Нова українська школа: організація взаємодії з батьками учнів початкової школи - Т. М. Бабко, О. В. Банах, А. В. Вознюк, Г. А. Коломоєць, Л. Г. Кудрик, О. М. Мельник 2020

1.2. Особливості успішної організації партнерства закладу освіти та сім'ї
Розділ 1. Педагогіка партнерства: від взаємодії до конструктивної співпраці

Соціально-педагогічне партнерство розглядається як окрема форма соціальної взаємодії закладу освіти з фізичними або юри­дичними особами та розгортається на засадах визначальної ролі за­кладу освіти в реалізації його особистісно-розвивальних функцій. Таке партнерство охоплює сім’ю, педагогів, адміністрацію зак­ладу освіти.

Метою соціально-педагогічного партнерства є інтеграція батьків в освітній процес шляхом створення необхідних і до­статніх умов для залучення сім’ї до супроводу учня в освітньому процесі.

Головними завданнями спільної діяльності закладу освіти та сім’ї з питань розв’язання проблем навчання, виховання і роз­витку учнів є такі:

— інтеграція зусиль сім’ї та педагогічного колективу в діяльність із розвитку особистості учня;

— забезпечення участі батьків в організації освітнього процесу і шкільному самоврядуванні;

— мотивація батьків до вивчення науково-методичної та психолого-педагогічної літератури з проблем розвитку та вихован­ня дітей;

— підвищення психолого-педагогічної культури батьків, попов­нення арсеналу їхніх знань, умінь і навичок виховної взаємодії з дітьми;

— підвищення відповідальності батьків за виховання дітей, поси­лення ролі батька в родині;

— створення системи просвітницької роботи, спрямованої на під­вищення правової культури батьків;

— презентація успішного досвіду сімейного виховання;

— підвищення рівня поінформованості батьків та їхньої ком­петентності з проблем формування здорового способу життя, профілактики асоціальної поведінки та поширення шкідливих звичок, репродуктивного здоров’я дітей та молоді, організації змістовного сімейного дозвілля;

— залучення батьків до виховної роботи з дітьми та молоддю за місцем проживання;

— надання психолого-педагогічної підтримки та допомоги проб­лемним сім’ям.

О. Докукіна дає широку характеристику структури взаємодії сім’ї та закладу освіти, до якої вона включає:

— педагогічну діагностику родини;

— визначення цілей і завдань спільної роботи;

— підвищення готовності батьків до взаємодії зі школою;

— організацію різних форм спільної роботи;

— стимулювання участі педагогів і батьків у погодженні та взаємообумовлених діях родини і школи;

— корекція спільної діяльності.

Основні вимоги та правила організації партнерства закладу освіти та сім’ї:

✵ соціально-педагогічне партнерство педагогів і батьків, які об’єднали свої зусилля для досягнення спільної мети — форму­вання морально-духовної, життєво компетентної особистості;

✵ єдність дій педагогів і батьків як основних суб’єктів навчально-виховного процесу;

✵ зміцнення і розвиток контактів між педагогами та батьками щодо вивчення психології дитини та її поведінки;

✵ постійний діалог як форма відносин між педагогами та батька­ми, основою якої є свідоме прийняття шкільних вимог і правил батьками, а також поважне ставлення педагогів до думок і пропозицій батьків;

✵ гуманізація міжособистісних відносин, запобігання конф­ліктним ситуаціям та оптимізація взаємин між основни­ми суб’єктами навчально-виховного процесу — педагогами і батьками — в основу яких покладено толерантність, розуміння, співучасть, відкритість, добровільність, здатність до взаємодії;

✵ постійне, різнобічне і глибоке вивчення сім’ї. Організуючи інди­відуальні зустрічі з батьками у стінах закладу освіти, учитель зможе вивчити типологію сім’ї, сімейні традиції, коло професійних інтересів батьків тощо. Саме всебічне вивчення сім’ї, у якій виховується учень, допоможе вчителю визначити напрями інди­відуального підходу до учня;

✵ системна організація навчання батьків, підвищення рівня їх­ніх психолого-педагогічних знань і компетентності, урізнома­нітнення форм і методів педагогічної просвіти.

До основних принципів партнерської взаємодії належать доб­ровільність, довготривалість і взаємна відповідальність.

Добровільність трактується як можливість вільного обрання форм та ступеня залученості до взаємодії. Усвідомленість вибору з’являється там, де батьки підготовлені до його здійснення (за допомогою інформування, просвіти тощо) і можуть реально оціню­вати свої можливості (педагогічну компетентність, ресурси тощо). У тих закладах освіти, які вибудовують свою роботу із сім’ями учнів на принципах примусу (вимушеності), говорити про розви­ток партнерської взаємодії передчасно.

Довготривалість засвідчує націленість суб’єктів на сталий ха­рактер взаємодії та дає змогу здійснювати спільні стратегічні про­екти. Якщо ж взаємодія між навчальним закладом і сім’єю має хаотичний, хоча й інтенсивний характер (наприклад, проведення певних локальних заходів, у яких батьки є учасниками, а не орга­нізаторами), то її не можна називати партнерською.

Взаємна відповідальність. Батьківська й учительська відпо­відальність виховується так само, як і будь-яка інша якість осо­бистості. Закладу освіти слід чітко визначити, який рівень відповідальності може нести та чи інша сім’я (той чи інший педагог), і розподіляти свою увагу й підтримку родинам і педагогічні дору­чення педагогам диференційовано.

Соціально-педагогічне партнерство як чітко визначена система відносин усіх учасників освітнього процесу (учнів, батьків, учите­лів, керівників), має забезпечувати таке.

На рівні сім’ї: створення стимулюючої духовної та морально- психологічної атмосфери; інтеграція зусиль із боку закладу осві­ти; оволодіння необхідним обсягом психолого-педагогічних знань.

На рівні діяльності педагога: стимулювання до творчого пошу­ку, уміння бачити проблеми та шляхи їх розв’язання; пріоритет відносин співпраці, співтворчості; модернізація форм, методів навчання та виховання.

На рівні діяльності адміністрації закладів освіти: добір педаго­гічних кадрів відповідного рівня, здатних сприяти розвитку учнів (оскільки для успішної реалізації освітнього процесу треба, щоб кожен учитель мав насамперед відповідну кваліфікацію та спеці­алізацію. Керівництво закладу освіти повинно створити органі­заційно-психологічні та освітньо-методичні умови для особистісно-професійного зростання вчителя і готовності його до впрова­дження інновацій); забезпечення умов для самостійної діяльності педагогів, підвищення їхнього загальнокультурного та професій­ного рівня.

Визначаючи основи співпраці з родинами учнів, керівнику зак­ладу освіти важливо сформулювати вихідні ідеї, головні позиції в цьому напрямі діяльності закладу освіти.

Керівник закладу освіти має добре усвідомлювати місію су­часного закладу освіти, яка полягає не тільки в тому, щоб дава­ти учням освіту, але й в тому, щоб створювати культуротворче призначення, активно впливати на самоосвіту своїх учнів, моти­вувати до постійного поновлення знань уже після закінчення зак­ладу освіти.

На сьогодні заклад освіти не є єдиним джерелом знань, тому у вчителів має бути сформоване критичне мислення щодо змісту освіти, технологій навчання, що може стимулювати їхню ініціативу та пошук для збагачення змістового та процесуального ас­пектів освіти, різних форм самоосвітньої діяльності учнів.

Можливість сучасних батьків та учнів обирати заклад освіти є одним із важливих факторів для визначення стратегії співпраці, формування іміджу закладу освіти, його авторитету серед батьків та учнів. Тому система конструктивної взаємодії та співпраці має багатовекторний характер:

✵ спонукає педагогічний колектив до самовдосконалення, урахо­вуючи думку батьків щодо якості освітнього процесу;

✵ стимулює у педагогів піклування про авторитет та позитивний імідж закладу з-поміж інших закладів освіти;

✵ спонукає до впровадження новітніх освітніх програм, іннова­ційного освітнього процесу.

Керівник закладу освіти має бути готовий до того, що в умовах інноваційних змін більшість батьків прагне до педагогічної само­освіти, намагається розібратися в сучасній системі освіти, в особ­ливостях освітніх вимог, у тих навчальних програмах та підручни­ках, за якими навчається його дитина. Усе це потребує визнання батьків як рівноправних учасників освітнього процесу, реального розуміння їхньої ролі як суб’єктів освітнього процесу, які можуть активно впливати на освітні цілі, технології навчання, освітньо-розвивальне середовище закладу освіти. Тому керівник зобов’язаний взяти на себе відповідальність за розвиток закладу освіти, упрова­дження інтегрованих курсів, професійно спрямованих навчальних предметів.

Доведено, що під час спільної діяльності з батьками потріб­на диференціація, особистісно-орієнтований підхід. Знання типології сімей часто-густо дає можливість прогнозувати ви­никнення визначальних типів педагогічних проблем, які слід розв’язувати разом.

Основні умови успішної організації партнерства закладу осві­ти та сім’ї:

1. Об’єктивні (тип закладу освіти, місце розташування закла­ду освіти, кількість та контингент учнів, батьків тощо).

2. Суб’єктивні (соціально-психологічні) (зміна цільових уста­новок діяльності закладу освіти в роботі із сім’єю; організація соціально-педагогічної просвітницької роботи закладу освіти із сім’ями; підготовка педагогів до здійснення діяльності у формі соціально-педагогічного партнерства із сім’ями; формування мо­тиваційної готовності педагогів, сімей до процесу взаємодії у фор­мі соціально-педагогічного партнерства).

Дослідниця О. Матвієнко наголошує на основних недоліках взаємодії сім’ї і закладу освіти, серед яких визначає:

— низький рівень педагогічної просвіти батьків і невміння педа­гогів активізувати їх у реалізації виховних завдань щодо вихо­вання гуманістичних цінностей у дітей;

— малоефективність традиційних форм і методів роботи школи з батьками, узагальнений характер взаємодії, що виявляється в хаотичному використанні індивідуальних, групових, колек­тивних форм роботи школи з батьками.

Також слід зазначити, що наукове дослідження О. Матвієнко дало змогу визначити низку суперечностей у взаємодії закладу освіти та сім’ї, а саме:

— між вимогами суспільства до батьків щодо виховання, що пос­тійно зростають, і зниженням рівня батьківської відповідаль­ності за дітей;

— між об’єктивним завданням зі створення для дитини єдиного виховного простору і штучним розмежуванням цього простору на шкільне та сімейне виховання;

— між наявністю у школи та сім’ї потреби у взаємодії в процесі ви­ховання молодшого школяра та інертністю сторін під час реа­лізації такої взаємодії;

— між зміненими умовами життєдіяльності суспільства і стерео­типністю функціонування школи у сфері педагогічної взаємо­дії із сім’єю.

Означені факти, на її думку, потребували обґрунтування орга­нізаційних умов, які можуть посилювати ефективність взаємодії сім’ї та школи у процесі виховання молодших школярів, зокрема:

— упровадження єдиної виховної системи у роботі школи та сім’ї з метою формування гуманістичних цінностей дітей молодшо­го шкільного віку;

— забезпечення адекватного розуміння учителем та батьками цілей і завдань гуманістичного виховання з урахуванням ві­кових та індивідуальних особливостей дітей молодшого шкіль­ного віку;

— здобуття педагогом знань про особистість учня, особливості його сім’ї, виховні позиції батьків (родини) і ставлення до шко­ли як до партнера у виховному процесі;

— формування педагогічної культури батьків, їхньої внутріш­ньої активності у прагненні до самоосвіти та набуття виховної компетентності шляхом добровільного залучення до виховної діяльності, спрямованої на суб’єкт-суб’єктну взаємодію з пе­дагогами;

— організація співпраці родини й вчителів у визначенні пріори­тетних напрямів, форм, методів гуманістичного виховання ді­тей молодшого шкільного віку;

— визначення наявності організовуючої та координуючої ролі школи у процесі взаємодії із сім’єю щодо виховання дітей мо­лодшого шкільного віку.