Нова українська школа: методика навчання інтегрованого курсу «Мистецтво» у 1-2 класах на засадах компетентнісного підходу - Масол Л.М. 2019

1.2. Мистецько-культурологічні основи інтеграції
Розділ 1. Сутність інтеграції в мистецькій освіті

Ціле більше суми його частин.

Аристотель

Інтеграція в культурі виявляється у процесуальному характері, це - домінуючий внутрішній механізм її розвитку. Сучасні культурологи на основі порівняльних методів розробляють нові універсальні моделі культури, знаходячи в усьому культурному розмаїтті людства спільні елементи. Зокрема вони наголошують на структурно-естетичній єдності світової культури, незважаючи на типологічні відмінності та безліч етнічних відтінків. Схожість культурних універсалій людства, що є фундаментальними категоріями картини світу, базується на біопсихологічних константах природи людини й відображає її внутрішній досвід.

Немовби загіпнотизовані фундаментальним положенням мистецтвознавства щодо часової природи музичного мистецтва і просторової природи графіки, живопису, скульптури, ми часто не помічаємо очевидного: і в музиці, і в пластичних мистецтвах часові й просторові характеристики тісно пов’язані, невіддільні. Музичний рух здійснюється не в абстрактному вакуумі, він щосекунди свого звучання долає мікро- і макропростір. Усі поняття гармонії та поліфонії (інтервал, акорд, канон тощо) неможливо навіть уявити без осмислення просторових координат музичної вертикалі.

Аналогічно у пластичних мистецтвах століттями спостерігається тяжіння митців передати у статичному творі рух і час. Тож картина розгортається для нас не тільки в просторі, але й у часі. Зрозуміло, лінійно передати рух у часі образотворчі мистецтва класичного типу не здатні. Тоді виникають цикли - диптихи, триптихи, серійний принцип як умовний спосіб подолання часових обмежень. Нарешті, у драматургії деяких живописних полотен сучасності комбінуються різночасові моменти й утворюється своєрідний діалог епох - «образний і психологічний час». Прототип цієї ідеї можна побачити в клеймах середньовічних ікон, які передавали сюжети релігійного життя в серії послідовних зображень.

Мистецтво, як відомо, виникло із синкретизму народної культури і впродовж віків виявляло дві полярні тенденції: з одного боку, до диференціації, з іншого - до інтеграції, зумовленої природним тяжінням до генетичної «родової єдності».

Художньо-естетичним фактором єднання у прадавніх обрядових іграх був ритм. Архетип ритму присутній у стародавніх орнаментах, хороводах, рефренах обрядових пісень. Симптоматично, що деякі форми руху в танці (у його просторовому розгортанні) - коло, півколо, ланцюжок, шеренга, спіраль тощо - часто нагадують орнаментальну символіку. В орнаментах різних народів можна побачити ідентичні мотиви, адже люди намагалися виразити за допомогою графічних символів такі загальні поняття та явища, як земля і вода, рух і спокій тощо. Так, коло означало сонце, символ життя; спіраль - динамічний рух (вихор); хвиляста лінія - плавний рух (вода, річка, хвилі); пряма горизонтальна - спокій, ламана - протиборство (блискавка).

У процесі тривалої еволюції з первісного синкретизму виокремилися види мистецтв. Одні з них ми сприймаємо зором (візуальні), інші - слухом (аудіальні). Але поряд з ними завжди розвивалися паралельно й такі види мистецтва, які поєднують зорове і слухове сприймання (аудіовізуальні).

Органічне поєднання різних мистецтв отримало назву синтез мистецтв.

Форми синтезу мистецтв:

✵ Перша форма включає тільки просторові мистецтва, які ми сприймаємо зором: архітектуру, скульптуру, декоративне мистецтво, монументальний живопис, дизайн ландшафтів та інтер’єрів. Тобто поєднуються різні образотворчі, зокрема й образотворчо-утилітарні, мистецтва. Прикладами такого синтезу є палацові ансамблі (Версаль у Парижі, Воронцовський палац в Алупці та багато інших), зразки садово-паркового мистецтва (Гайд-парк у Лондоні, «Софіївка» в Умані тощо).

✵ Друга форма поєднує просторові і часові мистецтва, які ми сприймаємо і зором, і слухом водночас. Наприклад, хореографія, де міцно злилися виразові можливості музики, танцю, пантоміми, або театр, що включає літературу, музику, образотворче мистецтво. Історія художньої культури свідчить, що одні синтетичні мистецтва були поширені з давнини (танець, театр, мистецтво рукописної книги), інші ж є породженням технічної цивілізації (кіно, телебачення, відео, кольоромузика).

Кожний вид мистецтва, з одного боку, спрямований на максимальне виявлення специфічних художньо-мовних особливостей, з другого - усі вони намагаються врахувати й використати досвід інших мистецтв, щоб розширити власні межі й можливості.

Цікаві спостереження щодо подібних «запозичень» знаходимо в характеристиках засобів виразності музики, що відображають далеко не тільки суто слухові відчуття, а саме:

✵ динамічні - «гучний, тихий, ледь чутний звук»;

✵ кінетичні - «пружний ритм, хаотичне звучання, кружляння»;

✵ візуальні, що передають освітленість і забарвленість тону - «світлий, темний, прозорий, сліпучий, яскравий, тьмяний, мерехтливий, блискавичний, осяйний, сріблястий»;

✵ просторові - «високе чи низьке, близьке чи далеке»;

тактильні відчуття звуку - «гострий, твердий, оксамитовий».

І навпаки - мистецтвознавці, аналізуючи твори пластичних мистецтв, виявляють «тихий, приглушений колорит», «стрімкий рух ліній», «грандіозні акорди світла», «тремтливий ритм картини», «колір, що дзвенить або вібрує», «поліфонію орнаменту».

ЗРАЗКИ СИНТЕЗУ ПРОСТОРОВИХ МИСТЕЦТВ

Палацово-парковий ансамбль Версаль

Воронцовський палацово-парковий ансамбль

Гайд-парк у Лондоні

Національний дендрологічний парк «Софіївка»

ЗРАЗКИ СИНТЕЗУ ПРОСТОРОВИХ ТА ЧАСОВИХ МИСТЕЦТВ

Мініатюра Київського псалтиря 1397 р. - пам’ятки середньовічного книжного мистецтва України

Лялькова вистава «Котигорошко»

Сцена з балету П. Чайковського «Лебедине озеро»

Кадр із 30-мультфільму «Микита Кожум’яка»

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Загадка глибинної спорідненості різних видів мистецтв, насамперед музичного звуку і кольору, хвилювала багатьох мислителів минулого, які намагалися її осмислити й пояснити. У низці імен - астроном Й. Кеплер, фізик І. Ньютон, письменник Й. В. Гете, композитори Р. Вагнер та О. Скрябін, художники В. Кандинський і М. Чюрльоніс.

Спалахи інтересу до синтезу мистецтв періодично виникали в різні епохи, але найрезультативніше він виявився у XX столітті. Ця ідея пройшла шлях від єдності пластичних мистецтв у представників школи Баухауза, зародження кольоромузики й кіномистецтва до сучасних арт-практик абстракціоністів і кінетизму, який намагається подолати статичність візуальних образів і втілити в них енергію руху. Про небачені й приголомшливі комп’ютерні віртуальні світи, де звук невід’ємний від кольору і «все поєднується в усьому», годі вже й говорити. Проте, незважаючи на численні факти, експерименти й справжні художні досягнення, феномен синтезу мистецтв залишається ще багато в чому нерозгаданою таїною.

Теоретичне осмислення єдності часу-простору в культурі та глибинної спорідненості між звуком, кольором, числом, природними й космічними стихіями започаткували ще давні мислителі. Античні філософи розмірковували про «звукову гармонію небесних сфер». По-іншому інтерпретували єдність елементів світу автори східних трактатів. Китайські теоретики вважали сакральним число «5», що поширювалося на звук, колір, явища природи тощо. В індійському вченні про «раса» обгрунтовували універсальний формотворчий принцип художньої діяльності, що базується на людських емоціях.

Богослови християнського Середньовіччя виявляли структурні закономірності універсуму через єдність естетичних принципів у храмі як образі світу, що є унікальним синтезом елементів архітектури, образотворчого і декоративного мистецтва, слова і музики, сценічної дії.

Стародавня аналогія «спектр - октава» відродилась у теорії І. Ньютона, який відкрив спосіб розкладання світла на кольори (сім звуків - сім кольорів).

Симптоматично, що різні форми взаємодії мистецтв (літератури, музики, театру, живопису), притаманні творчості романтиків, імпресіоністів, символістів та ін., спричинили цікавий феномен взаємопроникнення жанрів. У музиці виникають «поеми», «картини», «акварелі», «ескізи», «фрески», в образотворчому мистецтві - «симфонії», «сонати», «ноктюрни», «прелюдії», «рапсодії», «елегії». Полярні за природою просторові та часові мистецтва мовби розвернулися назустріч одне одному.

У мистецтві XX cт. подібні взаємозв’язки надзвичайно поглиблюються в принципово новій (технічній) формі синтезу мистецтв - кольоромузиці (О. Скрябін, Леся Дичко та ін.). Литовський художник і композитор М. Чюрльоніс пішов ще далі. У своїй творчості він першим оригінально поєднав музику і живопис: у композиціях його картин передаються особливості музичної форми, зокрема поліфонії. Візуальні образи його сонат (Соната моря, Соната сонця, Соната весни, Соната пірамід), прелюдів і фуг є унікальними зразками «музичного живопису».

Художник В. Кандинський зробив спробу обґрунтувати необхідність вираження глибинних істин буття, вічних духовних сутностей через звільнення кольору від форм реальної дійсності та побудову кольорових сполучень за принципом музичних асоціацій.

Композитор А. Шнітке, автор музики до численних кінофільмів, який також експериментував у царині взаємозв’язку мистецтв (прикладом є вокально-інструментальна сценічна композиція «Жовтий звук» з пантомімою), вважав, що існує взаємодія матеріалу поза його матеріальною спорідненістю, і таку взаємодію не можна пояснити, хоча вона важлива. Він так тлумачив цей феномен: на Землі ти бачиш предмети розрізнено, а коли піднімешся на висоту, то помічаєш небачені зв’язки. Ти більше бачиш у часі, тому що більше бачиш у просторі.

У низці досліджень закономірностей композиції в образотворчому мистецтві (М. Алпатов, Н. Волков, С. Даніель, Є. Кібрик, В. Фаворський, К. Юонн та ін.) наголошено на її цілісності як найважливішому принципі, а також на взаємозалежності й узгодженості динаміки й статики (руху в просторі).

Сучасні інсталяції і перформанси демонструють намагання художників подолати межі статичної картини засобами театралізації. Представники оп-арту, зокрема, замість картин і скульптур створюють часо-просторові конструкції (енвайронменти), що рухаються і світяться, нерідко із супроводом музики.

Прогностичні гіпотези давніх мислителів щодо внутрішньої єдності мистецтв упродовж століть намагалися аргументовано довести представники різних галузей знань, але лише в наш час вони починають знаходити своє наукове обґрунтування і підтвердження в теорії універсальності ритму (В. Суханцева), концепції тривимірності музичного звуку, що об’єднує час, простір і рух (Г. Орлов). Головний парадокс музики як «часового мистецтва», на думку В. Холопової, полягає в тому, що у процесі сприймання музичний твір входить у людську свідомість насамперед через просторові уявлення, з умовним локальним і специфічним включенням часового фактору. Учена переконливо доводить цю тезу на прикладах усіх трьох рівнів музики - звуковисотності, ритміки й архітектоніки. Вона слушно зауважує: людина не стає сліпою, займаючись музикою, як і не стає глухою, звертаючись до живопису.

Ідею спорідненості музики та архітектури на рівні загальних закономірностей художньої творчості розробляє сучасний композитор і архітектор Я. Ксенакіс, виходячи з першоджерела зв’язку обох мистецтв - ритму, а також інших констант, наприклад «симетрії - репризності».

Пошук інтегративних моментів у межах мистецького дискурсу здійснюється навколо універсальних понять, а саме: ритм, гармонія, форма, композиція, жанр, стиль, пропорційність, рівновага, симетрія та асиметрія, динаміка та статика, контраст і нюанс. Саме вони дають змогу узагальненого бачення начебто розрізнених складових художньої культури. Для сприймання будь-якого виду мистецтва спільними категоріями є емоція, почуття, пафос, афект, образ, ейдос.

Отже, мистецько-культурологічною основою художньо-педагогічної інтеграції є цілісність культури загалом і художньої культури зокрема, у якій види мистецтва існують у різних формах взаємозв’язків, синкретичної і комплексної взаємодії; вони передають універсалії навколишнього світу, що виражаються різними художньо-мовними засобами.