Українська мова та читання 3 клас Частина 2 - Савчук А. С. 2020

Оповідання про дітей

Оповідання — це невеликий за обсягом твір, у якому описано одну подію з життя дійових осіб (персонажів).

Ольга Лапушена

МІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ПЕС БРУНО

Якось шкільний сторож знайшов маленького безпритульного песика. Чоловік узяв цуценя до себе і назвав його Бруно. Мешкав сторож на підвальному поверсі школи у маленькій кімнаті з окремим виходом на вулицю. Тому вже наступного дня Бруно випала чудова нагода познайомитися зі школярами.

Песик одразу сподобався дітям, адже він був дуже симпатичний, веселий, грайливий та лагідний. Бруно теж сподобалося нове товариство. Кожного ранку він зустрічав дітей біля воріт школи, вдень з усіма грався, а ввечері проводжав до воріт.

Варто сказати, що насправді Бруно був дуже дивним собакою. Його хутро було синього кольору. Ані Бруно, ані хто інший не розуміли, як таке могло трапитись. Пес точно пам’ятав, що матінка в нього була жовтого кольору, а батько — рудого. Дехто вважав, що Бруно просто пофарбували синьою фарбою. Песику так подобалося, що про нього точилося стільки розмов, що він ходив по двору школи з гордо піднятою головою. Та коли діти і вчителі йшли на заняття, Бруно сумував. Його господар цілий день працював і не мав часу на свого улюбленця.

Одного ранку Бруно вирішив потрапити до приміщення школи і відшукати там своїх друзів. Він тихенько просковзнув у двері, коли в школу заходив учитель фізкультури. Шкільний коридор справив на Бруно незабутнє враження. Він був широким та мав величезні вікна. На підвіконнях стояли квіти, а стіни були увішані картинами і світлинами.

Промайнувши коридор, пес-дослідник зазирнув до їдальні. Звідти доносилися настільки смачні аромати, що Бруно навіть вирішив більше нікуди не йти. Але згадавши, заради чого він тут, стрімголов вибіг на коридор. Усі класи були зачинені, і Бруно міг тільки чути голоси. Та раптом задзвонив гучний дзвоник, і, як у казці, всі двері одночасно відчинилися. До коридору, посеред якого стояв Бруно, вибіг великий і гучний натовп учнів. Пес навіть злякався, що його не помітять і розчавлять. З переляку Бруно ліг на підлогу і закрив голову лапами. Та діти одразу помітили свого улюбленця. Вони радісно кинулися до Бруно.

Учителі теж помітили синього песика і не насварили його, а навпаки — зраділи. Після перерви розпочався новий урок, учні розійшлися по своїх класах. У той день учителі дали всім дітям однакове завдання: написати твір «Мій улюблений пес Бруно».

Кращих творів діти ще не писали ніколи, тому вдячні вчителі висловили Бруно подяку і дозволили йому кожного дня приходити до їдальні на обід. Відтоді песик міг заходити до школи і гратися з учнями на перервах. Бруно був насправді щасливим.

✵ Хто дійові особи (персонажі) оповідання? Яким був Бруно?

✵ Чому песик був щасливим? Що, на твою думку, допомогло учням написати найкращі твори?

✵ За що вчителі «висловили подяку» песикові?

✵ Виконай завдання на вибір.

— Підготуй розповідь про свого домашнього улюбленця.

— За матеріалами вільних інтернет-джерел підготуй розповідь про тварин-рекордсменів або досягнення тварин.

✵ Перекажи оповідання близько до тексту.

Щоб переказати оповідання близько до тексту:

✵ прочитай текст, зверни увагу на послідовність подій;

✵ визнач основні смислові частини;

✵ перекажи текст.

• Поділіть оповідання на кілька частин. Складіть план.

Йон Друце

Переклад з молдовської Марини Слов’янової

СЕСТРА

Не світить більше сонце на небі.

Ні сонця, ні хмар, навіть здається, що й небесної блакиті немає більше над селом. Не співають пташки у садках. Нема ні пташок, ні пташиних гнізд, ні ягід, ні листя...

Не усміхається більше сусідська хата, коли подивитися на неї через тин. І отой будиночок, що праворуч, не усміхається, і з іншого боку не усміхається, і взагалі жоден будинок на всій околиці не усміхається.

Ручка не влазить у пенал, пенал ніяк не входить у портфель. А портфель, портфель нізащо не хоче йти на своє місце під столиком.

Усе йде шкереберть.

І коли бідоласі Бобочелу вже й світ білий не милий, м’яка рука лягає на його плечі й дівочий голос питає тихо-тихо:

— А чого ви посварилися?

— З ким?

— Не знаю. Бачу, з кимось посварився.

— Як бачиш?

— На твоєму носі написано.

То ось хто його виказав! Бобочел тяжко зітхає, і, може, тому, що його дуже образили, а може, тому, що сестра спитала тихо-тихо, майже пошепки, він починає так само тихо розповідати про все, що було.

І — диво дивне! — розповідаючи, він сам починає розуміти, що не так воно вже й страшно. Не встиг розповісти до кінця, пенал повернувся до портфеля. Усміхнулася хата через дорогу, усміхнулися сусідні хати, повернулися садки на свої місця, і знову полинув пташиний гомін. Над селом засиніло небо, засяяло сонце. І день сьогодні такий духмяний, такий променистий, що не можна не вийти за ворота.

А тільки вийдеш, починається нова гра, а що було — те спливло.

От що значить сестра.

✵ Про кого йдеться в оповіданні? Чому в Бобочела був поганий настрій? Хто його розрадив? Коли хлопчикові стало легше?

✵ Перекажи оповідання близько до тексту.

• Прочитайте за особами розмову Бобочела із сестрою. Складіть і розіграйте продовження.

Збагачуй свій словниковий запас.

✵ Прочитай виділені вислови. Як ти їх розумієш? Коли доречно вживати ці вислови?

Прочитай заголовок тексту. Як ти гадаєш, про кого йтиметься в оповіданні?

Анатолій Дрофанъ

КРИВЕНЬКА КАЧЕЧКА

То в казці — кривенька качечка. А вони, діти, свою листоношу так прозвали. Бо вона несе на плечі велику сумку, натоптану газетами, журналами, листами, і злегка накульгує на ліву ногу.

Особливо невтомний насмішник — Женька з третього класу, отой у коротеньких штанцях, зі стрункими ногами. Та ще рудий товариш його — Віталик. Після школи вони завжди катаються біля будинку на велосипеді. І ледь помітять листоношу, зразу пирскають зо сміху:

— Кривенька качечка йде... Кривенька качечка... Ха-ха...

Люба, із середньої групи дитсадка, хоч зовсім і не знала казки про кривеньку качечку, сміялася разом із хлопцями. Може, просто тому, що Женька часто катав її на своєму велосипеді.

Ні Женя, ні Віталик, ні Люба ніколи не помічали, як зволожніло чоло в листоноші, бо будинки в їхньому дворі високі, п’ятиповерхові, спробуй у кожному на самий верх піднятися. За ігрищами та сміхом їм нíколи було звертати на це увагу.

Одного разу, коли діти проводжали поштарку насмішкуватими поглядами, у неї раптом підвернулася нога. Жінка, болісно зойкнувши, впала. Із сумки посипалися на асфальт газети, з руки випали листи.

I в ту ж мить із дитячих облич лукаві посмішки ніби вітром змело. Люба першою підбігла до листоноші, побачила її скривлене обличчя, скривилася й собі й нараз заплакала:

— Це ти, Женька... Це ти поганючий!

— Що я? — здивувався той.

— Сміявся... — крізь сльози мовила Люба. — Ти, безсовісний, завжди перший сміявся.

То була правда, і Женька почервонів як рак. Він не знав, що відповісти.

Жінка важко піднялася, сіла на лавку. Діти розгублено, присоромлено, навіть винувато дивились на неї. Потім Женька трохи оговтався, кинув на землю свій велосипед, підбіг до розсипаних листів, почав збирати їх. А слідом за ним і Віталик та Люба.

Подаючи те все листоноші, Женя сказав якнайлагідніше:

— Ви не ходіть, будь ласка. Посидьте, відпочиньте. А пошту дайте нам, ми рознесемо її по всьому будинку.

Жінці, мабуть, боліло. Вона відібрала і подала дітям газети, листи і журнали для всіх квартир їхнього під’їзду. Дітлахи побігли, раді, що хоч трохи можуть спокутувати свою провину.

Після цього випадку вони вже ніколи не сміються зі своєї листоноші. Раніше навіть не знали її імені, бо повторювали оте нерозумне «кривенька качечка. кривенька качечка». Нині ж тільки з’явиться жінка на подвір’ї, Люба, підскакуючи та стріпуючи білим, як льон, волоссям, біжить навстріч:

— Лариса Дмитрівна, Лариса Дмитрівна йде...

Тоді припиняються всі ігрища у дворі. Діти запрошують Ларису Дмитрівну сісти на лавку, а самі забирають у неї газети та листи й весело пурхають ластів’ятами з поверху на поверх, від квартири до квартири.

• Про кого йдеться в оповіданні? Якого віку були діти? Чи однаковим було ставлення дітей до листоноші на початку і в кінці оповідання? Чому воно змінилося? Свою відповідь обґрунтуй. Яка головна думка оповідання?

• Складіть поради одноліткам щодо ставлення до осіб з інвалідністю.

Віктор Васильчук

КАЗКА ПРО ПАРКЕР* І ЛЯПКУ

Коли Максимко пішов у перший клас, батьки подарували йому красивий сучасний наплічник, новенький «Буквар», багато чистих зошитів, а ще ошатний пенал із письмовим приладдям: олівцями, ручкою і супермодним паркером із тоненьким срібним пером та веселковими чорнилами.

Максимко був розумним і дотепним хлопчиком, але не зовсім чемним і трохи лінивим. Учительці набридла така поведінка хлопчини. І коли Максимко знову не вивчив урок, вона поставила йому в щоденник жирну «двійку».

На перерві хлопчик розкрив щоденник і замислився. Він ще ні разу не отримував «двійку»! Навіть додому йти не хотілося...

— Що ж мені робити? — промовив він розпачливо.

І раптом чийсь тоненький голосок відповів:

— Нічого страшного! Ми тобі допоможемо.

— Ой, а хто це? — здивувався і навіть трішки злякався хлопчина.

— Це ми: твій Паркер і... Ляпка! — промовив той самий голосок.

Максимко здивовано поглянув на пенал, де лежав паркер зі срібним пером.

— Я й не знав, що ти вмієш розмовляти, — тихенько мовив. — А хто ж така Ляпка?

— А ти візьми мене в руку і трусни над «двійкою», — порадив Паркер.

Хлопчина узяв чорнильну ручку і потрусив нею над поганою оцінкою. Із- під срібного пера враз вистрибнула жирна і негарна Ляпка, впала на сторінку — і повністю накрила собою «двійку» в щоденнику. А тоді сказала:

— От бачиш, як усе просто!

Звеселівши, малий першокласник поспішив додому.

— То що там у тебе? Нова «дванадцятка»? — запитала мама, ще з порога побачивши Максимка у гарному настрої. — Молодець, синку! Якщо й далі так буде — купимо тобі за старання мобільний телефон.

— Гаразд, мамо! — ще більше зрадів Максимко.

Про свою «двійку» він не сказав ані словечка. Та й навіщо, адже мама й не питала?..

Наступного тижня у школі для хлопчика все складалося просто чудово. Поводився він на диво чемно. А коли одного дня швидше від усіх розв’язав аж три задачі, вчителька радо сказала йому:

— Молодець, Максимку! Я тобі ставлю дванадцять балів! Неси свій щоденник!

Хлопчика аж морозом обсипало: він згадав про Ляпку! Ой, що ж тепер буде?.. Але Марія Дмитрівна навіть не глянула на попередню сторінку щоденника, а розгорнула наступну і вивела на ній акуратно «12». Хлопчик стояв сам не свій...

— Що з тобою, Максимку? — здивувалася вчителька. — Хіба ти не радий? Біжи додому й потіш маму з татом заслуженою оцінкою.

— Дякую, — видавив із себе хлопчина.

Та додому він не пішов. Сів за парту, розкрив щоденник. Яка ж красива «дванадцятка»! Але чому в нього настрій аж ніяк не веселий?

Аж тут визирнув Паркер та й питає:

— Що тепер? Знову є робота для нас із Ляпкою?

І не встиг Максимко й оком зморгнути, як Ляпка — іще більша й чорніша! — вже смачно розсілася на гарненькій оцінці.

— Що ж ви наробили?!. — аж сльози виступили на очах у хлопчика.

Та одразу й висохли. «Це мені заслужена кара, за те що батьків обдурив!» — подумав він. І так йому гірко та прикро стало на душі...

— Не переймайся, Максимку, — підійшла до нього вчителька. — Я бачу, ти зрозумів, як це негарно — обманювати батьків і вчителів. Тож більше ніколи так не роби! Такий розумний учень, як ти, може вчитися на самі «дванадцятки».

— Ось так, Паркере й Ляпко, ви мені більше не друзі! — сказав Максимко, кладучи авторучку в пенал.

* Пáркер — назва компанії, що випускає чорнильні та кулькові ручки; у тексті йдеться про чорнильну ручку з пером.

✵ Яку пригоду описав автор? Які риси характеру Максимка виявилися у його вчинках? Які почуття переживав Максимко, коли отримав «двійку»?

✵ Чому «дванадцятка» не тішила хлопчика? Розкажи, як змінювався настрій хлопчика протягом оповідання. Чому Максимко не захотів товаришувати з Паркером і Ляпкою?

✵ Визнач тему оповідання. Чи схвалює автор поведінку Максимка? Доведи свою думку.

✵ Стисло перекажи зміст оповідання.

Щоб стисло переказати твір:

✵ уважно прочитай текст;

✵ поділи текст на логічні частини;

✵ визнач у кожній частині важливі думки;

✵ перекажи текст.

• Складіть поради для Максимка.

Наталія Клевцова

АРБІТР*

Сонечко світило лагідно, легкий вітерець навівав прохолоду. Костя сидів в інвалідному візку і спостерігав за оточуючими. Із сусіднього під’їзду вибігли хлопці з Сашком-ватаж- ком попереду, в руках якого був м’яч. Добігли до середини двору, м’яч покотився по зеленій траві, гра почалась. Поле було нерівним, тому хлопці весь час спотикалися. Саморобні ворота, стертий контур поля — навіть для «дворового» футболу умови несприятливі. Тому й ушкоджень багато, синців різних.

— От якби у дворі зробити справжнє поле, — блискавкою промайнула в голові думка. Костя штовхнув візок і підкотив ближче до хлопців.

Його мати сиділа у дворі на лавці і спостерігала. Знала, він любить усе робити сам, по максимуму. Впертий хлопчина, так

боляче, що не може ходити. Вона вже звикла, і сльозам тут не місце. Час лікує. Мати раділа, коли Костик усміхався. Он як впевнено поїхав до хлопців, вони оточили його. Почали розповідати про події в школі.

— А ти знаєш, з вересня в школі починається інклюзивна форма навчання*, може, ми будемо навчатися в одному класі, — розповідав Артем.

— Це було б по-чесному, я давно хотів вчитись у звичайній школі. Стільки всього нового. З репетитором* зовсім не те, хоч я сам продовжу займатися обов’язково, — ділився з друзями Костя.

— Ти в нас кмітливий, — приєднався Сашко.

— В мене тут є ідея. Напишімо листа меру міста! — Костя розгорнув набраний і роздрукований текст. — Я склав проект, на якому наш двір перетворюється на ігровий майданчик зі спортивним полем. Проект не буде надто затратним, в інших містах вже впроваджують такі.

— Поставимо свої підписи, як дорослі, — очі Сашка засяяли, така ідея припала йому до душі.

— Так ти ж не зможеш грати! Навіщо тобі? — вигукнув Генка і прикусив язика.

Інші хлопці повернулись до нього, на мить настала тиша. Десь далеченько дзвякнув дзвінок велосипеда, хтось попереджував про небезпеку на дорозі.

— Я й на велосипеді не можу, — відповів Кость, — але я можу відчувати, що це вам потрібно. Не хочу, щоб ви травмувались.

— Костю, ти дуже добрий! — хлопці були трохи збентежені, тому що він не заздрить їм, а намагається допомогти.

— Будеш нашим арбітром, — Сашко потис хлопцеві руку.

— Тоді я ще попрошу в мера червоні й жовті картки, а поки що зробимо їх самі, — хлопці засміялись і почали втілювати задумане в життя.

* Арбíтр — суддя.

* Інклюзúвна форма навчання — навчання учнів / учениць з особливими освітніми потребами.

* Репетúтор — той, хто проводить додаткові заняття, допомагаючи засвоїти необхідні знання.

✵ Чим особливий прочитаний твір?

✵ Яким ти уявляєш Костю? Опиши його зовнішність та особистість (характер, поведінку). Що запропонував Костя? Чому хлопці підтримали його пропозицію?

• Обговоріть, чи потрібно впроваджувати подібні проекти у вашій місцевості. Складіть свої пропозиції та надішліть голові міста / селища / села.

Повість — це літературний прозовий (інколи поетичний) твір, значно довший, ніж оповідання. У повісті детальніше розповідається про події, більше другорядних персонажів, описів.

Прочитай уривок із повісті Всеволода Нестайка «Пригоди W Грицька Половинки, а також Котьки Швачка, Чайника, Петікантропа та деяких інших у воді, на суходолі і в міжпланетному просторі».

За Всеволодом Нестайком

ЇДЕМО НА «БЕРЕЖОК»!

Котька — неголовний герой цієї книжки. Такі, як він, не бувають головними героями. Таких тисячі і мільйони...

І не відмінник, і не двієчник.

І не бешкетник, але й не тихоня.

Як усі бігають на перерві по коридору, то й він бігає. Як усі галасують, то й він галасує. Як усі мовчать, то й він мовчить.

У гурті ви його й не помітите. Середній на зріст. Волосся русяве. Очі сірі. От тільки ім’я — Котька. Взагалі-то він Костя. Костянтин. Костянтин Сергійович Швачко. Але мама, ніжна й любляча мама, ще сповиваючи його, чорного й писклявого, назвала його лагідно й пестливо: «Котя... Котику... Котику мій рідненький!..» І на все хлоп’яче життя лишився він з отим котячим ім’ям. Аж поки не виросте й не стане Костянтином Сергійовичем. Та коли ж це воно буде!.. Ех, мама, мама!..

От у Дмитрухи ім’я — Ігор!.. Оце ім’я! Мужнє, красиве. Навіть опера є — «Князь Ігор». Що, не могли йому таке дати? Був би Ігор Швачко, Ігор, а не Котька. Зовсім інша справа. Ех!..

— Той, хто ніколи не жив у селі, — пігмей* і більше нічого! З ним нема про що балакати. Розумієте? Бо він не знає життя. І взагалі нічого не знає.

Так казав Ігор Дмитруха. Ігор Дмитруха, чий авторитет був для Котьки більший за всі авторитети на світі.

Котьчине серце стискалося від сорому і ганьби. Котька ніколи не жив у селі. Мало сказати — не жив, ніколи навіть не був у справжньому селі. Котька народився і все життя прожив у Києві на вулиці Саксаганського, на четвертому поверсі п’ятиповерхового будинку. Правда, Ігор Дмитруха теж живе в тому ж будинку, тільки на другому поверсі. Але Ігор Дмитруха щороку на ціле літо їздить у село на Полтавщину. Там у нього і дід, і баба, і тітка з дядьком, і двоюрідні брати й сестри.

А в Котьки, хоч ти лусни, жодного ніде в селі родича. Усі в Києві, а одна тітка в Харкові, а дядько в Жмеринці. І все.

А відпочивати Котька все життя їздить до моря. То в Алушту, то в Скадовськ, а останні три роки — в Євпаторію.

Ну що, що, скажіть, міг розказати Котька про Євпаторію?!

Уся трава в Євпаторії, всі дерева, кущі геть-чисто обліплені маленькими смугастими равликами так, що й зелені не видно. Ті равлики дощем сипляться з дерев на тротуари, хрумтять і слизько чавляться під ногами — гидко ходити.

І, звичайно, він похмуро мовчав, коли Ігор Дмитруха соловейком заливався про захоплюючі ігри із сільськими хлопчаками на вигоні, про надзвичайні змагання — хто далі плюне, про катання верхи на корові і, головне, про карколомні розбійницькі наскоки на баштан. Наскоки на баштан — то була головна тема Ігоревих оповідок.

— Той, хто не крав кавунів на баштані, — пігмей і більше нічого!.. От ти ж тільки з кіно знаєш, що таке справжня небезпека! Коли за тобою женеться погоня, коли ти з ходу перестрибуєш через такі тини й баюри, через які жеребець не перескочить, коли в тебе стріляють із справжньої рушниці — ну так, сіллю, але що, думаєш, приємно? — а ти відстрілюєшся з рогатки, коли... Ех! Та що там казати! Ти ж усе одно пігмей і більше нічого.

Котька зітхав. Звичайно, він пігмей і більше нічого. Бо він справді нічого цього не знав і не переживав.

* * *

Понад усе на світі Котька хотів бути таким, як Ігор Дмитруха. О! Ігор Дмитруха! То був великий чоловік. Взірець. Ідеал. Герой! Він часто снився Котьці в ковбойському костюмі верхи на корові, яка гарцює по безкрайньому баштані, схожому на американські прерії*.

Котька заздрив йому неймовірно. І мріяв про село. Третій рік він уже канючив у батьків: «Ну, поїдьмо в село!.. Ну, давайте в село!..»

Але мама була невблаганна:

— Ніякого села! Не видумуй! Ти що! Тобі треба оздоровитися. В Євпаторію і тільки в Євпаторію!.. Дурнику, та всі ж тільки мріють про море. Кращого ж відпочинку бути не може. А ти — «село». Ну що ти розумієш!..

Отож-бо й воно! Ну що вона розуміла, мама?! Котька тільки скрушно зітхав і безнадійно махав рукою. І раптом сталося несподіване.

Якось тато прийшов з роботи збуджений, скуйовджений і з порога вигукнув:

— Котько, кричи «ура»! Ти хотів у село? У липні ми їдемо в село.

— Уррра-а-а! — несамовито заволав Котька.

— Шша-а! Шша-а! — затулила мама вуха і сердито глянула на тата. — Що за жарти?

— Ніякі не жарти, — усміхнувся тато і почав розказувати. Виявляється, татків механічний завод побудував на Десні прекрасну базу відпочинку «Бережок»: двадцять прекрасних будиночків біля самісінької води, серед прекрасного лісу, два кроки від села (постачання прекрасне, в селі базар і крамниця, все можна купити), на базі човни, риболовля прекрасна, в будиночках прекрасні газові плитки, електрика, холодильники (один на чотири будиночки). У липні перший заїзд.

— Я туди не поїду! — категорично сказала мама. — Мені треба оздоровити дитину, а не...

— Та я... та я там так оздоровлюся, що. — захлинувся Котька. Він весь аж тремтів.

Тато не тремтів і не захлинався. Він спокійно почав пояснювати, що відпочинок на «Бережку» прекрасний.

Отак несподівано мрія стала дійсністю.

* Пігмéй — людина низького зросту, карлик; нікчемна людина.

* Прéрія — назва степу в Північній Америці.

• Чим особливий прочитаний тобою твір? Як мрія хлопчика стала дійсністю? Чи хотів би / хотіла б ти дізнатися про те, як Котька відпочивав у селі? Пофантазуй і розкажи про це. Яке речення могло б бути заголовком до повісті?

• Охарактеризуйте головного героя за алгоритмом:

— Ім’я персонажа, його вік.

— Чим він / вона займається, де проживає.

— Словесний портрет.

— Риси характеру, інтереси (спираючись на текст).

— Мова персонажа.

— Вчинки та їх наслідки.

— Стосунки з іншими персонажами.

— Ставлення автора до героя.

— Ваше ставлення до героя.

Перевірте свої знання за розділом «Оповідання про дітей».

✵ Назвú твори, які ти прочитав / прочитала у розділі. Хто їх автори / авторки? Що таке оповідання? Що таке повість? Чим повість відрізняється від оповідання?

✵ Кого з персонажів прочитаних творів можна назвати мужнім? Чому? Свою відповідь обґрунтуй.

✵ Учинки яких дійових осіб ти схвалюєш? Чому? Чиї вчинки ти засуджуєш?

✵ На кого ти хотів би / хотіла б бути схожим / схожою?

✵ 3 ким ти хотів би / хотіла б потоваришувати?

✵ Перевір себе.

1. Хто написав оповідання «Казка про Паркер і Ляпку»?

а) Наталія Клевцова;

б) Анатолій Дрофань;

в) Віктор Васильчук.

2. Хто автор / авторка повісті «їдемо на «Бережок!»?

а) Йон Друце;

б) Всеволод Нестайко;

в) Ольга Лапушена.

3. У якому творі розповідається про людей з інвалідністю?

а) «Мій улюблений пес Бруно»;

б) «Сестра»;

в) «Кривенька качечка».

4. У якому творі Котька — головний герой?

а) «Арбітр»;

б) «їдемо на «Бережок»;

в) «Кривенька качечка».

✵ Заповни таблицю (на аркуші).

• Виконайте завдання на вибір.

— Обговоріть, з ким із дійових осіб ви хотіли б зустрітися. Про що б ви поспілкувалися?

— Складіть (усно) лист одному з персонажів прочитаних оповідань.