#Щоденні «5». Тексти для слухання НУШ. 1 клас - Лиженко В. І. 2017

Тема 7 тижня: Майбутні підприємці

Турецька народна казка

П'ять монет

Жила собі одна бідна жінка. І був у неї син.

Якось ішов хлопчик вулицею і знайшов п'ять монет. Приніс їх додому. Почали вони з матір'ю радитись, що б за них купити.

— Якби це були не такі дрібні гроші, — замріяно сказала мати, — ми купили б собі шматок поля та збудували будинок.

— А я, — сказав син, — краще купив би осла та верблюда і возив на них товар людям на базар. Це теж був би гарний прибуток.

Мати гірко усміхнулася:

— За п'ять монет нічого цього не купиш.

— То пропоную, — каже син, — хоч купимо свіжого хліба й наїмося донесхочу.

— Ні, сину — заперечила мати. — Піди краще купи собі вудку.

Хлопчик послухав мудрої материної поради, придбав вудку й щодня ловив по кілька рибин. Зловить — і несе на базар. За одну рибину йому давали одну-дві монети. Хлопчик купував за них хліб, сир, халву. І було їм з матір'ю ситно й радісно, що так удало витратили знайдені монети.

— Чи зміг би хлопчик на знайдені гроші розбагатіти?

— Яку пораду дала йому мати? Яке рішення вони прийняли разом?

— Чи мала б родина щодня їжу, якби син вчинив інакше?

Марія Чумарна

Як зайчики зимували

Узимку двоє зайчиків забрели на город. Снігу було небагато — вони потрудилися лапками і вигребли з-під землі декілька морквинок.

— Як добре! Сьогодні ми наїмося досхочу! — сказав перший зайчик.

— Може, не варто з'їдати всю моркву одразу? Давай з'їмо стільки, щоб не бути голодними, а решту зекономимо — пізніше пригодиться! — запропонував другий зайчик.

— Не знаю я такого слова — економити! Є морква — їж, нема — шукай чогось іншого поїсти!

Другий зайчик не став сперечатися. Він міцно затис лапками дві морквинки, що залишились від обіду, і пострибав до своєї нірки. А перший усе їв та їв, аж нарешті відчув, що живіт у нього повнісінький.

Залишився ще шматок моркви, та він уже на неї і дивитись не міг. Узяв та й викинув рештки.

Наступного дня город і ліс замело снігом. Знялася така хуртовина, що з нірки й носа не висунеш. У другого зайчика — дві морквинки. Він їх потрохи куштує, аби лише не відчувати голоду, — і так перебув у нірці негоду.

А перший з голоду аж занедужав. Коли нарешті можна було вибігти у ліс — в нього не стало сили вилізти із нірки. Добре, що товариш допоміг: збігав на город та притягнув примерзлу капустину.

Зате перший зайчик добре запам'ятав слово «економити»: він зрозумів, що треба навчитися зберігати їжу, поки не здобудеш нової. А хто вміє зберігати — той уміє й господарювати.

— Якими були зайчики?

— Чого навчився другий зайчик від першого?

— Як ви розумієте слово «економити»?

Василь Сухомлинський

Протоптали стежку

Уночі була хурделиця. Намело кучугури снігу. Рано-вранці у школу йшло троє дітей — Юрко, Михайлик і Ніна. Всюди коло хат з'явилися люди. Відкидали лопатами сніг, прокладали доріжки.

Ось хатина бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинились діти біля бабусиного двору. Нікого не видно.

— Як же бабуся до криниці вийде? Снігу ж скільки, — сказав Юрко.

Давайте протопчемо стежку від хати до криниці! — порадив Михайлик.

Діти увійшли на бабусине подвір'я. Йшли по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. А від хати до воріт — трохи легше. Пройшли раз, два, три рази. Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до криниці.

Спітнілі, стомлені, радісні діти йшли до школи. Вони думали: ось бабуся Марія вийшла з хати. Побачила стежку. Радіє...

— Яку добру справу зробили діти?

— А які добрі справи зробили ви?

Дар осіннього поля

(За Євгеном Шморгуном)

Жив колись на Поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени ще перебивався сяк-так із хліба на ріпу. А до весни уже ні того, ні іншого на столі не було.

Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати перехожий дідусь. І попросив:

— А чи не дали б ви мені попоїсти, чоловіче добрий? Третій день рісочки в роті не було...

Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина — дірка на дірці, шапки й зовсім немає. Жаль йому стало старого, та так жаль, що віддав йому останній окраєць хліба. Щиро подякував старий та й пішов. Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати. У бідняка землі тієї— всього латочка, та й на тій нічим сіяти. Зажурився чоловік.

Раптом з'являється той самий дідусь і приносить повну торбину небачених плодів.

— Ти мені допоміг, — каже, — у скрутну хвилину, тож і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони, поки серце твоє буде щирим і безкорисливим. Посадив той чоловік бульбу — а це була вона — і чекає. От уже й зійшла, от зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув рукою під корчем — бульби отакезні!

Як почав копати — і погріб повний, і яму накидав, а ще й половини грядки не зібрав.

Приходили сусіди — сусідам повні торбини насипав. Усім вистачило.

Скільки не роздавав — і знайомим, і незнайомим, — а її все було і було.

І не меншало, а все більшало.

І чим частіше люди ділилися врожаєм з іншими господарями, то врожай був усе багатшим.

— Чому чоловік віддав останній окраєць хліба дідусеві?

— Як дідусь віддячив йому?

— Чому врожай ставав усе багатшим?

Євген Пермяк

Для чого руки потрібні

Петрик з дідусем були великими приятелями. Про все розмовляли. Запитав якось дідусь онука:

— А для чого, Петрусю, людям руки потрібні?

— Щоб грати в м'ячик, — відповів Петрик.

— А ще для чого? — запитав дід.

— Щоб тримати ложку.

— А ще?

— Щоб гладити кішку.

— А ще?

— Щоб камінці в річку кидати...

Цілий вечір відповідав Петрик дідусеві. Правильно відповідав. Тільки по своїх рукам про всіх інших судив, а не по трудових, робочих руках, на яких все життя, весь білий світ тримається.

— Поясніть, для чого потрібні руки.