#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 2 клас - Лиженко В. І. 2020

1 місяць. Зміни

Анатолій Костецький

Канікули

«Канікули! Канікули!» —

Співає все навколо.

Канікули, канікули,

Канікули у школі!

А що таке — канікули?

Це літні дні барвисті,

Це час, коли нам ніколи

Хоча б на мить присісти,

Бо треба мчати босими

Наввипередки з вітром,

З густих лісів приносити

Горіхів повні відра.

Це час у річці хлюпатись,

Підсмажувати спини

І зранку в лузі слухати

Тонку струну бджолину...

Це час, коли за хлопцями

Ми скучим, як ніколи,

І нам страшенно схочеться

Скоріше знов до школи!

— Про яку пору року розповідається у вірші?

— Чому ми любимо літо?

— Що можна робити влітку?

— Чи змінилися ви за літо? Як саме?

Микола Сингаївський

До школи

Так сонячно-ясно довкола

І тануть хмаринки вгорі.

До школи,

До школи,

До школи

Сьогодні ідуть школярі.

Врожаями ниви достигли,

Багрець пламеніє з дібров.

До книги,

До книги,

До книги

Душа поривається знов.

Дозріли калинові гронця

Над ними ясніє блакить.

До сонця,

До сонця,

До сонця,

Як спів наша мрія летить.

Відколи, скажіть нам, відколи

Цей вересень з нами рідня?

До школи,

До школи,

До школи

Ведуть нас дороги щодня.

Наталя Забіла

Вересень

Ходять хмари в небі синім,

Місяць Вересень прийшов,

Сповнивсь вереском пташиним

Тихий затишок дібров.

Позлітавшися у зграї,

Різне птаство молоде

В крилах сили набирає

І відльоту в вирій жде.

Бо пташки дзвінкоголосі

Знають — літа вже нема.

Хоч і тепло ще, та осінь

Вже підходить крадькома.

І набравшись сил за літо,

Галасливі, як пташки,

Знов ідуть до школи діти

І сідають за книжки.

— Які зміни відбулися з приходом осені у природі, у житті людей?

— З яким настроєм ви прийшли до школи?

Скільки років школі

(Із збірки «Дванадцять місяців»)

Ну-ну, не хвилюйся. Ти, напевне, вже здогадався скільки... Багато, дуже багато. Навіть якщо її тільки цього року збудували.

Слово «школа» виникло давно-давно. Ще в тих роках, які називаються «до нашої ери». Може, в історичному музеї ти бачив черепки колишніх амфор і ваз? А на табличках під ними написано час виготовлення. Приміром, «VII ст. до н. е.» Це означає: «Сьоме століття до нашої ери».

Давня школа, щоправда, відрізнялася від твоєї, сучасної. Наприклад, дівчатка тоді ще до школи не ходили —їх виховували в сім'ї. І домашніх завдань не було. Зате були тілесні покарання до порушників дисципліни на уроках.

І було це в Елладі, яку тепер називають Древньою Грецією. Природно, що і слово «школа» має грецьке походження.

Грецькі тата й мами, як і всі батьки, мріяли, щоб їхня дитина виросла гармонійно розвинутою людиною. Тому в давньогрецькій школі вчили читати, писати, лічити, співати і грати на музичних інструментах. Тільки зараз більшість дітей грають на фортепіано, а тоді в пошані були ліри, а також 7- і 9-струнні кіфари. Звісно, тодішнім хлопчикам кіфари були більше до вподоби. Крім того, в ті часи освічена людина мусила оволодіти мистецтвом кіфаредики — тобто вміти акомпонувати співу і не цуратися мелодекламації.

Ще в давньогрецькій школі вивчали політику, ораторське мистецтво, філософію. Велику увагу приділяли й фізичному загартуванню. Футболу тоді ще не вигадали, тому хлопчаки захоплювалися пентафлоном — це таке п'ятиборство, куди входили біг, боротьба, стрибки, метання диска і списа.

Заняття в школі проходили у формі наукових бесід. Двійок не ставили, але з поганими учнями обходилися так само, як і з порушниками дисципліни. Виховання юнаки одержували в школах відомих філософів і риторів, які були непоганими спортсменами (Піфагор, наприклад, навіть був чемпіоном Олімпійських ігор).Тож, напевно, школярі готувалися до своїх вчених бесід як слід.

— Чим давні школи відрізнялись від сучасних?

— Які предмети вивчали учні?

— Чи хотілося б вам навчатися у такій школі?

Василь Сухомлинський

Ледача подушка

Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

— Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати і йти до школи.

— Це подушка в тебе ледача, — відповів дідусь.

— А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?

— Знаю я таємницю, — пошепки сказав дідусь. — Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками — вона і не буде ледачою.

— Справді? — зраділа Яринка. — Я так і зроблю завтра.

Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.

Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку — та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко — та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

— Про що Яринка попросила дідуся?

— Яку пораду дав дідусь онучці?

— Чи дійсно подушка була ледачою?

Олег Буцень

Настуська Вередуська

— Мамо, ти надовго? — спитала Настуся, підвівшись з подушки.

— Надовго, доню, лежи. У мене сьогодні багато справ. А ти, Павлику, — звернулась вона до сина, — сідай за уроки. Бо знову з читання трійку принесеш.

— Не принесу, — насупившись, пробурмотів Павлик. І щось гірке, невимовно образливе стиснуло йому груди. Навіть не було бажання виправдуватись. Звичайно, можна було розказати, що трійку він одержав через Сашка, який весь час смикав його за полу курточки, коли він читав. Та хіба ж мама стане слухати? Якби то була перша трійка...

Павлик пересунув чорнильницю на письмовому столику, поправив стосик книжок і сів, підперши голову рукою. Спершу Павлик узявся за математику. Та не встиг він розв'язати й кількох прикладів, як почувся голос Настусі:

— Павлику, дай мені ляльку.

— Ну й уредна ж ти, Настусько. Хіба не чула, як мама казала, щоб я за уроки сідав?

— Та я ж не заважаю. Я тільки ляльку прошу.

— Яку тобі? — сердито перепитав Павлик.

— Зою. І торбинку з клаптиками.

Павлик дістав із шафи торбинку, знайшов ляльку, віддав усе це сестрі й знов сів за уроки. Зробив усі письмові, а потім розгорнув книжку і почав читати вголос оповідання Ушинського «Діти в гаю». Коли він скінчив, Настуся спитала:

— Це вам задали читати?

— Авжеж, — відповів Павлик, складаючи книжки. Настуся на мить замислилась, а потім тихенько сказала:

— Цікаве яке! Почитай мені ще раз його.

Тим часом мама взяла сумку і вже з порога сказала:

— І Настусю не кривдь. Лікар сказав, що їй треба кілька днів спокійно полежати. Якщо попросить чого — не полінуйся, зроби.

Сказала так і пішла.

— Та я ж тільки-но читав.

— А я ще хочу. Ти все зрозумів, а я ні.

— Не буду читати, чула вже!

— Ну, Павлику, — залащилась Настуся, — будь ласка... А ці діти були погані?

— Ні, хороші...

— То чому ж вони не схотіли вчитися і пішли до гаю? — допитувалась цікава Настуся.

— Все в тебе «чому» та «чому», — розізлився Павлик. — Були погані, а стали хороші. Ну гаразд, почитаю, тільки не будь такою вередою. Слухай.

Павлик зітхнув і почав знову читати. Він читав повільно, але вже не так зупинявся, як першого разу. Адже слова були знайомі. І варто було тільки почати якесь речення, як у пам'яті воно оживало, і він читав, немов ішов знайомою стежинкою.

— Тож які були діти? — спитав Павлик, скінчивши читати.

— Хороші, хороші, — відповіла задоволена Настуся.

— Нарешті зрозуміла. А я вже думав, що в мене така нетямуща сестра.

— Ні, я тямуща. Тільки покажи мені малюнки. Павлик дав сестрі книжку.

— Це струмок намальовано?

— Ні, море.

Настуся здивовано підняла брову і запитально глянула на брата.

— Хіба таке море буває? Прочитай, що тут написано,— показала вона худеньким пальчиком під малюнок.

— От причепилась. Я ж тобі вже двічі читав.

— Павлику, ну прочитай.

— Ти справжня Настуська-вередуська! — скипів Павлик. — Коли б ти не була хворою, я б тобі показав, як вередувати!

— А хіба я вередую? — Вона скинула на нього блакитні очиці. — Ти чув, що сказала мама? Щоб ти мене не кривдив.

— Ну добре, — стомлено відказав Павлик. — Тільки це востаннє. Слухай!

Він зручніше вмостився на стільці й почав ще раз читати.

Чи оповідання дуже сподобалось Настусі, чи вона просто вередувала, але примусила Павлика читати знову й знову, аж поки не повернулася мама. І мама, завжди така добра і лагідна, цього разу навіть полаяла вередливу доньку, коли поскаржився Павлик.

А наступного дня Павлик вихором вбіг до кімнати:

— Мамо! П'ять! З читання п'ять! Ось щоденник, подивись.

— Та заспокойся. Вірю. Це добре, дуже добре! — казала мама, радіючи разом з сином.

І коли Павлик, не знаючи куди себе подіти від радощів, побіг на вулицю до хлопців, мама підійшла до Настусі. Присіла на ліжку, погладила її по голівці й ласкаво спитала:

— Ну, вередо, як же це сталося?

А Настуся пригорнулась до неї і тихо відказала:

— Я ненавмисне... Я більше не буду...

— Чому Павлик мав погані оцінки із читання?

— Як Настуся допомогла братові отримати гарну оцінку із читання?

Олег Буцень

Сорочині вигадки

Був холодний осінній ранок. Визирнуло сонце з-за хмарини, скоса кинуло промінці на землю. Заглянув один із них у нірку до старої черепахи, розбудив її. Виповзла черепаха на луг і неквапливо почалапала шукати собі снідання.

А сніданок у черепахи простий: зелені листочки, стеблинки, смачні корінці. Довго й шукати не треба. Ось і надибала. Раптом чує — хтось гукає її:

— Доброго ранку, черепахо!

Глянула черепаха вгору, бачить, а то на пеньку сорока сидить.

— Добридень, сороко-білобоко, — відказала черепаха. — Чого це тебе сюди занесло?

— А я летіла й тебе побачила. Думаю: ти чи не ти? Вже стільки пташок полетіло в теплі краї, від зими втекло. Як же ти од неї втечеш, коли за день навіть он до того дерева не доберешся?

— Дурниці ти верзеш. Яка там ще зима! Звідки вона?

— Як яка? Холодна, з морозами. Вся земля вкривається снігом, і нема чого їсти.

— Снігом, кажеш, земля вкривається? — перепитала черепаха і замислилась. — Щось не пригадую такого. Ось уже скоро тридцять років живу, а ніякого снігу й не бачила.

— Невже ніколи не бачила?

— Чи я коли брехала? — образилась черепаха.— Зроду-віку не чула. Недаремно всі тебе звуть плетухою: хтось пустив поголоску, а ти й підхопила.

— Як ти смієш таке казати? — скипіла сорока і забігала по пеньку. — Минулого року я на власні очі бачила сніг! Він такий білий-білий і пухкий, м'якіший за мох. А холоднеча... Нікуди від неї не сховаєшся, скрізь допече. Лапки мерзнуть, і їсти нічого. Жах!

— Не вигадуй, — мовила черепаха. — Глянь, скільки всякої їжі навколо. Куди вона подінеться?

— А, так! Ну гаразд, ти скоро дізнаєшся, що таке зима. І наплачешся! — вигукнула ображена сорока й полетіла до лісу.

Наступного дня уздріла на дубі ворону і почала їй скаржитись:

— Кумасю, ти тільки послухай. Бачила вчора я на лузі стару черепаху. Кажу їй, що цього року зима буде люта. А вона, уявляєш, сміється, плетухою мене обізвала, каже, що ніякої зими не буває, ніякого снігу.

Подивилась ворона одним оком на сороку, поважно сказала:

— Чого ж тут дивувати? Черепаха просто ніколи не бачила зими. Вона з осені засинає і спить аж до весни, коли вже сніг розтане.

— І як я зразу не догадалась? — змахнула крилами сорока. — Полечу до черепахи, даремно ми з нею посварились.

Подалась сорока. Довго кружляла над лугом. Але черепахи так і не знайшла. Напевне, залізла кудись у нору і заснула. А прокинеться навесні — знов казатиме, що ніякої зими не буває. Що все це — сорочині вигадки.

— Що розказала сорока черепасі про зиму?

— Чому черепаха не повірила сороці?

— Як ворона пояснила поведінку черепахи?

— Хто з тварин теж ніколи не бачив зими?

Микола Магера

Їжачок

Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.

їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.

Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з'їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.

Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.

Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострими колючками. Шкаралупка лише лопнула посередині, і звідти лукаво посміхався кароокий каштан.

Дівчинка підняла знахідку, підійшла до хлопчика і ніжно:

— Подивись, Івасю, якого кумедного їжачка подарував нам каштан.

Хлопчик спідлоба зиркнув на колючку — і губи розтяглися в широкій усмішці. Обережно взяв простягненого красеня і вдячно подивився дівчинці в очі.

— Висловіть припущення, чому хлопчик не помічав нікого та не хотів спілкуватися з дівчинкою.

— Що зробила дівчинка, щоб розвеселити свого друга?

— Чи були у вас ситуації, коли вам допомогли друзі?

Грицько Бойко

Маринка та Галинка

Сьогодні Маринка

Уроків не знала.

Домашнє завдання

В Галинки списала.

Зі школи додому

Вернулись дівчатка.

І тут повторилось

Усе в них спочатку.

Удома Маринка

Отак міркувала:

«Сьогодні в Галинки

Уроки списала.

Чого ж я завдання

Робити спішу?

І завтра в Галинки

Уроки спишу!»

Галинка ж удома

Отак міркувала:

«Сьогодні Маринка

У мене списала.

Чого ж я завдання

Робити спішу?

Його у Маринки

Я завтра спишу!»

А ранком у школі

Зустрілися двоє.

Спочатку дівчатка

Зраділи обоє.

Та стала Маринка

Галинку питати:

— Чи можна іще раз

У тебе списати?

Галинка у сльози:

— От бачиш, яка ти, —

Я думала в тебе

Сьогодні списати!..

До столу учителька

Їх запросила

І порівну двійку

На двох розділила.

— Оцініть учинки дівчаток.

— Поясніть Галинці та Маринці, як їм виправити свої помилки.

Олександр Копиленко

Жовкне листя

Вкривається багрянцем клен. Він стоїть на узліссі замріяний, ніби сумує, що надійшов жовтень. Іноді тихо зронить вирізьблений свій лист. А налетить вітер і почне безжально зривати осінню красу зажуреного клена, оголить його і гулятиме серед голого гілля.

А яка ніжна, золота берізка на тлі синюватих ялинок, зеленавих сосен. Вона опустила свої віти і теж журиться, що скоро прийдуть холоди.

Деякі квіточки ще не хочуть здаватись, поспішають доцвісти, поки перші морозці не вдарять по них. Але й ці останні квіти теж ніби насторожено зажурені.

Високо вгорі дзвінким передзвоном курличуть трикутники журавлів. Прямують на південь, поспішають. Десь перегукуються вгорі над нами і дикі гуси. На півночі вже холодно їм.

На піщаних косах річок жирують і північні качки, цілими величезними табунами. Вони дуже сторожкі і не підпускають близько мисливців.

— Як змінився ліс восени?

— Які зміни відбуваються в житті птахів?

Василь Сухомлинський

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитися на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.

— Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до осені. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. Весною клен був зачарований її красою. Запам'ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок і пожовтів.

А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. А цей — як вечірня заграва на вітряний день.

На цій гілочці — яскравий і гарний, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.

Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.

— Що сниться клену взимку?

— На що схожі кленові листочки?

— Чому діти принишкли?

Микола Сингаївський

Як їжачок над лугом літав

Де це бачено, де це видано, щоб їжак та літав. А воно ж таки було. І в пам'яті не пропало, у воді не втопилось, надовго залишилось у лісових розмовах та в переказах.

Збирав якось їжак-бережак листя. До зими готувався, постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста. Листя, мов рясний дощ, осипалось, райдугою переливалось. М'яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.

Ото їжачок лягає на землю — та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромляється, нанизується. Отак назбирає він листя та й несе до старого дуплястого пня — до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.

Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м'якій постелі.

Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле осіннє листя.

Одного разу назбирав-наколов на свої голки-шпичата височенну, вищу за себе, хуру листя. Тільки вирушив додому. Коли це звідки не взявся — схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Закружляв, завив. Такий рвучкий та шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.

Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок. Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом-виднокругом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапилось із ним таке вперше.

На щастя, неподалік діброва була І кремезні, ще зеленочубі дуби стали супроти вітру. Зупинили його.

А їжачок спокійно та легко приземлився на листя. Розплющив очі отямився — не так уже й далеко залетів. А літав же довго.

Та ще довше він дивувався з того дива.

І нині, напевне, згадує ту пригоду.

— Чи можуть їжаки літати?

— Яка пригода трапилася з їжачком?

— Чому це сталося?

Василь Сухомлинський

Втрачений день

В одного батька троє синів — маленьких хлоп'ят.

— Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.

Юрко відповів:

— Я сьогодні посадив дерево.

Батько сказав:

— Ти сьогодні добре прожив день.

Миколка відповів:

— Я сьогодні зайчика намалював.

— Ти теж непогано прожив день, — сказав батько.

Петрик відповів:

— Я сьогодні у м'яча грав... І морозиво з'їв.

— У тебе сьогодні втрачений день, — посмутнів батько.

— Чому батько назвав день, який прожив Петрик, втраченим?

— Що треба робити, щоб не втрачати задарма свій час?

Василь Скомаровський

Таємниці осіннього лісу

Пізня осінь. Вже безлисті

Ясени, і клени, й липи.

Лиш берізки золотисті

Ще горять, як смолоскипи.

Білка мостить постіль з моху,

Стихли йоники в траві.

Відкриваються потроху

Таємниці лісові.

У кущах, не знати звідки,

Умостилось кілька гнізд.

В них, либонь, жили чечітки,

Зяблик, іволга і дрізд.

На вербі — гніздо сороки,

Знизу круглі, наче м'яч,

Поблизу, за два-три кроки,

Мешкав тетерев-косач.

У гіллі синичка тенька

Лущить зерна цілий день,

І від білочки опеньки

Поховалися за пень.

Гарячий серпень ще вчора

Блукав над струмочком чистим,

А нині вода прозора

Запахла осіннім листям.

На галявині широкій

Спіє терен чорноокий,

Пломеніє глід,

Жаром жевріє шипшина,

Червоніє горобина

І пишається калина,

Наче маків цвіт.

Лісове невтомне птаство

Буде нишпорити часто

Взимку серед віт,

І примерзлу горобину,

Зарум'янену шипшину,

Глід, і терен, і калину

Знайде на обід.

Стежка, озеро, стіжок —

Все у падолисті.

І в гніздечку для пташок

Задрімав сухий листок,

Наче у колисці.

Не те що гук — найслабший звук

У лісі ловить вухо:

То з хащ долине дятла стук,

То гілка трісне глухо.

То враз пахучу і важку

Шишкар упустить шишку,

Сполоха зайця в сосняку,

І їжака, і мишку.

А там ступа хто крадькома —

Людина, звір чи птиця?

А може, зимонька-зима —

Холодна сніговиця?

Височенько чи низенько,

В кошику чи в шубі —

Умостився Морозенко

На столітнім дубі.

От, мовляв, побавлюсь де я

Листям лопотючим!

Та й дихнув собі знічев'я

Вітерцем колючим.

Раз дихнув — і облетіли

Жолуді доспілі,

Ще дмухнув — і задзвеніли

Віти посивілі.

Потім дмухав без угаву

І з гори і з долу,

Шарпав крону кучеряву,

Зовсім охололу.

Після хуги снігової

Голо в лісі й лузі

Тільки дуб стоїть, як воїн,

В листяній кольчузі.

— Про які таємниці осені розповідає поет ?

Лідія Повх

В їдальні

Оля, Ната і Маринка

стали в чергу і стоять.

— Скільки коштує ватрушка? —

поспитали разів п'ять.

Продавець уже втомилась:

булку цим, тим пиріжки...

На хвилиночку спинилась

і сказала залюбки:

— Ви, дівчатка, першоклашки?

Вам читати, мабуть, важко.

Другокласник Гліб — відмінник,

прочитай дівчаткам цінник!

Гліб про цінник пояснив,

Гліб ватрушки всім купив!

І їдять смачні ватрушки

Оля, Ната, Гліб, Марушка.

— А дзвінок? Ой, дзвінок

вже скликає на урок!

— Як Гліб допоміг дівчаткам?

— Чи не було з вами такого випадку?

— Що діти купили в їдальні?

— Назвіть свою улюблену страву в шкільній їдальні.

Володимир Пархоменко

Комори тварин

Прийшла осінь. У зелені коси беріз вплелися золотисті стрічки. Різнобарвним полум'ям горять осики, дикі груші. Червоніють китиці ягід на горобинах. На лісовій ліщині дозріли горіхи. Важкі коричневі жолуді падають з дубів. Лісовим мешканцям настав час заготовляти на зиму харчі.

Жовтогруді лісові миші наповнюють свої нірки насінням кленів, бруслини, жолудями, горіхами. Підземний звірок-сліпець зносить у спеціальні комори цибулини трав, корінці дерев. А якщо поблизу є город, то поспішає поповнити свої запаси картоплею. Немало її наховає у своєму кублі і водяний щур. Безперестанку з поля до нірки бігає з роздутими щоками хом'як. Зернини він носить в особливих защічних мішках. Цей гризун глибоко під землею зберігає іноді близько півпуда добірного зерна.

Моторні білочки ховають під мох, у дупла дерев лісові горіхи й жолуді, збирають і сушать на гілках гриби.

Чималі запаси жолудів заготовляють сойки — адже у вирій вони не відлітають.

Маленька степова миша, що зовні так схожа на хатню, влаштовує комору на поверхні землі. Збирає докупи насіння різних трав і зверху насипає земляний курганчик. Цю мишу так і прозвали «курганчиковою».

Про чорний день їжу іноді ховають також і хижі звірки та птахи. Сорокопуд, скажімо, наколює на голки чагарників комах, мишенят, ящірок. Сови, коли випаде вдале полювання, ховають у дуплах пійманих мишей, полівок. Горностаї витягують на берег про всяк випадок жаб. Напіввисохлі жаби, буває, лежать під снігом усю зиму. А в голодний передвесняний день горностай розшукує і ласує ними.

Гризуни, що тягнуть у свої комори з полів і городів зерно та овочі, шкодять сільському господарству, їх треба знищувати. Та не всі звірі і птахи, що роблять запаси їжі, шкідливі. Білки, сойки, горіховки заносять жолуді, горіхи далеко від плодоносних дерев. Частину своїх запасів вони не знаходять. А наступної весни за сотні метрів, а то й за кілька кілометрів, на місцях забутих «комор» виростуть молоденькі дубки чи кедри.

Так мимоволі тварини розводять на нових землях ліси.

— Про які ознаки осені говориться в оповіданні?

— Як готуються до зими тварини?

Петро Панч

Синичка і горобець

Скінчилося літо, ночі стали холодні, й ластівки відлетіли у вирій. У теплі краї. Зраділи горобці, що тепер легко буде захопити їхні гнізда, тільки їх не вистачало на всіх. Чую, галас, крик: скубтись почали, аж пір'я летить.

Один горобець був найбільш горластий, найбільш дзьобастий, усіх переміг і захопив найкраще гніздо над моїм вікном. Радий, веселий: тепер буде куди сховатись від холоду. А надворі заходила зима. Почав уже й сніг летіти.

Горобець випурхне із гнізда, сяде на гілку, почистить носик об кору, покрутиться, повертиться — холодно, і назад у гніздо, а воно щільно зліплене, соломою і пір'ячком вистелене, ніякий тобі мороз не страшний.

Тільки їсти нічого, горобець і бурчить:

— Скрізь, скрізь, скрізь зима:

Ні тобі хлібця,

Ні тобі кашки,

Навіть мушки нема...

Прилетіла синичка. Жовта сорочка, чорна маніжка, наче тобі до театру зібралась, а надворі віхола, а надворі сніг, і, мабуть, вона задубіла, бо жалісно зацвірінькала. А мені вчувається, що вона просить горобця:

— Пусти погрітись! Визирнув горобець із гнізда й байдуже відказує:

— Зроби собі так, як я, соломки наноси, пір'ячка постели та й грійся скільки хочеш.

— Наче ти носив, наче ти робив, це ж не твоє гніздечко, а ластів'яче.

Горобець тільки пхекнув:

— Ну то поспівай мені, тоді пущу. Тільки щоб тоненько.

А в синички був голосок, як волосок, витягла вперед голівку й зацвірінькала:

— Я по лісу літаю,

Я по стежці стрибаю.

Там десь мушку впіймаю

І жучка не минаю,

Цвінь-цвірінь!..

Прислухалась, аж горобець хропе на все гніздо. Заснув! Синичка з гілочки на гілочку — і в гніздо, і аж цвірінькнула на радощах, що так тепло. Це почув горобець і прокинувся.

— Хто тут? — закричав.

— Це я — синичка!

— Мені й без тебе тут тісно, геть, геть!

І ну бити її крильцями.

Скакав, стрибав. До того розходився, до того розгнівався, що аж гніздо розвалив. Так і посипалось на сніг, а соломка й пір'ячко за вітром полетіли. Мало й горобець не гепнув на землю. Добре, що був близько бузок.

Сів на гілку й захникав:

— Скрізь, скрізь, скрізь зима,

І хатки вже нема...

А синичка тільки цвірінькнула і полетіла.

— Чому зраділи горобці?

— Чому горобець був незадоволений і весь час бурчав?

— Що запропонував горобець синичці?

— Які риси характеру притаманні горобцю?

Василь Сухомлинський

Скажи людині: «Доброго дня!»

Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.

— Тату, куди бабуся йде? — питає син.

— Зустрічати або проводжати, — каже батько й усміхається. — Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: «Доброго дня, бабусю!»

— Навіщо ж казати ці слова? — дивується син. — Ми ж її не знаємо.

— А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.

— Доброго дня, бабусю! — каже син.

— Доброго дня, — каже батько.

— Доброго вам здоров'я, — відповідає бабуся і усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки — раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.

— Чому це воно так? — питається син.

— Бо ми побажали людині доброго дня.

— Чому все довкола змінилось?

— А які зміни відбулися у самому хлопчикові?

— Від чого залежали ці зміни?

Юрій Ярмиш

Джерельце

У одному місті жила Людина, що ніколи не усміхалася...

І якось на головній площі того міста крізь товстий шар асфальту пробилося мале Джерельце.

— Геть замурувати його! — звеліла Людина, що ніколи не усміхалася.

Звéліла — й з'явився на площі важкий Каток. Товстим шаром асфальту він забив Джерельце.

Заспокоїлася та Людина, ще зручніше вмостилася у своєму великому кріслі.

Але раптом доповідають:

— Знову б'є Джерельце!

Аж підскочила з крісла Людина, що ніколи не усміхалася. За наказом її цілою горою асфальту затрамбували площу.

А неспокійне Джерельце, як і перше, до сонця прорвалося — чисте, студене.

Побачила те Джерельце Весела Людина. Зраділа. Каже:

— Давайте Водограй влаштуємо. Усі очі відкрили: а й справді! Відтоді на площі дзвенить музика ясного Водограю, райдугою сонячною переливається. Людей звеселяє. Навіть асфальт не таким сірим здається.

— Який наказ віддала Людина, що ніколи не посміхалася?

— Чи вдалося замурувати Джерельце?

— Що запропонувала Весела Людина?

Євген Шморгун

Добре діло

Того дня ми стільки набачилися...

Була весна, ліс прибрався, мов на оглядини, всіма своїми принадами вигравав проти сонця. Мерехтіло в очах від розмаю квітів, приємно паморочилася голова від запахущості молодої листви, від пташиного пересвисту.

Тоді й трапилася ця зовсім незначна пригода. Як переходили видолинок, Інна відчула, що за ногу її щось шарпнуло. Глянула — а це нога потрапила в сильце.

Було сильце із тонкої линви. Років з п'ять чи й більше тому якийсь браконьєр, мабуть, поставив його на заячій стежині, примотавши кінцем до молодого дубка. Хтозна, чи потрапило коли в нього необачне звірятко, а от дубкові вийшла від того велика шкода: линва глибоко врізалася в стовбур і не давала деревцю можливості рости.

Ми трохи помарудилися, але таки розмотали заплуту і швиргонули іржавий шмат линви на дно ярка в зарості анемони....

От і вся пригода. Здавалося б, давно пора їй забутися. А Інна ні-ні та й скаже:

— Пригадуєш, як дубка визволили?

А все тому, що ми тоді не просто провели у лісі хороший весняний день, а й зробили хоч маленьке, але добре діло: визволили деревце.

— Про яке добре діло розповідається в оповіданні?

— Чому друзі досі пам'ятають про свою пригоду?

— Поміркуйте, чи може добра справа змінити нас, наше життя.