які випливають зі змісту. Серед завдань, що забезпечують послідовність учнівських монологів, є вправи на побудову логічних ланцюжків між подіями чи закономірностями, які є предметом висловлювання, а також складання плану усного твору.

Точним називають таке мовлення, коли значення вжитих слів, словосполучень абсолютно збігаються зі змістом та обсягом висловлюваних понять. Точність мовлення визначається вичерпаністю і недвозначністю закладеного змісту. Отже, точність забезпечується не тільки вмінням учнів передавати факти, спостереження чи почуття, а й здатністю вибирати з цією метою такі мовні засоби — слова і словосполучення, які найточніше передають істотні риси того, про що або про кого йдеться у висловлюванні.

Отже, точність вимагає багатства мовних засобів, їх розмаїття, а також уміння вибирати в кожному конкретному випадку слова, які найбільше відповідають змісту повідомлення чи усного твору.

Саме цією ознакою мовлення пояснюється важливість і необхідність словникової роботи під час підготовки молодших школярів до усного монологічного висловлювання.

Якщо структура мовлення, впливаючи на свідомість (або виражаючи її), формує конкретно-чуттєве уявлення про дійсність, воно називається образним. Слід практикувати роботу учнів на знаходження влучних образних слів (порівнянь, епітетів, метафор) у запропонованих учителем усних висловлюваннях. Знайдені та прокоментовані відповідним чином слова варто запам’ятовувати та спрямовувати школярів на активне використання їх у власних усних творах.

Важливе значення для сприймання мовлення має його виразність. Під виразністю слід розуміти не тільки дотримання розділових знаків та інтонації, а й уміння мовця яскраво, переконливо і стисло висловлювати думку, здатність впливати на людей відбором фактів, побудовою фраз, добором слів, настроєм розповіді [10, с. 314].

Виразність мовлення характеризується умінням учнів говорити вільно, невимушено, точно, володіти багатством словника та інтонацією. Якою б важливою не була думка, зосереджена у висловлюванні, вона може бути добре сприйнята слухачем,

Інтонація відіграє важливу роль у процесі мовлення. Вона набуває, насамперед, виняткового значення в передачі змісту висловлювання, його найтонших відтінків, є своєрідним засобом трансформації смислових взаємозв’язків мовних елементів у межах розповіді, розкриває суб’єктивне ставлення мовця до предмета висловлюваної думки, співрозмовника, фактів навколишньої дійсності.

Важливим критерієм культури мовлення є його чистота, яка передбачає уникнення в мовленні так званих слів-паразитів, діалектизмів,- жаргонізмів тощо.

Особливе значення має критерій правильності мовленні, тобто відповідність його літературній нормі. Характеризуючи усне висловлювання, виділяють правильність фонетичну (сформованість української звуковимови), орфоепічну (відповідність загальноприйнятим орфоепічним нормам) і граматичну (побудова речень, утворення морфологічних форм).

Емоційність мовлення тісно пов’язана з його виразністю. Емоційним висловлювання називають тоді, коли воно побудоване так, що самим добором і розташуванням мовних засобів людина виливає не тільки на розум, а й на емоційну сферу свідомості, підтримує увагу та інтерес слухача.

Кожне слово, крім лексичного значення, має емоційний ореол. Висловлена думка освітлюється почуттями її автора (з одного боку) і спрямовується часто до серця, почуттів, а через них до розуму того, кому адресується (з іншого боку).

Якщо мовлення захоплює різні сфери свідомості слухача, підпорядковує її тому, хто говорить, спонукає до зміни поведінки, думок, поглядів, настроїв - воно дієве.

Схарактеризовані ознаки усного висловлювання покладені в основу очікуваних результатів навчання з розвитку монологічного мовлення учнів початкових класів і тому є, одночасно, критеріями оцінювання монологу молодших школярів.

Щодо визначення способів формування монологічного мовлення, то спеціалісти з лінгводидактики акцентують увагу на творчому характері засвоєння дітьми рідної мови. Побудова монологічного висловлювання вимагає від мовця вияву творчості, уміння продумати зміст, правильності його словесного оформлення. У зв’язному мовленні наочно виявляється усвідомлення дитиною мовленнєвої дії. Як зауважують науковці, мовленнєве висловлювання потребує внутрішнього програмування та зовнішньомовленнєвої діяльності, під час якої мовець спирається на певну внутрішню схему, синтаксичну модель, що дає йому змогу будувати висловлювання потрібної якості [11, с. 394]. Це пояснює важливість виокремлення завдання, спрямованого на формування таких якостей самостійного зв’язного висловлювання, як цільність, змістовність, логічна послідовність, образність, креативність. Потрібно цілеспрямовано розвивати означені якості зв’язного висловлювання.

Таким чином, лінгвістичні положення, що розкривають особливості усного монологічного висловлювання, є важливою теоретичною основою в методиці розвитку в учнів навичок мовленнєвої діяльності, зокрема монологічного мовлення. Учитель початкових класів має докласти всіх зусиль, щоб виробити в учнів уміння дотримуватися текстологічних вимог у побудові власних висловлювань: забезпечувати тематичну єдність і зв’язність викладу думки; розкривати обрану чи запропоновану вчителем тему; виражати в тексті його головну думку (мету), добирати відповідний заголовок, який відображав би тему або мету висловлювання; правильно використовувати засоби міжфразового зв’язку; забезпечувати в тексті наявність усіх його структурних компонентів, а також дотримуватися найхарактерніших особливостей, властивих текстам різних типів мовлення.