Українська мова та читання 3 клас Частина 2 - Чумарна М. І. 2020
Казка казок
ЧАРІВНИЙ КЛУБОК
Казка казок —
чарівний клубок:
з Думки починається,
в Слово загортається.
Кожне слово — мов зернятко:
чарівна маленька хатка,
у якій живуть Дива, —
кінь чарівний, булава,
дід з ясною бородою,
що мандрує за героєм,
Мудра Баба, Побратими,
ще Видимо й Невидимо,
і Царівна, і Жар-птиця,
Змій, з яким Герою биться...
Але кожен з нас те знає —
Правда всіх перемагає!
Марія Чумарна
Марія Примаченко. Сині птахи в квітах
Яких ще героїв (героїнь) українських казок ти знаєш? Якого з них ти можеш назвати улюбленим? Які риси характеру казкових героїв та героїнь тобі до вподоби?
Пригадай казки, в яких правда перемагає кривду.
З УСТ І ДО СЕРЦЯ
Сучасним людям, які вечорами читають книжки, дивляться передачі по телевізору чи переглядають новини або фільми у своєму комп’ютері, важко уявити, як багато тисяч років тому на нашій землі жили люди, в яких нічого цього не було.
Але, безумовно, у них була Мова. Бо людина саме тим відрізняється від усіх інших жителів планети — рослин, тварин, комах, що їй подаровано найбільший скарб: Слово. Адже саме словом, як стверджує давня мудрість, наш Творець творив цей земний світ. Словом люди передавали власні думки, почуття, свою мудрість, розуміння законів природи, досвід співжиття з рослинним і тваринним світом.
Так народилися казки. Коли в людей ще не було іншого світла, окрім світла сонця та запаленого вогнища, вони ввечері розповідали казки, — і саме ці оповіді були наймудрішою школою для дітей.
Бо ті знання про світ і людину, які наші предки зберігали в казках і дбайливо передавали з уст в уста, від серця до серця, були насправді дуже важливими. В них говорилось про те, що наш світ — круглий і цілісний, як яйце. І людина — теж є цілим всесвітом в самій собі, вона наділена дуже великою силою, яку їй треба в собі розкривати.
Казка — це переважно розповідний твір про вигаданих осіб та події за участю фантастичних сил.
Прочитай одну з найкрасивіших українських казок, що прийшли до нас із дуже давніх часів.
КРАСНОСВІТ
Українська народна казка
Були собі чоловік та жінка, і не було в них дітей. От якось той чоловік знайшов під кущем яйце. Приніс його додому, а жінка й каже:
— Може, то щастя наше. Поклади його на піч, аби було йому тепленько.
А вночі те яєчко розкрилося — і вийшов з нього маленький хлопчик. Та такий гарний, що й очей не відвести! Побачив те чоловік — і дивується, а той хлопчик і каже:
— Не бійся мене, а будь мені за батька. Я називаюся Красносвітом. Іди завтра до царя і сватай за мене його дочку.
От пішов чоловік до царя та й каже: так і так. Є у мене син, Красносвіт називається, в яєчку ховається, то й послав мене вашу дочку за себе сватати.
А цар і каже:
— От нехай моя дочка його полюбить — тоді, може, й віддам.
Покликали панну, а вона й говорить:
— Принесіть його, я повинна його побачити.
Приніс чоловік яєчко, дав панні та наказав: тримай у теплі, тоді вночі з нього вийде парубок.
Як побачила панна Красносвіта — так одразу й вирішила вийти за нього заміж.
Коли брали шлюб, то яєчко поклали біля царівни.
Добре вони жили, і все було гаразд. Вночі з яєчка виходив парубок, а вдень закривався у свою схованку. Нічого не сказав він своїй дружині, скільки часу ще йому в тому яєчку перебувати.
Але прийшла якось до царівни баба і питає:
— Ну, як ти із цим яєчком живеш?
— Дуже добре, — каже царівна, — але якби він у те яєчко не ховався!
— А ти візьми і розбий те яєчко, коли він до тебе вийде!
Послухала царівна бабу — і розбила яєчко. Як побачив це Красносвіт, то схопився і каже:
— Я вже недовго мав сидіти у ньому, а тепер усе пропало!
А в неї кров з носа бризнула йому на сорочку. Тоді де не взялися на царівні залізні обручі та черевики, та й палиця залізна до рук прикувалася.
— Як ці черевики зносиш, а палицю зітреш — тоді мене знайдеш і мого сина народиш.
Сказав так Красносвіт — і пропав.
От пішла вона його шукати. Прийшла до Морозової жінки, а та й сварить її: «Чого ти сюди прийшла з того світу?» Розповіла царівна, що шукає свого чоловіка. Тоді Морозиха дала їй золоте яблучко і каже:
— Іди лягай під ліжко, аби тебе мій чоловік не побачив.
Прийшов чоловік увечері і каже:
— Жінко, є тут прісна душа з того світу!
— І що це тобі причулося? Вечеряй і лягай спати!
От полягали спати, Морозиха й розпитує: «Снилось мені, що Красносвітова жінка розшукує його по світах. Чи ти його бачив?» — «Ні, не бачив».
Пішла вранці царівна, та привела її стежка до Місяцевої жінки. А та ще дужче її сварить, що прийшла з того світу. Розповіла і їй про свою пригоду. Місячиха дала їй золоту качку і заховала під ліжко. Стала розпитувати чоловіка, чи не бачив Красно- світа. Але і Місяць не бачив.
Прийшла нещасна жінка до Вітрової жінки. А ця ще лютіше прийняла її, а потім дала золотий кужіль і заховала під ліжко. Коли це прилетів Вітер, от Вітриха взялася його розпитувати про Красносвіта.
— Бачив його, — відповідає Вітер, — він у Поганого царя, ходить із ним на полювання.
От вранці царівна стала просити Вітриху, аби розказала, куди їй іти до Поганого царя.
— За великим ставом є сад, — каже Вітриха, — а за садом — двір Поганого царя.
Пішла царівна понад ставом, дивиться — а там жінка Поганого царя пере сорочки. А на одній сорочці — краплі крові. Впізнала вона Красносвітову сорочку. Питається у цариці:
— Що то за кров на сорочці?
— Є у мене один слуга, то йому з носа пішла кров — і на сорочку бризнула. А відіпрати ніяк не можу.
— Ану, дайте мені, може, я відперу?
Та тільки вмочила у воду — кров і зникла.
От взяла її погана цариця із собою в двір — може, щось в роботі допоможе. Стала царівна коло двору, витягла золоте яблучко — і грається ним. А діти поганої цариці побачили це та й почали плакати. Вийшла цариця та й каже:
— Дам тобі усе, що захочеш, тільки віддай моїм дітям те яблучко!
— Не хочу нічого, тільки одну ніч спати біля Красносвіта.
А ввечері погана цариця умертвила Красносвіта і поклала спати. Як не голосила царівна: «Устань, Красносвіте, я черевички зносила і палицю стерла, лише твого сина не народила!» — він не прокинувся.
А вранці почала вона бавитись у дворі із золотою качкою. Ще раз виміняла її на право спати біля Красносвіта. Але знову він не прокинувся.
Вранці цариця прогнала її з двору.
Але в сусідній кімнаті спав слуга, що ходив із Красносвітом на полювання. Він усе чув і розповів своєму господареві, коли вони пішли на полювання.
А царівна ще взяла золоту кужілку і стала прясти посеред подвір’я. Знову розплакались діти, мусила погана цариця дозволити їй третю ніч провести у кімнаті Красносвіта.
Тим часом Красносвіт розпитався, що саме говорила та жінка, і сказав своєму слузі таке: нехай він скаже тій жінці, аби
вона перетягла його на інше місце і тричі вдарила прутиками-однолітками.
Так і сталося. Слуга подав царівні прутики, вона тричі вдарила ними свого чоловіка — і той прокинувся. Тоді залізні обручі з неї одразу поспадали, і тут же вона народила сина.
Прибігла погана цариця, але Красносвіт тричі ударив її однолітками — і та щезла. А сам залишився з дружиною у тих дворах жити.
Обрýч — металеве кільце; тут: кайдани.
Кýжіль — колесо, з допомогою якого пряли нитки.
Зверни увагу на найбільш чарівні моменти з казки. Чому Красносвіт народився з яйця? Про що підказує його ім’я? В чому була найбільша сила Красносвіта?
Чому дружину Красносвіта було покарано й вона змушена була ходити по світу в залізних черевиках та кайданах? За що сердились на неї дружини Мороза, Місяця та Вітру?
Спробуй пофантазувати, в яких світах мандрували Красносвіт та його цариця і в чому сила прутиків-однолітків.
Які ще чарівні моменти з казки тебе зацікавили?
Пригадайте улюблені казки і в кожній групі підготуйте їхню презентацію: знайдіть доброго оповідача чи оповідачку казки чи зробіть коротку інсценізацію, намалюйте ілюстрації до улюблених казок.
КЛЮЧІ ДО ТАЄМНИЦЬ
Ключі до всіх на світі таємниць має людська уява. А що це таке?
Уява — це вміння бачити і чути світ не лише очима та вухами, а найперше — люблячим серцем. Якщо ви заходите в ліс чи гуляєте у своєму саду, можете «покликати» на допомогу Казку. Вона обов’язково покаже вам щось таке особливе, чого не встигають помітити очі. Наприклад, біля старого пенька зможете побачити маленького хитрого гномика, що підглядає за вами. Він залюбки покаже вам таємниці лісу — чарівних жар-птиць на дереві, красивих, як метелики, ельфів, що охороняють квіти. І ще багато чого захопливого, а ваша фантазія, яку з дитинства пробуджує в дітях Казка, допоможе створити цікаві історії.
Як це робиться — повчіться в письменниці Галини Малик. Вона уміє уявляти та фантазувати.
ВУЙКО ЙОЙ І ЛИШИНЯ
Уривки
У лісі
На високій горі стояла хатка. Навколо ріс густий ліс. Хатка стояла на галявині.
У хатці жив вуйко Йой. Його кликали так тому, що він любив йойкати.
Вийде вранці на ґанок і каже:
— Йой, який гарний ранок!
А навколо справді гарно: пташки щебечуть, струмочок дзюрчить, бджоли дзумчать, сонечко світить.
Або знайде у лісі грибок і гукає:
— Йой, який я грибок знайшов!
Аж той грибок сам запишається: у боки візьметься і носа задере.
Вуйко Йой тоді його листочком прикриє: рости далі!
А увечері вуйко Йой сідав на різьбленому ґаночку своєї хатинки. Сяде і дивиться на зорі. Подивиться-подивиться, потім втішно зітхне і скаже:
— Йой, які ж у тому небі зорі гарні!
Зорі переливаються, мерехтять, наче до себе кличуть.
А навколо — тиша...
Тільки коники ніжно так: сюрррр, сюрррр... У траві світлячки блимають, у лісі листя на деревах від вітерця тихо шелестить... А м’ята і чебрець так пахнуть — аж дух забиває!
Вуйко Йой навіть бачив, якого кольору ті пахощі. М’ята пахла ніжно-салатово. Липа — жовто. А чебрець мав запах червоний у чорну крапочку — як крильця у сонечка.
Господарство у вуйка Йоя було невелике. Під стріхою звили собі гніздо дві горлички. Щоліта вони висиджували пташенят. Пташенята виростали і звивали собі інше гніздечко. А тато і мама горлички кожного року поверталися до старого гніздечка — під стріхою вуйкової хатини.
Під підлогою біля печі жило Мишеня, Яке Не Хотіло Вирости Великим.
Воно справді не хотіло вирости і стати великою Мишею. Тому навіть говорило про себе: «Я пішло... Я сказало... Я знайшло...». Мабуть, аби всі пам’ятали, що воно просто маленьке Мишеня.
Мишеня, Яке Не Хотіло Вирости Великим, не завдавало вуйкові Йою клопоту. Воно часто надовго ходило в гості до своїх родичів. Родичі жили у лісі. Мишеня приносило від них гостинці. Наприклад, ліщинові горішки або сушені суниці.
Вуйко Йой любив Мишеня. Бо воно ніколи не втручалося, коли вуйко Йой починав сваритися.
З ким?
З тим, хто жив у великій шпарині за піччю.
Ви спитаєте, хто ж там жив? Там жив цвіркун.
Але про цвіркуна піде окрема мова. Бо саме той цвіркун завдавав вуйкові Йою чимало клопоту. Коли жив за піччю.
Ви спитаєте, а де ж він жив іще?
А де завгодно. Бо той цвіркун любив мандрувати. Поживе-поживе у хатинці, поцвірінькає на своїй скрипочці зиму. А навесні — тільки його й бачили! Встане вранці вуйко Йой — а Лишині вже і слід прохолов. На заробітки подався!
Вуйко Йой тоді сердиться:
— От волоцюга! Навіть не попрощався!
Ви вже зрозуміли, що цвіркуна того звали Лишиня. Хто й коли його так назвав — невідомо. Але у лісі і на галявині всі його так і кликали.
Найбільше сердився вуйко Йой, коли Лишиня починав хизуватися своїми пригодами. Він сідав на лавиці і казав вуйкові Йою і Мишеняті, яке теж вилазило з нірки його послухати:
— Ви, старі трухляві пеньки! — казав він. (Хоча Мишеняти це не могло стосуватися, бо воно було зовсім молоде). — Що ви тут бачили! Три смереки і дві сосни! Пхе! Ось я...
Зачувши оте Лишинине «ось я...», вуйко Йой одразу червонів, як стигла суничка. Його борода настовбурчувалася. Він стискав кулаки і починав тупати ногами.
Мишеня одразу шмигало до своєї нірки. А Лишиня пірнав у свою шпарину. Вони тихо сиділи там, аж поки вуйко Йой заспокоювався.
Тому Лишині жодного разу не вдавалося розповісти про свої пригоди. Мабуть, він неправильно починав свої розповіді...
А коли ставало тихо, Мишеня вилазило знову. І всі троє пили чай із сушених суниць.
А вуйко Йой розповідав казку.
Мишеня, Яке Не Хотіло Вирости Великим, усе на світі віддало б за казки, які розповідав вуйко Йой.
Хтозна, може, Мишеня саме тому й не хотіло вирости великим, бо боялося, що вуйко Йой тоді перестане розказувати казки!
А Лишиня не дуже любив слухати казки вуйка Йоя.
Бо якось так виходило, що ці казки були начебто про нього.
Розповідає вуйко Йой про Хвалькувату Жабу, а здається — про Лишиню.
Чи про Впертого Віслюка — і знов Лишиня себе у казці впізнає.
Ось, наприклад, одного разу, коли вони увечері сиділи втрьох на ґаночку і проводжали сонечко, Лишиня сказав:
— Ох, ну й набридла мені ця галявина! Щодня — одне й те саме: сонечко встає, сонечко сідає! Ні розваг, ні пригод! Нудно!
Вуйко Йой тоді розгнівався і затупав ногами.
Лишиня, котрий вже знав, що буде далі, швиденько накивав п’ятами.
І виліз зі своєї шпаринки, аж як вуйко Йой зовсім заспокоївся.
А вуйко Йой почав розповідати...
Вуйко — те саме, що дядько.
Чи уявляєш собі, хто такий вуйко Йой? Яка у нього вдача?
Зверни увагу в тексті на виділені слова. Як ти гадаєш, запахи справді мають колір? Чи можна колір собі уявити? Пофантазуй і спробуй розповісти, якого кольору є запах у бузку, а якого — в ромашки чи маку. Уява допоможе тобі це зробити.
Якими словами ти можеш «змалювати» портрет Лишині? Чи нагадує цей казковий цвіркун своєю поведінкою декого з людей?
Розглянь фото. Яким насправді є цвіркун?
Довга казка про Кошеня, якому не подобалося жити вдома
— Було у мене якось одне знайоме Кошеня, — так почав свою казку вуйко Йой. — Воно мало мисочку. А у мисочці було молоко. Молоко Кошеняті наливала дівчинка.
У дівчинки було дві кіски і кирпатий носик.
А ще у дівчинки були тато й мама. Жили вони у будиночку. Будиночок стояв край лісу.
Спочатку Кошеняті подобалося жити разом з дівчинкою і пити щоранку молоко з мисочки. Але одного чудового літнього дня Кошеняті стало нудно.
«Ну що це за життя?! — подумало воно. — Кожного дня — одне й те саме: дівчинка, будиночок, молоко в мисці! Піду мандрувати!»
І воно вирушило до лісу.
О! Як цікаво було у великому лісі! Співали пташки, зозуля кувала: «Ку-ку! Ку-ку!» — аж луна йшла!
Навколо росли квіти, яких Кошеня ніколи не бачило! Літали велетенські райдужні бабки, і кудись у справах бігли великі смарагдові жуки. У деяких жуків були роги, наче у оленів!
Дзюркотів струмочок. У ньому плавали маленькі сріблясті рибки. Вони вискакували з води і виблискували на сонці.
Справді, у лісі було дуже цікаво!
Кошеня йшло все далі й далі. Воно зовсім забуло про дівчинку і свій рідний будиночок.
Багато часу минуло чи мало, аж Кошеня захотіло їсти. Воно сіло і згадало свою мисочку з молоком.
«Може, повернутися додому?» — подумало Кошеня.
Але де ж та стежка, якою воно побігло у ліс? її не було! Навколо були густі кущі і незнайомі дерева!
Кошеня зрозуміло, що заблукало. Як тепер вибратися з цього великого густого лісу?
Але тут Кошеня побачило щось дивне. Стежкою біг гострий чорненький носик і багато-багато гострих голок. Кошеня принишкло. А раптом цей Колючий кусається?
Колючий тим часом зупинився. Вони стояли і дивилися одне на одного.
— Ти хто? — нарешті спитало маленьке Кошеня.
— Фрр-фррр! Я — їжак! — сказав Колючий.
— А ти не кусаєшся? — спитало Кошеня.
— Я? — здивувався їжак. — М-м-мабуть, ні... Принаймні тебе кусати мені не хочеться!
— Це добре! — сказало Кошеня. І несміливо запитало: — Ти ніде тут не бачив мисочки з молоком? Я дуже хочу їсти!
— Ні, мисочки я не бачив, — сказав їжачок. — Але нагодувати тебе я можу. Ходімо зі мною.
Кошеня зраділо і весело побігло за їжачком. Він привів Кошеня до своєї хатинки.
— Ось. Пригощайся! — сказав він, розкладаючи перед Кошеням пригощання.
— Що це? — здивувалося Кошеня.
— Це сушені гриби, яблука, малина та суниці! Найкраща їжа!
— Ні, — сумно похитало головою Кошеня. — Я такого не їм! Я їм лише молоко з мисочки! Його мені наливає дівчинка. Вона живе у будиночку, який стоїть біля лісу. Ти часом не знаєш туди дороги?
— Ні, — похитав головою їжачок.
І Кошеня пішло далі. Йшло-йшло, аж на великому дереві помітило чийсь рудий хвостик. Кошеня сіло під деревом і почало спостерігати за хвостиком. Хвостик то зникав у великому дуплі, то з’являвся знову.
— Хвостику-хвостику, — сказало Кошеня, — чи немає в тебе мисочки з молоком? Я дуже зголодніло!
Хвостик почав стрибати з гілочки на гілочку. І опинився поруч з Кошеням.
— Ти хто? — спитало Кошеня.
— Я — Білочка! — сказала Білочка. — Мисочки з молоком у мене немає. Але у моєму дуплі є багато різних горішків. Ходи зі мною, я тебе нагодую!
— Горішків? — сумно спитало Кошеня. — Але ж я не їм горішків! Я їм лише молоко з мисочки. Його мені наливає дівчинка. Вона живе у будиночку, який стоїть біля лісу. Ти часом не знаєш туди дороги?
— Ні, — похитала головою Білочка.
Заплакало Кошеня і пішло далі. А сонечко хилилося все нижче й нижче. Скоро настане ніч. А вночі у лісі дуже страшно. Шарудить хтось під кущем. Пугикають сичі. І у темряві зблискують чиїсь великі очі. І ніде не видно килимка, на якому Кошеня звикло спати. Кошеня сіло під кущик і знову заплакало.
Раптом з куща вискочив сірий і довговухий. А ще у нього були довгі ноги і куций хвостик.
Кошеня перестало плакати і спитало:
— Ти хто?
— Я — Заєць! — сказав Заєць. — А ти не вовк?
— Ні, я маленьке Кошеня, яке дуже зголодніло! — сказало Кошеня.
— Ну, то ходімо до моєї нірки, я тебе нагодую! — сказав Заєць.
Кошеня зраділо і побігло до заячої нірки. Заєць заліз до неї і витяг велику морквину.
— Що це? — сумно спитало Кошеня.
— Морква! — гордо відповів Заєць. — Найкраща на світі їжа!
— Але ж я не їм моркви! Я їм тільки молоко з мисочки, яке наливає мені дівчинка! Вона живе у будиночку, який стоїть біля лісу. Ти часом не знаєш туди дороги?
Заєць замислився, а потім спитав:
— Дівчинка — це така маленька, з двома хвостиками за спиною і кирпатим носом?
— Так, так! Це вона! — зраділо Кошеня. — Ти її знаєш?
— Звичайно, знаю! — гордо сказав Заєць. — Вона живе в тому будиночку, біля якого росте дуже смачна морква!
— Проведи мене, будь ласка, туди! — попросило Кошеня. — Я дуже хочу повернутися до дівчинки!
— Пішли! — сказав Заєць. — Це зовсім недалеко — он за тим горбочком!
Він пострибав попереду, а Кошеня побігло за ним.
Несподівано ліс закінчився. Перед Кошеням був його рідний будиночок. А на ґанку будиночка стояла дівчинка і виглядала своє маленьке Кошеня.
Кошеня щодуху прибігло до дівчинки і стрибнуло їй на руки. Дівчинка погладила Кошеня і налила йому повну мисочку теплого смачного молока.
Але Кошеня навіть забуло, що дуже зголодніло. Воно лежало на руках у дівчинки, заплющивши очі, і тихенько муркотіло...
— Пфе! — сказав Лишиня, дослухавши казку до кінця. — Я ніяке вам не Кошеня, а просто цвіркун, який любить мандрувати!
Але після цього він сховався у свою шпарку і не виходив з неї аж до ранку.
Галина Малик
Прочитай уважно казку про Кошеня. Чому Лишині не сподобалася казка?
Чи вловлюєш ти схожість у поведінці Лишині та Кошеняти?
Чому Кошеняті не підходила їжа, яку пропонували йому лісові мешканці? Що, окрім молочка, ще люблять їсти коти?
Поміркуй! Яка головна думка у двох цих історіях, розказаних письменницею Галиною Малик?